Активізм, залежність, примхи олігархів: 5 фільмів DOCU/СВІТ

26 березня відкривається 18-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цього року він відбуватиметься онлайн через карантинні заходи. Наталя Серебрякова переглянула фільми програми DOCU/СВІТ та вибрала найцікавіші. Усі фільми фестивалю можна дивитися в онлайн-кінотеатрі  docuspace.org.

«Одного разу у Венесуелі», Анабель Родріґес Ріош

Крихітне поселення біля озера Маракайбо в північно-східному куточку Венесуели, що виходить до Карибського моря, є таким же спокійним, як і віддаленим. Туристи характеризують його як “ідилічне”. Збідніле й дедалі менш залюднене, оскільки несе на собі економічний тягар політичного розладу в країні, це село майже буквально на межі виживання: забруднення води та просідання від буріння нафти поблизу задушили місцеву рибну промисловість. Протягом кількох років елегійний документальний фільм Анабели Родріґес Ріош «Одного разу у Венесуелі» спокійно спостерігає, як виживає селище.

Деякі глядачі, можливо, захочуть оглянути останні венесуельські новини перед тим, як зануритися у фільм, але «Одного разу у Венесуелі» передбачає, що аудиторія добре знає політичну поляризацію країни та економічні негаразди після смерті у 2013 році президента-соціаліста Уго Чавеса. Стрічка досить глибоко вивчає проблеми сільських громад, ігнорованих владою. Попри те, що у фільмі критика поточного венесуельського політичного режиму є неявною, його перспектива має два аспекти: Родріґес Ріош розподіляє свою увагу порівну між двома жінками-жительками Конго Мірадор на протилежних кінцях національного політичного розриву.

Пані Тамара середнього віку – це грізна місцева бізнес-леді і завзята лоялістка Чавеса, аж до того, що вона вимагає від відвідувачів доторкнутися до статуї покійного президента перед тим, як увійти до її будинку. З моменту його смерті вона цілковито повірила його наступнику Ніколасу Мадуро, який не зважав на звинувачення в корупції та економічній безгосподарності, що були висунуті проти його адміністрації. А ось молода сільська вчителька Наталі є палкою прихильницею опозиції і відверто критикує владу. З наближенням національних виборів 2018 року дві жінки починають боротьбу. Пані Тамара намагається підкупити односельців, щоб вони голосували за Мадуро, водночас витісняючи Наталі з  роботи.

Та яким би не був пристрасним конфлікт між пані Тамарою та Наталі, це все одно означає боротьбу за душу вмираючої громади. Будучи домом для кількох сотень господарств, Конго Мірадор скоротився до приблизно тридцяти сімей, жертв виселення, процес якого не припиниться, поки забруднення навколишнього середовища в регіоні не зменшиться.

«Колумбійська родина», Таня Воль Сьоренсен

Уплив громадянської війни в Колумбії на людину досліджується в документальному дебюті режисерки Тані Воль Сьоренсен. Коли у 2016 році між партизанським рухом FARC та урядом було укладено мирну угоду, це відкрило двері для відновлення зв’язку між 29-річною Ірою, яка була заслана на Кубу, та її мамою Рубі.

Рубі захоплювалася активізмом із часів, коли Іра була ще дитиною. Це породило значну кількість конфліктів між ними, особливо зараз, коли Іра сама стала матір’ю. Дивлячись на фотографії з дитинства, Іра каже матері, що жодна з них не нагадує їй про щасливе життя. Сьоренсен перериває ці  спостереження розмовами наодинці з героїнями, коли вони говорять про своє життя та прагнення. Передвиборча агітаційна робота Рубі виявляється нестримною, незважаючи на потік смертельних загроз у її житті, тоді як Іра відчайдушно хоче переконати матір переїхати разом із нею в Канаду.

Сьоренсен, очевидно, багато працювала над побудовою відносин із парою. Ці відносини  хоч і мають певний політичний контекст, є такою безладною сумішшю емоцій, яку переживають родини у всіх країнах.  

