“Порнографія” у Вавилоні: Видавничі проекти Франківська

 Минулого року в Івано-Франківську зародився унікальний літературний проект – «Вавилонська бібліотека», на рахунку якого видання перекладу Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять». У планах на цей рік — ще чотири видання перекладів світової літератури. Тепер «Вавилонська бібліотека» береться ще й за розвиток літературного діалогу, розпочавши новий несподіваний проект міжнародної публіцистики в українському перекладі – рецензії та інтерв’ю, літературна аналітика, статті «The New York Times», «The Telegraph», «The Guardian», «The Independent» та інших видань. Ідейний засновник «Вавилонської бібліотеки» Роман Малиновський розповів про контексти світової літератури, для чого потрібна читачеві перекладна публіцистика та як перекладачу-початківцю отримати гарний досвід.

Ольга Суровська: На якому етапі нині перебуває проект «Вавилонська бібліотека»?

Роман Малиновський: Щойно вийшла «Порнографія» Вітольда Ґомбровича, над якою ми працювали цілий рік. Цей проект, так само, як попередній, ми робили спільно з нашим партнером – «Видавництвом Старого Лева». Зараз працюємо над промоцією книжки, зі  значною частиною публіцистики, пов’язаної з Ґомбровичем – інтерв’ю, статті, критика.

Події «Порнографії» відбуваються в окупованій нацистами Польщі. Але Ґомбрович не знав цього ландшафту, оскільки за кілька місяців до окупації еміґрував до Арґентини. Себто це опис справжньої війни, вигаданої людиною, яка цієї війни ніколи не бачила. Але, як пише сам Ґомбрович, все могло бути цілком так. Ми постановили собі працювати над цим текстом ще до всіх страшних подій в Україні, просто так збіглися обставини, що ця тема тепер актуальна.

Для цієї книжки ми використали переклад Олександра Гриценка, зроблений 1992 року для періодики, що означає – в Україні цей текст ніколи не видавався як книжка. Я усвідомлював, що 13 років – це достатній час, щоб якісно перевидати цей текст в Україні. Часткову підтримку виданню надав Польський Інститут у Києві. Візуальні роботи створював художник Євген Самборський. Ідея чорної обкладинки та яскравих, насичених форзаців належить йому. Всі фотографії всередині – це його емоційна рефлексія на текст.

Як я неодноразово декларував, для проекту надзвичайно важлива якість видання. Цим ми завдячуємо «Видавництву Старого Лева» – ми спільно обирали та погоджували папір, текстуру, завдяки їхнім зусиллям книжка виглядає саме так.

Щодо подальших планів, то, зробивши «Бойню номер п’ять», я усвідомлюю, що з ресурсом, який маємо наразі, оптимально для нашого проекту – це дві книжки в рік. У 2015 році їх мало бути п’ять, але видати всі не встигнемо через брак потужностей.

Наразі готуємо «Пастку 22» Джозефа Геллера – це видання виходить за підтримки Відділу преси, освіти й культури Посольства США в Україні. Вже готові макети роману «Уот» Беккета і «Бог Скорпіон» Ґолдінґа, проте шукаємо фінансування для поліграфії, це досить витратна стаття для кожної книжки «Вавилонської бібліотеки».

З того, що я зараз спостерігаю, бачу лише кілька видавництв, які досі працюють на повну потужність. Вони почуваються добре за рахунок кількості видань. А «Видавництво Старого Лева» і «Абабагаламанга» – ще й за рахунок надзвичайної якості. Але є багато видавництв, які скоротили роботу до двох-трьох книжок на рік.

О. С.: Як виникла потреба створення в рамках «Вавилонської бібліотеки» проекту перекладної публіцистики?

Р. М.: Перекладна публіцистика – це вільна ніша. У перерві між проектами «Вавилонської бібліотеки» ми спробували зайнятись проектом перекладу літературної публіцистики. Працюючи над усією «Бібліотекою», я зрозумів, що такий проект необхідний. Просто перекладати художню літературу українською недостатньо.

О. С.: Йдеться про те, що аби краще зрозуміти твір, читача до нього потрібно якось підвести?

Р. М.: Так. Рецензіями, відгуками, аналітикою, інтерв’ю. Коли ми говоримо про якогось автора, який є, наприклад, лауреатом Нобелівської премії, то його творчість завжди наповнена багатьма конотаціями, контекстами, підтекстами. Часто для розуміння роману важливо розуміти, в якій ситуації жив автор, яка його особиста історія. Наприклад, Гайнріх Бьолль – один із авторів, які писали антивоєнну літературу. Він пережив Другу світову війну. І коли говорить про фашизм, то знає, що таке фашизм, із власного досвіду, адже був мобілізований у вермахт. Знаючи цю надбудову, його творчість сприймаєш інакше, глибше. Тому ми взялися за проект перекладної публіцистики, «додаткової» інформації до текстів. Оскільки маємо обмежене фінансування, ми втілили проект на волонтерській основі.

О. С.: З якими матеріалами працюєте в цьому проекті?

