Бути художником

Люди звикли надавати особливого значення слову «художник». Зазвичай уявляється ідилічна картинка богемного життя, яке радше схоже на тривалу відпустку, ніж на монотонну й автоматизовану роботу, що супроводжується постійним пошуком самовизначення  і більш банального – засобів для існування. Однак такий погляд не має абсолютно нічого спільного з реаліями, що існують у цілком окресленій професії, де технічна складова й щоденна праця – такі ж звичні основи становлення, як вивчення прав і законів для юриста. У книзі Поліни Ліміної «Професія: художник» знаходимо спробу пояснення того, хто ж такий художник Сергій Якутович у розумінні ремесла-покликання, звичайної людини, духовної організації і чому кліше «відомий» не лише не приносить самоствердження, але й ставить під сумнів реальну цінність творчої діяльності, якщо вона суперечить конформістським канонам «визначний-видатний».

Від початку увагу привертає назва книги, яку авторка запозичила з фільму кінорежисера Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер». Італійська стрічка відкрила молодому Сергію Якутовичу і його друзям нові способи споглядати й репрезентувати предметне й емоційне в художні коди, які б  виступали надбудовою над реальністю. Згодом це втілилося в цілий напрям під назвою гіперреалізм, у течії якого свіжі ідеї друзів-однодумців знаходили своє відображення поза реальністю, адже набували форми копії, що вже не належала до першооснови. Складно, однак таке воно постмодерне світобачення (зі спробою позбутися заангажованості) і творче відтворення, до якого тяжів Якутович ще з юності, котре, однак, не склалося б окремо від умов буденності та низки життєвих ситуацій-випадковостей.

Саме на останньому й акцентує увагу Поліна Ліміна, розглядаючи становлення професії художника як процесу природного й частини звичайного людського існування. Це чи не найцікавіша частина будь-якого знайомства з мистецтвом – пізнання постаті автора, що може як дисонувати з його роботами, так і бути повним віддзеркаленням і ототожненням. На прикладі аналізу біографії особистості визначаються домінантні вектори шляху творчого – ідеальна формула для більш глибокого занурення в ментальність художника, у його «нутрощі». Відвертий показ таких речей відрізняє метод, застосований у книзі  «Професія: художник», від звичного біографічного або ж мистецтвознавчого аналізу. Ми не просто дізнаємося сухі факти: народився, навчався, одружився, став художником, працював у такому-то стилі, здобув чергову нагороду.  Нам відкривають завісу в особисте, знайомлять із юнацькими й дикими ситуаціями (про які зазвичай не розголошується в соціумі), вражають уяву безумством молодості і безвихіддю зрілості, кидають у крайнощі соціально-політичних визначень і самовизначень, ми стаємо вуайєристами і співучасниками акту, в якому людина, художник, робота – це комплекс і сукупність, що роблять Сергія Якутовича Сергієм Якутовичем, Якутом, сином відомих батьків, художником, митцем, лауреатом, активістом, другом, чоловіком, батьком… Визначним, відомим?

«Існує такий стан людини, при якому виникає потужне бажання бути цікавим і важливим для інших, але водночас є і постійний, ірраціональний сором за це бажання. Особливо часто таке відчуття характерне діячам культури та інших «сфер духу». У повітрі – думка, що художник не має орієнтуватися на маси і якісь буденні речі, що мистецтво є самодостатнім. Тоді як всередині людини все одно зберігається прагнення бути корисним, почутим, визнаним. Унаслідок зіткнення двох ідеалів, які суперечать один одному, неминучими є різного роду фрустрації та травми» (Із книги «Професія: художник»)

 

“Я был живым классиком и выябывался как хотел”

То хто ж він, митець? У книзі відповідь проста – це людина, яку оточує буденність; людина, яка помиляється, переживає злети й падіння, відчуває творче знесилення й прагне того, що й усі – бути почутим, побаченим, зрозумілим. Його праця – графіка, колажі, живопис – сповна втілюють ті коди, які Якут увібрав протягом своїх метаморфоз.

Як і в будь-якій професії, бути художником – це колись досягти вершини кар’єри і піти спочивати на лаврах, однак Якут не прагнув обрости нагородами. Так, це безсумнівно підвищує суспільний статус, але загрожує «замкнути» тебе як вільного винахідника, мрійника і медіатора правди у мистецтві. Усі регалії – лише бутафорія і як з будь-якою іншою роботою, щоб не втратити хисту, варто продовжувати рух, навіть тоді, коли здається, що вигорів, виснажився або ж ще гірше – досягнув омріяного п’єдесталу. Власне тому розуміється вислів, часто вживаний Сергієм після отримання чергової премії: «Здається, я знову когось обдурив», – те, що кимось вважається надважливим  для художника, є лише черговою віхою, яка все одно не дає права видихнути, щоб ненароком не втратити тонус.

Найбільш гостре і водночас актуальне питання, що звучить у книзі – це питання трансформації, самовизначення і зрештою – неприйняття та невідповідності: «Художник постійно відчуває себе невпевненим, бо він безправний. Вічний конфлікт: «будь-яка влада», суспільство і намагання дотягнутися до мистецтва».

Сергій Якутович усе життя провів у невпинній боротьбі з самим собою та контрастністю навколишньої дійсності, він постійно рухався – неважливо чи напрямок був правильним, важливо було не дати життю стати на таку спокійну, але лякливу «паузу». Тому й спостерігаємо певне метання між вогнями у творчості й абсолютну полярність обраних тем та підходів. Експеримент (а подекуди й хаос) керував Якутом, не дозволяв досягти стагнації, а отже, й не втратити внутрішньої свободи. Остання теза спричиняє гостре відчуття співучасті, емпатії під час читання книги «Професія: художник», адже цей аспект не стосується виключно представника художньої сфери. Збереження себе і своєї вольності – нагальна підоснова індивідуальної ідентичності будь-кого. Тому художник – це універсальна «професія», узагальнений образ, який означає – перебувати в броунівському русі, жити, існувати в ньому та постійно віднаходити каталізатори до дії не зважаючи на і всупереч. І цей образ – алегорія людства в цілому та існування кожного окремо.

«Більше за все мене дратує, що неможливо працювати: немає чим, немає на чому, немає для чого та немає для кого…» (Із листа Сергія Якутовича до знайомої художниці з НДР. 1991)

Книга про Сергія Якутовича «Професія: художник» – це історична оцінка минулої дійсності на макроприкладі, емоційне психологічне занурення в ідентифікацію митця, це розкриття взаємовпливу «час-оточення-місце» на творчу та професійну сфери поняття художника, демонстрація людського в долі «небожителя» й анігіляція клішованих ореолів. Відбувається переосмислення ролей, які надає митцю соціум і відкидання ярликів, що нівелюють творчу самобутність. Насамкінець спадає на думку, що Сергій Якутович, як і кожна людина, представляє собою сукупність розмаїтих рис, а не чисте рафіноване полотно, суцільно завішене нагородами. Недарма він так любив працювати з колажем – певним «кривим дзеркалом» реальності. Можливо, він і сам був ним, як і все навколо?