Тіло, насилля, біль: мистецтво після потрясінь

KORYDOR публікує статтю, яка посіла ІII місце в мистецтвознавчому конкурсі від Stedley Art Foundation у 2014 році.

Примарність та нестійкість людського існування найбільш яскраво виявляється у межовій ситуації, коли людина стикається зі смертю. Війна виявляється специфічним простором, у якому життя та смерть співіснують нероздільно; страх, відчай та порожнеча безжально охоплюють людську сутність,  розщеплюючи її на дрібні частки. Межа між жертвою і катом стирається. Крик і мовчання стають формами вираження травматичного шоку під час «проживання» людиною війни.

Жах буття виявлявся у хворобливих візуальних образах, у яких вловлювалися передчуття вселенської катастрофи. Достатньо згадати «Апокаліптичні ландшафти» (1912-1913) Людвіга Майднера або картину «Велике лихо» (1939) незаслужено забутого Фелікса Нусбаума, загиблого в Освенцимі.

Фелікс Нусбаум. Велике лихо. 1939 р.

У новелі Жана-Поля Сартра «Стіна» один із героїв описує відчуття, які виникають напередодні розстрілу: «Їм крикнуть: “На приціл!” –  і я побачу вісім гвинтівок, спрямованих на мене. Мені захочеться відступити до стіни,  я  притулюся до неї спиною, що є сил спробую в неї втиснутися, а вона буде відштовхувати мене, як в якомусь нічному жахітті». Вихопивши момент перед розстрілом, польский художник Анджей Вроблевський тонко відобразив відчуття безпорадності та різноманітні градації психологічних станів людей, які перебувають перед обличчям смерті: від прихованої люті, нерозуміння того, що відбувається і врешті, внутрішнього прийняття неминучого кінця. Особлива перспектива картини, в якій глядач виступає у ролі екзекутора, підсилює вразливість та незахищеність людей, які немовби перебувають на відкритій долоні.

Образи з картин Вроблевського ведуть уявний діалог з кількома не надто відомими картинами Марлен Дюма. В «Стіні плачу» (2009) художниця зобразила людей, розвернутих обличчям до стіни. Попри всім відому конотацію про святе місце в Єрусалимі, виникає відчуття, ніби глядач спостерігає сцену розстрілу, а не мирну молитву.

Марлен Дюма. Стіна плачу. 2009 р.

Насилля та жорстокість реальності можуть бути перенесені митцями в площину гри. Болісний досвід громадянської війни, в якій зараз перебуває Колумбія, відображається у творчості сучасного колумбійського художника Juan Manuel Echavarr?a. Його картини стали спробою трансформувати насилля, зведене у ранг буденності, в ігровий елемент. Війна зображується художником у вигляді дитячих малюнків.

Фільм Роберто Беніньї «Життя прекрасне» оповідає про батька й сина, які через життєві обставини потрапляють у концентраційний табір. Щоб уберегти хлопчика від психологічної травми, батько говорить йому: все, що відбувається навкруги – гра, головною нагородою якої стане справжній танк. Війна стає безглуздою грою дорослих, де смерть встановлює свої порядки та правила, зрівнюючи всіх учасників дійства.

У 1944-1945 рр. художник Зиновій Толкачов узяв участь у звільненні в’язнів Майданека та Освенцима. Враження від побаченого митець втілив у серії картин «Квіти Освенцима» (про ув’язнених дітей) та «Майданек». Проблема Освенцима при перегляді цих картин починає усвідомлюватися як трагедія всього людства, а не лише єврейського народу. Деякі малюнки стали справжньою ілюстрацією жахливої дійсності, оскільки були виконані на реальних документах німецької комендатури Освенцима, ще раз підтверджуючи факт існування «табору смерті», в який відчайдушно не хочеться вірити.

Освенцим став своєрідною точкою відліку, після якої будь-яке мистецтво, здавалося б, виглядатиме просто по-варварськи. Однак твердження Теодора Адорно не витримало випробування часом. Мистецтво знайшло в собі сили зобразити жахіття війни та моторошність газової камери через (як це не дивно звучить) відстороненість. Передусім хочеться порівняти два художні твори, в яких втілена тема Голокосту: картина бельгійського художника Люка Тюйманса «Газова камера» (1989) та кінострічка Клода Ланцмана «Шоа» (1985).

