Another Brick in the Wall

У серпні 2000-го року я сіла на поїзд із Рівного до Львова, з великою валізою, набитою зошитами й блокнотами. Ці тексти багато для мене значили тоді,  частину з них я вожу за собою в нові міста й країни досі. Це був останній день на березі, після якого почалося стрімке дорослішання.

Львів і його університет були моїми богами, бо інакше у відмінниць із вчительських родин із провінції не буває. Я входила в них як у холодне море, від чого завжди трохи спазмує горло.

Університет породжував страх, потім віру, пізніше нерозуміння, і, зрештою, бунт, сильне розчарування, байдужість – ці хвилі йшли одна за одною. Всі ми, хто відчували фрустрацію від навчання на факультеті журналістики, послаблювали її львівським «портером», розмовами на холодних гуртожитських підлогах, масовими студентськими демонстраціями 2001-го. У мене було ще й материнство, стягнуте тугою мотузкою із зимою Помаранчевої революції, була аспірантура, дивні й холодні півроку у Варшавському університеті. 

В ті часи я ще довго залишалася в штаті для писання «паркетних» нотаток, але за місяць-два після початку роботи в кожному новому виданні я завжди пробувала здійснити прихований опір – найчастіше через якийсь дивний міні-проект, щось на зразок серії інтерв’ю з дисидентами, або через спроби якоїсь багатоядерної аналітики, бо це і видавалося журналістикою, правильним, тим, що має бути. Ми загалом були типовим переляканим гуртом дітей, народжених в Україні десь між 1980 і 1987, але непогано приховували свій страх.  Найперше, звісно, від самих себе. 

Львівська преса першого десятиліття двотисячних була спіраллю насильства, все починалося завжди однаково: спочатку була тільки ідея опінієтворчого  медіа, під неї знаходилися гроші, і до її втілення запрошувалися найкращі журналісти, яких тільки можна було знайти у Львові. Все працювало, але, зрештою, кредити закінчувалися, а на самоокупність в Україні можуть розраховувати хіба що редактори «Порадниці», і, оскільки порадницею ці видання не були, – на запах першої крові приходив хтось із політичними амбіціями, широкими кишенями й надутими губами. За лічені дні газету продавали, після чого всі ідеї про вільну пресу згорталися, як осіннє листя в диму.

На моїй пам’яті і «Поступ», і «Львівська газета», і «Львівська пошта» пройшли через кілька кіл: світлий початок і натхненний колектив – прихід першого власника – оголошення зміни політики видання – звільнення колективу (або незгодних, тобто його найкреативнішого осердя) – набір нових людей – впровадження нової політики «відтепер ми будемо писати про шкарпетки депутатів» – затримка зарплат – продаж видання і коло замикалося. Щоразу, за класикою, петля затягувалася дедалі сильніше, повітря чимраз ставало менше, і раптом здавалося, що його й не було ніколи. Ягнята мовчали дедалі голосніше, але відомо, як воно буває з мовчазними ягнятами.

Я пройшла такими колами тричі – по одному на кожну редакцію. Кіл могло би бути й більше. «Все ж було так чудово і ми так прекрасно пишемо про цей світ, хіба посміють ці злі відьмаки нам щось зробити?» В цій формулі, крім юнацької наївності, була ще й безнадія. Ця формула нам була по-своєму навіть вигідна: з пошуком роботи, адекватною оплатою праці, можливостями розвитку у Львові було темно, як у підвалі, а нам всім було 20+. Молодість не рятувала. Всередині професійної спільноти почали утворюватися свої кола з тих, хто вирішив бути «рівнішим» серед рівних.

Про те, що закляті кола не розриваються, і зміна редакцій однієї на другу, а другої на п’яту нічого не дають, я нарешті зрозуміла в лютому 2009 року. По тому в мене ще було три роки у «внутрішньому дворику» церкви – патріаршої курії УГКЦ, але там мені добре вдалися тільки спостереження й висновки, яких стане ще на роки вперед. Півтора року тому я захистила дисертацію з новою темою, сферою та інституцією. Там, де я працюю нині, тривають ті самі замкнуті кола, тільки зі слабшою динамікою. Фуко під руку з Фройдом розпочали свій бенкет – що й не дивно – саме там, де зникли економічні ресурси.

Причина, як виявилося, була не в журналістиці.

Холодне обличчя interregnumu

Слово «покоління» схоплює дуже мало з того, про що мені йдеться, і лінії розламу не проходять між тими, хто родом з СРСР (народженими приблизно в 1950-х) і «дітьми» року української незалежності. По-перше, тому що відстані й конфлікти між ними закономірні, по-друге – різниця між практиками й цінностями у цих поколіннях не така кардинальна, як могло би очікуватися: тисячі молодих людей в Україні нині інтеріорізовують моделі «ієрархічної лояльності» як основний соціальний ліфт; знання й реальна (а не вдавана) компетентність грають у цьому процесі третьорядну роль. Важливо й те, що жодне покоління (але особливо сьогодні) не є однорідною групою, і всередині аморфних макроспільнот можуть бути дуже радикальні, критичні ідентичності. Але якщо це поняття все ж використовувати за браком точніших, то в континуумі між двома групами мені найцікавіше спостерігати за теперішніми 40-50-річними людьми.

