Як навчити письменника?

Я не певна, чи можна когось навчити бути письменником. Ще більше я сумніваюся, що можливо навчити когось бути хорошим письменником. Думаю, що насправді – ні. Однак допомогти письменникові розширити його чи її світогляд, дати змогу зазирнути в чиюсь творчу майстерню, побачити, як працює літпроцес за межами звичного письменникові середовища – річ не просто важлива: в наших умовах постколоніальної літератури і постколоніального ж відчуття меншовартості й виключеності з глобального культурного контексту – це необхідність. Літературний тур до Польщі, який відбувся в середині жовтня, став першою (і, сподіваюся, не останньою) ластівкою процесу неформальної освіти для українських літераторів та працівників книжкової індустрії.

Як і чого навчати літераторів – питання непросте. Доволі екзотичний для нас фах «літературна творчість» процвітає у США та Британії (до прикладу, існує укладений авторитетним U.S. World & News Report рейтинг 50-ти найкращих – і це тільки найкращі! – американських програм з цього напрямку), а воркшопи, творчі резиденції та літні школи для письменників є не лише популярним форматом навчання/відпочинку, а й прибутковою індустрією. Між тим, довгі списки Букера не довшають ще більше, написані добре книги з’являються не частіше, ніж раніше, а погано написані книги пишуться не рідше, ніж будь-коли.

Однак саме тому, що вчити письменництву, як на мене, справа сумнівна, я глибоко переконана в тому, що письменник – сам – мусить навчатися, навчати себе вперто, наполегливо і безупинно. Письменник – істота з широко розплющеними очима, той, хто сприймає і перетворює сприйняте, а отже – новий досвід слугує для нього наріжним каменем професійного зростання. З огляду на це, я думаю, що на Заході академічні та позаінституційні програми з літературної творчості таки виконують надзвичайно важливу функцію, стаючи для письменників майданчиком для обговорення та обміну досвідом, а отже – зростання.

Неформальна літосвіта

У нас подібні ініціативи – особливо «альтернативні», позаакадемічні формати письменницької освіти – все ще рідкість, однак потроху обростає ними й українське літературне середовище. Безперечно, збереглася вкорінена ще в радянську традицію мережа літстудій, однак з огляду на принципи їхньої роботи наші студії справді радше нагадують клуби за інтересами, тоді як їхня освітня функція, як на мене, лишається вторинною. Цьому, з-поміж інших факторів, сприяє передовсім відносно незначна ротація учасників більшості студій (а отже майже незмінне коло учасників обговорення), а також нерідко брак чітко сформульованої мети та програми роботи таких організацій.

Серед піонерів вітчизняної альтернативної літосвіти найбільша роль, напевно, належить регулярним семінарам для творчої молоді (знаним також як напівлегендарні «ірпінські семінари»), що їх було започатковано 1994 року видавництвом «Смолоскип». Фактично від початку семінари здійснюються у змішаному інтерактивному форматі, сколажованому з елементів молодіжної конференції, літературних читань, доповідей та майстер-класів. З 2010 розпочав проведення своїх творчих семінарів тодішній літклуб «Маруся», знаний наразі як «Центр літературної освіти». Щойно цьогоріч, на початку листопада, також відбувся пілотний запуск бліц-курсу «Творчопис», розробленого менеджеркою в галузі культури Іриною Вікирчак. Не претендую на вичерпність переліку, однак перерахувати подібні ініціативи в Україні наразі справді можна на пальцях – імовірно, навіть однієї руки. Крім того, донедавна більшість таких проектів була орієнтована на роботу виключно в українському літературному середовищі, а не на виході в нові культурні простори та їх дослідження.

Літтур до Польщі

Маючи певний досвід участі в подібних програмах (як академічних, так і неформальних) за кордоном, я давно з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося в цій царині у нас. Спостерігала – однак долучалася до українських програм доволі вибірково. Не тому, насправді, що рівень роботи з учасниками конче програвав порівняно з зарубіжними аналогами (це далеко не завжди так), а радше тому, що часом відверто кульгав організаційний бік справи, часом організатори надто вже розпливчасто визначали свою цільову аудиторію – а отже виникали сумніви в корисності інвестування часу й зусиль у конкретну програму. Однак кілька місяців тому на обрії з’явилася нова ініціатива, яку я не могла пропустити: літературний тур до Польщі, розроблений уже згаданою вище Іриною Вікирчак та реалізований спільно з Центром літературної освіти.

