За щастям на велосипеді: історія одного колишнього гуманітарія

Я закінчив філологію в Києво-Могилянській академії. Спершу працював коректором і журналістом. Далі поїхав на 10 місяців волонтерити у Данію. Після повернення до Києва компонував туристичні маршрути Європою, пробував себе в освітньому бізнесі. У 2014 мене призвали працювати у Шевченківський військомат. Після демобілізації почав давати приватні уроки з мови та літератури, відвідував курси IT, пів року попрацював учителем у таборі Артек, що його перенесли з Криму до Пущі-Водиці. Після короткочасної роботи вожатим у Britannica school понад два роки розвозив піцу у Domino’s, паралельно тренуючи дітей з мови й літератури. Наразі вже два місяці, як працюю IT-тестером.

2017 рік, літо. Після звільнення з Артеку, де був учителем мови й літератури, та після короткочасної роботи вожатим у “Britannica school”, довго не роздумував. Удома сидіти точно не хотілось. Наступного ж дня згадав про свою давню мрію кататись на велосипеді за гроші, зайшов у найближчу до себе піцерію, заповнив анкету — і вуаля. Спершу катався по вечорах, бо ж удень можна вчитись і шукати постійну роботу.

Довелося взяти деякі денні години до вечірніх. 2-3 заплановані місяці розтягнулися на 28. В якийсь момент почав приходити на зміни, як до себе додому. Щоденне катання стало і можливістю відпочити від поточних проблем, яких завжди вистачає.

Коли тільки прийшов — кур’єри повноцінно допомагали піцемейкерам прибирати піцерію після робочого дня. Щонайменше раз на тиждень наставала моя черга мити вночі посуд або прибирати клієнтську залу. Потім з’явився сервіс Glovo, змінився керівник — і ця “повинність” зникла, у штат просто набрали прибиральниць. Хоча, якщо чесно,  вона сприяла спайці колективу.

У піцерії можна кроїти свій розклад за бажанням. Приміром, удень повчитися, а з 17:00 прийти і відкатати семигодинну зміну до 24:00. Інколи менеджер коригує побажання, але загалом, якщо немає табу працювати пізно ввечері, тобі підуть назустріч.

Дауншифтингом роботу в Домінос піца Юкрейн мені назвати важко, оскільки в тому ж Артеку і платили значно менше, і ставлення керівництва було гіршим. Катаючись різними вечірніми локаціями, навіть англійською було де поговорити, на відміну від “міжнародного табору”, куди час від часу приїжджали то Бубка, то Фоззі, то Гриневич.

На такій роботі завжди є можливість подумати про себе, озирнутись, видихнути. Зайти майже в кожний будинок сектора, закриту територію, спостерігати дуже різних людей. Життя також показує тут дуже цікаві грані. Пригадую, якось на різдвяний свят-вечір диспатч (екран, на якому видно список замовлень) просто-таки ломився від замовлень. Яка там кутя чи 12 страв, народ піцу хоче!

На зміні відчуваєш азарт, особливо коли замовлень багато, а квартали цікаві. Враження може підсилити, наприклад, сніг чи мінусова температура, тоді ще більше романтики. Між замовленнями береш похапцем каву-батончик, і далі — вперед!

Після роботи не відчуваєш себе виснаженим до краю (як це часто буває з роботою у сфері послуг), навіть якщо працюєш 10 годин, а з замовленнями завал. Часом енергія лишається навіть на те, щоби допомогти прибрати піцерію після закриття.

Окрема плюшка — трансфер до іншої піцерії. В кожної піцерії є своя зона. Щороку додаються нові й нові точки, бізнес розвивається успішно. Це приблизно як розподіл на райони, от тільки “районів” таких — під 40. Крім зони “Мельникова” (Сирець+Татарка+Лук’янівка), у мене була можливість покататись у голосіївській зоні, враження просто блискучі. Плюс роззнайомився і з колективом, і з місцевими менеджерами і час від часу при нагоді знову там катався. Ще так був на Подолі й Виноградарі.

Контингент — найрізноманітніший: байкери, таксисти, студенти, молоді педагоги, просто хлопці й дівчата з регіонів України… Якщо бути чесним до кінця, тут люди загалом приємніші, ніж, приміром, в університетських, навкологуманітарних тусовках чи у морі офісного планктону.

До речі, стосовно вічного ниття з приводу української мови. У Домінос її вистачає, нею спілкується більше половини персоналу, менеджмент десь 50 на 50. Одним словом, хто хоче, той спілкується без проблем. І мовний закон тут геть ні на що не вплинув, ні в якому сенсі. Ну окрім хайпу в день прийняття.

Велосипеди — окрема тема. Коли прийшов на роботу, побачив два вела у такому собі стані, незмащені, скрипучі. Власне, велокур’єри сприймались як хлопчики, що можуть тротуарчиком десь два квартали проїхати. Типу кур’єри нижчої кваліфікації. Коли я показав, що можу їздити куди хочу, себто на дальні точки сектора у тому числі (просто тому, що пре), це викликало незадоволення частини авто і мото кур’єрів. Наприклад, коли відвіз піцу в Американське посольство (гадаю, не слід пояснювати чому?). Але рано чи пізно до мене звикли, та і я притерся.

Бюлюча тема — безпека. Маленький українець сприймає велосипед як щось несерйозне, тому правил дотримуватися необов’язково. На щастя, керівництво змушує носити шоломи, так-сяк слідкує за велоспорядженням. Але жоден з велоколег зі своєї доброї волі ніколи не спішиться на пішохідному переході, коли можна спокійно їхати узбіччям — переходимо на тротуар. Казати щось марно, пусте витрачання енергії. Кілька місяців тому моєму велоколезі з іншої піцерії десь на Борщагівці роздробило руку, бо переїжджав перехід. На щастя, керівництво мережі змушує носити шоломи і задні мигалки. Після вищезгаданої аварії директор піцерії особисто виділив мені гроші на хороші передні ліхтарі.

Окремі піцерії із маленькими зонами давно б уже могли перейти на велосипеди, принаймні відсотків на 70, економлячи величезну кількість бензину. Але є одне але: непрестижність велотранспорту. Не раз було, що ламалися авта і мопеди, але велосипед у rush time міг всенький вечір гордо простояти один. Ті кур’єри, які розглядали піцерію не як тимчасове місце роботи (а це переважно чоловіки віком від 25 років), на велосипеди сідати просто не хотіли. Незважаючи на те, що кар’єру в Домінос я свідомо не робив, проте покидати її було дуже сумно, десь як покидаєш рідний дім перед переїздом на нову квартиру. Лишається сподіватись, що колись повернусь на деякий час.