«Малий Самді», Палома Сермон-Дай

Коли ми говоримо про наркоманію, то зазвичай маємо на увазі людей, які втратили своє соціальне обличчя. Ми думаємо про когось, хто втратив контроль над життям і не може функціонувати в рамках суспільства. Однак у багатьох випадках це далеко від істини. Наркоманія, безсумнівно, позначається на житті людини, але якщо ви когось не знаєте надто добре, то можете навіть не уявляти, що у нього є проблеми.

Демієну Самді близько сорока років. Він живе в маленькому селі у Валлонії, франкомовній частині півдня Бельгії. Він тихо розмовляє і привітний, але цей садівник має таємницю, яку знає лише його родина. Він пристрастився до героїну ще двадцять років тому. У нього були напружені стосунки з матір’ю, які дещо покращуються, коли він вирішує остаточно зав’язати. Документальний фільм Паломи Сермон-Дай «Малий Самді» слідкує за цією родинною історією.

Сермон-Дай фокусується на стосунках між матір’ю та сином через розмови, які він веде з нею та його терапевтом. Це тихий і точний фільм, який дозволяє героям розповідати власні історії майже пошепки.

«А ночі вже більше не буде», Елеонор Вебер

Пролітаючи над зонами конфлікту, пілоти гелікоптера знімають все, що бачать. Потім ці записи архівуються. Виключно за допомогою цих зображень (знятих американськими та французькими військами в Афганістані, Іраку та Пакистані) та анонімних свідчень пілота, режисерка Елеонор Вебер створила свій приголомшливий і скрупульозний документальний фільм, який зображує війну через око військового видошукача.

Досить монотонне зображення супроводжується закадровим голосом: «У кожному гелікоптері два пілоти. Внизу – той, хто летить. Зверху – капітан, навідник. Капітан носить шолом, який контролює рухи камери гелікоптера. Якщо він рухає головою, камера теж рухається. Ці рухи головою також направляють автомат». Фільм занурюється у світ, зведений до складних рішень, прийнятих цією людиною-сканером. Стрічка торкається багатьох тем, від підготовки повітряно-десантних військ до оцінки поведінки місцевого населення в часи війни. Саме той, хто сидить у гелікоптері, вирішує, хто підозрюваний, а хто ні. Згори прості граблі та автомат Калашникова виглядають майже однаково. 

Знімаючи анонімного пілота-свідка, коли він намагається розшифрувати різні ситуації, режисерка видає нам широкий спектр моторошних епізодів, де змішуються спостереження, смертельно влучні постріли, тривога через помилки або самі помилки (які неминуче стаються). Змішуючи радіообмін пілотів із численними аерофотознімками, цей високодосконалий фільм є досить унікальним досвідом з точки зору його візуального матеріалу.

«Приборкання саду», Саломе Джаші

Цей фільм – подорож Грузією та спостереження за виснажливою роботою – пересадкою великих столітніх дерев на величезній площі. Щоб глядач не думав, що це можна зробити за допомогою простого обладнання, Джаші доводить: дерево в центрі історії важить стільки ж, скільки будинок.

Режисерка починає свій фільм символічним кадром. Біля грузинського узбережжя, повз рибалок, морем пливе поодиноке дерево, висотою з будівлю. Цей образ створює основу для вражаючого дива й означає бездушне викорінення природи, досліджене в рамках цього документального фільму. Відповідальний за цю пересадку дерев – Бідзін Іванішвілі, колишній прем’єр-міністр Грузії і найбагатша людина в країні, власник майже шести мільярдів доларів і колекціонер оригінальних картин Пікассо.

У фільмі ми бачимо детальний процес викопування дерева за допомогою десятків величезних труб, прокладених під землею. Потім дерево транспортують вночі, використовуючи ліхтарики і дві масивні вантажівки, які повільно їдуть пліч-о-пліч. Слідом за цим викопуються інші дерева, регулюються електричні кабелі і навіть створюються нові дороги – лише для того, щоб Іванішвілі мав краєвид своєї мрії. Інтерв’ю робітників та їхніх сімей відкриває суперечливі думки щодо цього приголомшливого факту, оскільки хобі колишнього прем’єра означає, що у населення зараз є добре прокладені дороги, проте навколишня природа геть знищена.