Ідея туру проста: зібрати групу з кільканадцяти письменників та фахівців так чи інакше причетних до ліпроцесу (журналістів, що пишуть на літературну тематику, менеджерів у царині культури тощо), визначити маршрут основними літературними «гарячими точками» цільової країни (в нашому випадку це були Люблін, Варшава і Краків), організувати програму поїздки з урахуванням тематики туру (зустрічі з представниками культурних установ, літературні читання, тематичні екскурсії), спланувати фінансування поїздки – ну а далі все вже, власне, в руках самих учасників: обмін контактами, засвоєння корисної інформації, втілення цікавих ідей на українських теренах.

Власне, саме через цю останню складову говорити про успішність туру, думаю, зарано. Так, поїздка відбулася – гадаю, з приємністю для всіх причетних. Усі вдало (хоча й не без пригод) перетнули кордон в обох напрямках. Візитівки перейшли з рук у руки, як і записані на папірцях електронні адреси. Однак наразі справа за учасниками туру – і питання про те, наскільки набутий досвід, знання і контакти справлять вплив на індивідуальну кар’єру кожного та (бодай на мікрорівні) на плин українського літпроцесу в цілому, поки що залишається відкритим. Саме в дальшій перспективі, гадаю, побачимо й те, яка складова, зрештою, переважила в нинішньому турі: розважально-туристична чи просвітницька.

Учасники літературного туру (Краків)

Освіта чи туризм?

Літературний туризм в цілому – річ не нова. В багатьох країнах світу (особливо у США) – це цілком самодостатня індустрія. Існує чимало приватних бізнесів, які пропонують американським письменникам (говоритиму про це середовище, адже саме за ним мала найбільше змоги спостерігати зсередини) взяти участь у «письменницькій резиденції» де-небудь на Криті або на мальовничих берегах Янцзи, або ж набратися натхнення під час двотижневої екскурсії давніми пам’ятками Юкатану. Все це, звісно, аж ніяк не безкоштовно. Важливо розуміти, що такі тури мають передовсім розважально-рекреаційну мету, тоді як мені йдеться передовсім про неформальну освіту для працівників літературної царини.

Поруч із суто туристичними ініціативами, орієнтованими насамперед на заможних людей, письменництво для яких є, швидше, хобі, а мета поїздки, хай там як, здебільшого розважальна, по всьому світі існує значна кількість програм та резиденцій, розрахованих на письменників професійних. Цікаво, що літтур до Польщі наразі балансує між цими двома видами літературних поїздок – незважаючи на свою освітню мету та анонсовану орієнтацію на професійні літературні кола, поки що тури відбуваються в режимі фінансування за рахунок учасників, а принципи їхнього відбору, як на мене, залишаються досить розмитими (анонсовано критерії прийому заявок, однак, наскільки мені відомо, критерії їхнього відсіювання та формування групи наразі не оприлюднено).

Вихід за межі 

В ширшому світовому контексті участь у «не-туристичних» резиденціях, воркшопах, фестивалях та програмах культурного обміну майже завжди має чітко визначену мету – переважно, цілеспрямовану роботу над певним проектом, участь у конкретному заході або розширення своїх знань та досвіду у визначеному напрямку. Відбір на такі програми, звісно, жорсткіший, ніж на суто туристичні, – здійснюється він здебільшого на основі розгляду як проекта, пропонованого потенційним учасником, так і попереднього творчого доробку письменника. Вартість цих поїздок також найчастіше компенсовується – бодай частково – або ж власне організаторами, або ж через ґранти та стипендії, що надаються країною, яку представляє письменник. Скажімо, перебуваючи на письменницькій резиденції у Вентспілсі, Латвія, я діставала стипендію, а власним коштом покривала лише вартість дороги. Для участі ж у резиденції на острові Кефалонія, Греція, мала окрему стипендію від української програми «і3».

Мені хотілося б вірити, що жовтневий літтур буде лише першим з-поміж низки подальших подорожей такого ж роду – і що надалі саме освітня мета (безперечно, втілена в неформальному аспекті) відіграватиме основну роль в організації подібних поїздок.

Всі ми знаємо, що пошук фінансування на культурні події за нинішніх умов – справа непроста, і, тим не менше, я вірю, що організаторам літтурів, за бажання, вдасться впоратися з цією місією. Ще раз наголошу, що, як на мене, важливість таких поїздок важко переоцінити. Сподіваймося, що на тлі військової окупації ми не забудемо про необхідність протистояти окупації культурній – а чи не найефективнішим засобом такого протистояння залишається вихід учасників культурного процесу за межі окупованого простору, його стандартів, вимог і стереотипів – засвоєння уроків інших культурних середовищ – і вперте, безупинне творення середовища власного, яке, як підтверджує приклад поляків, не соромно починати ліпити і вдосконалювати просто «на колінці».