Живі історії: подолання конфлікту

Об’єктивність неможлива, пам’ять ненадійна, і єдиний постулат, у якому можна бути впевненим – це сократівське «я знаю, що нічого не знаю». Подавши заявку на участь у освітній програмі «Студії живої історії», я наївно думала, що ліквідую деякі лакуни у знаннях з історії і заодно наберуся ідей для проекту, над яким наразі працюю. Але все виявилося набагато цікавіше, ніж гадалося.

Найбільша помилка середньої і вищої освіти – це намагання звести навчальний процес до засвоєння певного обсягу інформації. Пошук та аналіз, критичне сприйняття інформації – формування саме цих навичок, а не формальне накопичення теоретичних знань, мали би стати метою практично будь-якого навчального процесу. Ковтком свіжого повітря для спраглих до навчання є неформальні освітні програми, але, на жаль, далеко не всі вони відповідають заявленому формату, адже перенести лекцію із задушливої аудиторії в кав’ярню чи будинок у горах ще не означає змінити модель навчання. «Студії живої історії» в цьому сенсі стали приємним сюрпризом.

Однією з проблем українського суспільства є відсутність проговорення історічних травм. Замовчування, існування паралельних, часто породжених пропагандою, «регіональних» версій історії, неоголошене табу на обговорення дражливих тем – як на індивідуально-родинному, так і загальнодержавному рівні – призводять до неможливості повноцінного суспільного діалогу та аналізу попереднього індивідуального та колективного досвіду. Війна з зовнішнім ворогом, що поєднується з конфліктом усередині суспільства, – не найкращий, але в нашому випадку єдино можливий для початку діалогу момент, особливо на тлі офіційного курсу на декомунізацію. Саме тому нині дуже актуальні неформальні освітні проекти, орієнтовані на альтернативні формати пізнання історії, формування критичного мислення і роботу з історичними травмами.

«Студії живої історії» – це пілотний проект приватної установи  «Інша Освіта», що реалізується у партнерстві зі спілкою MitOst e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини. Програма розрахована передусім на осіб, які  цікавляться історією, але не є професійними істориками. Головна «фішка» – відмова від вивчення усталеної офіційної історії на користь неформальної усної, звернення до індивідуальної історичної пам’яті та досвіду. Це максимально гуманізований, особистісно орієнтований підхід, у центрі якого – людина, і в цьому випадку йдеться про вивчення не історичної дисципліни як такої, а про симбіоз історії, культурології, філософії та психології. Це шлях до розуміння загального через індивідуальне. Доля окремої родини, будинку чи району в місті – це теж історія, і через ці, здавалось би, прості та одиничні речі можна наблизитися до розуміння того, чому і як стаються більш глобальні зміни або конфлікти, як вони впливають на життя окремих людей та різних груп, до чого вони призводять і як подолати їхні наслідки.

В українському середовищі вже є низка успішних проектів, які в той чи той спосіб працюють із живою історією. Зокрема, це численні проекти Центру міської історії у Львові (наприклад, “М(ої) Розповіді: Усна історія і міські досвіди”); музей «Тюрма на Лонцького», де вивчають індивідуальні історії жертв репресій та активно залучають людей, чиї родини мають такий досвід; майстерня «Жива історія» Херсонського міського центру молодіжних ініціатив «Тотем».

Із мистецьких проектів можна відзначити «Ждановку» художниці Алевтини Кахідзе – це своєрідний колаж із особистих спогадів, діалогів, медіаматеріалів та текстів з інтернету, що стосуються міста Жданівка у Донецькій області. Серед освітніх проектів варто відзначити програми (знову ж таки) Центру міської історії у Львові, а також Української асоціації усної історії, проте ініціативи останньої орієнтовані радше на професійну аудиторію. Натомість «Студії живої історії» – це програма для креативних молодих людей віком від 18 до 30 років, які, незалежно від освіти й фаху, потенційно зацікавлені в громадській діяльності та зменшенні конфліктного потенціалу.

Забігаючи наперед, скажу, що відбір учасників організатори здійснили дуже вдало: більшість приїхали з ідеями власних проектів, орієнтованих переважно на вивчення локальної історії, популяризацію локальної та індивідуальної історій мистецькими засобами, а також брендування міст. Особливо потішила налаштованість на залучення широкої нефахової аудиторії та готовність учасників працювати над цими проектами у провінційних, а також великих індустріальних містах на кшталт Запоріжжя, де порівняно небагато освітніх та культурних можливостей, а населення часто закрите до нових ініціатив.

«Студії живої історії» відбуваються в три етапи. Перший етап відбувся з 1 по 9 травня – вступні тематичні студії на одну з двох тем за вибором учасників: «Пам’ять міста» та «Героїзація VS демонізація». Цей етап триває понад тиждень і є суцільним брейн-штормом: через інтерактивні методики група працює над обраною темою, після чого учасники розпочинають розробку власних проектів. Другий етап програми, що відбувається у червні та липні – три практикуми, протягом яких учасники вивчають архівну справу та роботу над текстами, які можуть знадобитися при реалізації власних проектів. Весь цей час, до третього етапу студій, триває безпосередня робота над проектами, під час якої учасникам надають консультації індивідувальні ментори. Третій етап відбувається в листопаді – це презентація проектів.