У фільмі не використовуються документальні хроніки Другої світової, це фільм-спомин очевидців тих подій – від уцілілих євреїв до польських селян, що живуть поблизу Освенцима, працівників концтабору, відповідальних за розчистку газових камер від трупів. Ланцман намагається позбутися одностороннього бачення проблеми Голокосту. За кожним свідком стоїть його власна історія, переконання та бачення цієї проблеми, тож при перегляді фільму виникає більше питань, ніж відповідей. При зовнішній непомітності, камерності, навіть деякій відстороненості дії глядач поринає у світ спогадів очевидця, немов проживаючи минулі події разом із ним. Аналогічні відчуття у нас виникають при перегляді картини Люка Тюйманса. Споглядаючи порожню газову камеру, ми насправді відчуваємо всю трагічність цієї порожнечі, яка приховує в собі пам’ять про смерть десятків тисяч закатованих людей. У цьому і полягає приголомшлива сила картини.

Люк Тюйманс. Газова камера. 1986 р.

Сучасні арт-практики по-своєму трансформують травматичний досвід болю та наруги над людською гідністю. Однією з ключових образних сфер сучасного мистецтва стають ґрати як метафора тотального контролю і нагляду за людською особистістю. Мондріан, Малевич, а пізніше Єва Хессе та Ганна Жолудь знаходять цю точку несвободи, виставлючи людське страждання в оточенні ґрат та порожніх об’єктів-абстракцій.

9/11.

У 1936 році Пауль Клее створив картину Angelus Novus, яка вразила одного з найвидатніших мислителів свого часу Вальтера Беньяміна. «Новий ангел» здивовано озирається на страшний час, розправлені крила через сильний небесний вітер не дають змоги йому наблизитись до землі. Він безпорадно і з великим смутком озирається на нас. «Новий ангел» став справжнім уособленням історії XX століття, невпинно нагадуючи нам про події, що з невідворотною точністю повторюються знову й знову.

Пауль Клее. Новий ангел.

Зигмунт Бауман у праці «Актуальність Голокосту» стверджував, що Голокост може в будь-який момент повернутись у світ у новому образі. Аналогічні слова можна сказати про війну, яка в останні десятиліття набуває інакших, гібридних форм. Теракти та інформаційна (пропагандистська) війна стали досить поширеним явищем у XXI столітті.

Теракт 11 вересня 2001 року у США, в якому загинуло понад 5000 осіб, став однією з найстрашніших сторінок новітньої історії. Як зазначає одна з журналісток «The Guardian», «Те, що Аль-Каїда здійснила теракт,  стало символом намагання зруйнувати капіталістичний світ, уособленням якого стали ці будівлі».

З того часу візуальне сприйняття літака стало інакшим. У мистецьких роботах Чандри Керріто «New Fears 5» та Brooke A. Knight «Flight Plan» ми сприймаємо літак у негативному світлі – як щось темне та зловісне.

Чандра Керріто. Нові страхи №5.

Деякі артисти звернулися до теми падіння (Sharon Paz «Falling», EricFischl «Tumbling Woman»), чим викликали неабиякий резонанс у суспільстві. Бронзова скульптура «TumblingWoman» через тиждень після встановлення у Rockefeller Center (версень 2002) була знята, оскільки розбурхувала у глядачів пам’ять про жахливі відеокадри людей, які, не маючи вибору, вистрибували з хмарочосів під час теракту.

У 2002 році англійський артист Freddie Robins зв’язав велику фігуру людини, пронизану в’язальними спицями. Інсталяція мала назву «Craft Kills» («Вбивче ремесло»). Це була іронічна відповідь артиста на заборону після терактів заносити в’язальні спиці до салону літака. Крім того, робота має алюзію на часи Другої світової війни, коли серед американок була поширена практика в’язання задля допомоги армії. В’язання виступало своєрідною терапією від шокового стану, в якому перебували жінки під час війни.

Фредді Робінс. Убивче ремесло. 2002 р.

Аналогічним методом працює Lisa Anne Auerbach, котра започаткувала у 2005 році серію рукавичок під назвою Body Count Mittens, на яких фіксувалася дата та кількість загиблих американських солдатів під час війни в Іраку.

Попри вдосконалення технічних засобів спостереження та майже повну візуалізацію сучасного світу, ми все одно не зможемо повністю осягнути всю трагедію війни чи теракту, оскільки більшість із нас перебуває в безпечному та комфортному місці. Аби розширити наше бачення, «заспамоване» великою кількістю неправдивої інформації і побачити іншу реальність,  деякі артисти експериментують із відеоматеріалами (Cat Mazza «Knit For Defense»). Кадри з воєнної хроніки, показані у низькій роздільній здатності, перетворюються в рухливі абстрактні зображення. Ніби крізь лупу глядач має змогу роздивитися те, що приховано за зовнішньою оболонкою відео.

Ми стали свідками зародження нової естетики терору. Назване «новим буквалізмом»,  мистецтво перших років після теракту стало віддзеркаленням тих глибинних зрушень, що відбулись у світогляді людини XXI століття. Однак, попри тривіальність деяких робіт,  ми повинні розуміти, що мистецтву потрібен час для осягнення глибинних процесів, що відбуваються у сучасному суспільстві.