Власне, це вони – ті, хто стоять на хребті системи на власних ногах, з непоганим соціальним капіталом – позиціями в суспільстві, репутацією (різного ґатунку, щоправда), з  опублікованими монографіями, заснованими медіями і створеними креативними бізнес-проектами. Цей «середній клас» нашого публічного інтелектуального простору має небагато фінансового ресурсу, але явно більше за студентів і тридцятилітніх.

Вони вже навчилися зупиняти (як і спричинювати) кровотечі, і нині якраз у тому місці й часі, де системі можна зламати хребта, чого ніколи не зроблять теперішні шістдесятилітні хоча би тому, що пройшли повну індоктринацію через садки-школи-кафедри, і мріють сьогодні про подорож у Барселону, а не про революції.

Спільнота сорокалітніх важлива в кожному суспільстві, але в Україні вона важливіша в десятки разів. Не тільки через концентрацію капіталів у їхніх руках, але через той шанс, який у них є (подекуди проявлений як імператив, може тому, що в теперішній геополітичній ситуації він один із найвирішальніших): вони знають, як дістатися до яйця, в якому схована голка.

Народжені в часи правління Хрущова і Брежнєва, в часи жорсткої зачистки дисидентського руху, чия юність припала на хвилю перших політичних демонстрацій, виходу УГКЦ з підпілля і відродження національно-патріотичних гуртків; ті,  хто у 1991-й рік увійшов уже дорослим, але ще молодим, з масою енергії. Ці люди (цікаво, що часто позбавлені самоіронії і здатності сміятися над самими собою), чия реальність – це роздоріжжя, замість того, щоб обрати «світлу сторону барикад», як писалося на отому майданівському плакаті, що стояв акурат навпроти Будинку профспілок – так і залишаються стояти обома ногами на різних землях, наче й справді вірять у можливість плавати двома човнами одразу.

Про їхню віру в це, звичайно, я пишу тут риторично і… даремно.  Віра в ефективність буття і «тут», і «там» – це те, що вони вдають, виголошуючи довгі й часто дуже пафосні промови про новий справедливий світ (тут їм добряче зраджує стиль), і навіть, здавалося би, пробують втілювати декларації. Але дуже швидко їх долає компульсивна потреба влади над тими, хто молодший за них, а, отже, на їхню думку – автоматично слабший. Вони пробують йти новою дорогою,  але замість того, щоб наступати на п’яти тим, хто попереду, вони раптом вишиковуються захисним фронтом системи, у прямий, відкритий спосіб, або імпліцитно – ховаючись за гаслами.  

В цю гру симулякрів грають, звісно, не всі, дехто просто самоусувається.

В чомусь їх навіть можна зрозуміти. Так давно чекаючи на те, щоби стати генералами, переживаючи не одну хвилю приниження, якою просякнутий пострадянський соціальний простір, вони готували свій власний реванш. Тільки ротація все не відбувається. І тоді вони кажуть, що пряма атака – поганий спосіб боротьби, краще це робити поступово і тихо, залишаючись на посадах і граючи у бої без правил, чи просто грають – без імітації бою. Обираючи не-війну, саме війну вони обирають, але на момент її початку різко переходять на бік противника, і на першій лінії фронту залишаються майже-діти. Оскільки дракони не зацікавлені в проміжних результатах, – той, хто не здатен їх убити, стає їхнім другом, на біду самому собі.  

За подібним принципом діє ще одна спільнота (але кількісно вже зовсім  крихітна) – інтелектуали віком 60+, яких у нас можна порахувати на пальцях обох рук. Одинадцятим, можливо, навіть середнім пальцем буде їхнє власне підпілля. Забезпечивши собі алібі – знаннями, принципами, дипломами й віком – вони живуть у зеніті, ще активно творячи й збираючи гурти молоді навколо себе. Але у найвирішальніший момент, коли на їхньому слові залежить як на воді в пустелі, – вони раптом зникають з орбіт, покидаючи реальне поле бою і йдуть писати навчальний план, або діють розрізнено, поодиноко, якщо взагалі діють.

Конфлікт між мертвими й живими зонами суспільства. Нам раптом вдалося вирватися з нього на Майдані, наче у потойбічну реальність, але звідти нас знову повернуло невидимою силою. Кризи, які тривають сьогодні на політичній сцені, ступор усіх важливих суспільних реформ, поступовий реванш системи, чиїх дияволів ми зігнали в лютому 2014-го року, все божевілля Донбасу – все це наслідки тектоніки між мертвими й живими територіями, і просто між мертвими й живими.

Hey! Teachers! Leave the kids alone. Ну справді: краще мовчіть, якщо вдається тільки лукавити.

Коментарі