Тематичні студії «Пам’ять міста», на яких я зупинила свій вибір, відбувалися в Одесі. Мушу сказати, перші два дні мене дещо збентежили: звісно, командні ігри – це неуникне зло будь-якого тренінгу, але регулярні колективні співи й забавки на запам’ятовування імен дуже напружували й змушували замислитися: а де, власне, обіцяні лекції? Втім, побоювання щодо програмного наповнення не справдилися: все було, і навіть більше.

Головна особливість студій – те, що це програма не так про історію, як про конфліктологію та ненасильницьку комунікацію. Історія – це просто зручний матеріал для їхнього вивчення. Саме тому чи не єдиною традиційною лекцією на студіях була зустріч із психологом та експертом із міжнаціональних відносин Іриною Бруновою-Калісецькою, присвячена колективній пам’яті і колективним травмам. Усі завдання, від брейн-шторма із розробки концепції пам’ятника чи квеста Одесою до діалогу на тему війни на Сході України та вправи за ізраїльською методикою Betzavta, були спрямовані передусім на побудову ефективної комунікації. І, мушу сказати, це був надзвичайно виснажливий і цікавий досвід: повсякчасний вихід із зони комфорту і неперервний процес спілкування від 8 ранку до пізнього вечора.

Методика Betzavta була розроблена в Ізраїлі у середині 1990-х років. З івриту ця назва перекладається як «разом». У класичному вигляді Betzavta передбачає серію семінарів, кожен із яких складається з виконання інтерактивного завдання і рефлексії: кожен учасник аналізує свою поведінку та взаємодію з іншими. Основне завдання цієї методики – дослідити поведінкові моделі в контексті взаємодії та конфлікту особистої свободи та свободи «іншого», взаємодії особи та колективу. На студіях я взяла участь у light-версії Betzavta. Це виглядало так: усім присутнім роздають по кольоровому папірцю і ставлять умову – «в місці, де через 20 хвилин збереться найбільше папірців, може бути встановлене нове правило». Все. Жодних пояснень, учасники тлумачать це формулювання і діють на власний розсуд. Після 20 хвилин починається обговорення –  чи було сформульоване правило, чому саме таке, з яких міркувань кожен приєднався або не приєднався до найбільшої групи? Звучить легко, але на практиці це надзвичайно виснажує – насамперед тому, що колективне обговорення вимагає високого рівня ведення дискусії і спроможності кожного з учасників аналізувати лише поведінку, не переходячи на особистості. Як розповіли фасилітатори, наслідки Betzavta передбачити важко: інколи після вправи спалахують конфлікти або ж учасники просто припиняють спілкуватися одне з одним. Здавалося б, такі активності не мають прямого стосунку до історії. Але, якщо врахувати українські реалії, зокрема наявність численних непропрацьованих історичних травм і розділення країни в тому числі на ґрунті цих травм, вивчення історії паралельно з основами ненасильницької комунікації видається цілком логічним.

Навчальна гра «Життя як проект» – своєрідна винагорода для найстійкіших учасників тренінгу. «Життя як проект» – це настільна гра, розроблена представниками ГО «Майстерня громадської активності». Це чи не найкраща методика з тайм-менеджменту, з якою мені доводилося працювати: наочна модель того, як ми розставляємо пріорітети і розподіляємо час, що впливає на нашу продуктивність, на чому втрачаємо час, що заважає досягнути балансу в різних сферах життя. Наприклад, через годину гри я усвідомила, що моя продуктивність істотно знижується через намагання встигнути якомога більше, адже мультизадачність має свої межі.

Що ж до роботи над проектами, фасилітатори «Студій живої історії» декларують такий принцип: проекти – це не єдина мета, а засіб навчання й розвитку учасника. В процесі консультацій тренери наголошували на тому, що бажано розробити такий проект, для реалізації якого доведеться вийти із зони комфорту, швидко навчитися чогось, чого ще не вмієш і не знаєш. Ця особистісна орієнтованість і спрямованість на розвиток приємно контрастує з багатьма тренінговими програмами, в яких мені доводилося брати участь. Ще один важливий момент – те, що учасники та тренери, не чекаючи наступного етапу студій, створили майданчик для спілкування й активно обмінюються думками та вже зараз вибудовують співпрацю на рівні проектів. Як на мене, це дуже гарне свідчення того, що перший етап програми не минув даремно, і зі студій справді можуть народитися вартісні проекти та ініціативи.

Звісно, наразі рано говорити про те, чи вдалися студії: попереду ще два етапи. Але основне завдання неформальної  освіти – розворушити мислення, змусити шукати нестандартні рішення  – на першому етапі було виконане. А про решту поговоримо у листопаді.