Р. М.: Тексти перекладаємо за виданнями «Нью-Йоркер, «Нью-Йорк Таймс», «Ґардіан», «Телеграф», «Індепендент», «Вашінгтон Пост». Є велика перевага міжнародного авторського права у сфері журналістики: переклад і повторна публікація дозволяється за умови посилання на першоджерела й автора. Деякі з цих видань навіть за таких умов забороняють друкувати, якщо стаття використовується з комерційною метою. Ми такої мети не маємо. Це спроба поглибити літературний діалог, зазирнути глибше, почитати про автора, рецензії на його тексти. Проект перекладної публіцистики дозволяє це зробити.

О. С.: Як ви обираєте перекладачів для проекту?

Р. М.: Ми співпрацюємо з Інститутом міжнародних відносин та Інститутом іноземних мов ПНУ, з кафедрою філології і перекладу Інституту документознавста та інформаційної діяльності  ІФНТУНГу. Студенти працюють над проектом на волонтерських засадах. Навзаєм вони отримують перші публікації, рядок в резюме – ці статті будуть публікуватися на сайті «Вавилонської бібліотеки». Звичайно, нам особливо залежить на якості перекладів, тому матеріали, перекладені студентами, перед публікацією вичитує редактор. У цій справі нам допомагає поет і перекладач Мірек Боднар. Цього року він посів перше місце перекладацького конкурсу METAPHORA за переклади американської та польської поезії, а також готує до видання повну добірку віршів Джима Моррісона. Мірек вичитує матеріали, порівнюючи їх з оригіналами,  править невідповідності. У тому випадку, коли стаття перекладена погано, він дає резолюцію, що матеріал не надається для публікації – з такими волонтерами ми більше не працюємо. Але часто серед студентів є «самородки», яким легко дається мистецтво перекладу – з такими перекладачами ми намагаємось продовжити співпрацю. Зрештою, публікуючи матеріал на сторінці Вавилонської бібліотеки у Фейсбуці, ми залишаємо посилання на оригінал матеріалу. За бажання, якість перекладу можна оцінити самому.

В кожному разі, в результаті ми отримуємо гарний текст, що допомагає глибше зрозуміти письменника. Звично рецензент пропонує цілу низку думок, і колосальна перевага в тому, що читач обирає, повірити йому чи ні, з чим погодитися, а що відкинути. Інколи рецензенти наштовхують на думки, які насправді є цілком очевидними, але ми їх не помічаємо. І тоді складається пазл. Наразі ми розробляємо сайт проекту «Вавилонська бібліотека», де будемо публікувати ці статті.

О. С.: Що краще – спочатку читати книгу чи публіцистику?

Р. М.: У розвинутих країнах рецензії багато важать для рецепції тексту. Людина спочатку читає рецензію у виданні, якому довіряє, скажімо, в «Ньюйоркері», а потім вирішує, чи купувати книгу. Однак в Україні дуже мало виходить рецензій на перекладну літературу. Ми намагаємося цю нішу заповнити. Є велике бажання просунути  ці публікації  на загальноукраїнському ресурсі, хотілося б на подальшому етапі проекту бачити ці рецензії у друкованих виданнях.

О. С.: Як можна долучитися до перекладацького проекту?

Р. М.: Я підбираю перекладачів для роботи у проекті «Вавилонської бібліотеки» за їхніми попередніми перекладами. Наприклад, я був просто вражений роботою Олени Фешовець над «Володарем перснів» Толкієна. Усвідомлюю, що вона будь-який переклад зробить добре, тому що вона дуже добре відчуває текст, і ритміка її перекладу дивовижна. Про це я розповідав на зустрічі зі студентами: «Ви отримуєте портфоліо, приклад своєї роботи, за яким вас будуть оцінювати». Це дуже зараджує.

О. С.: Що б ти порекомендував випускникам, які хочуть працювати за фахом перекладача?

Р. М.: Перекласти для нас зо дві статті. Ми їх точно опублікуємо. Себто ось ця можливість.  Існує маса замовлень, пов’язаних не конче з художньою літературою.  Про перекладача передусім говорить портфоліо, кількість перекладів, здобуті ім’я та репутація. Багато перекладачів працюють із закордонними фондами, посольствами.  Існують перекладацькі стипендії. Але, знову ж таки, вони вимагають портфоліо. Тому, повертаючись до початківців, те, над чим їм слід працювати – це конкретні замовлення, які стануть підтвердженням якості і стандарту.

О. С.: Розвиток проекту Перекладної публіцистики – це своєрідний поштовх для розвитку у Івано-Франківську перекладацтва, молодих перекладачів зокрема?

Р. М.: Цей проект цікавий саме як розвиток літературного діалогу. Для молодих перекладачів – як старт перекладацької діяльності. Я належу до тих людей, які переконані, що ніхто нічого за просто так не повинен робити, мушу запропонувати щось навзаєм – якщо це не матеріальна винагорода, то хоча б якась символічна сатисфакція. Це те, що пропонуємо учасникам проекту Перекладної публіцистики. Участь у проекті є добровільною. Нам важливо, щоб цей діалог розширювати – ти сприймаєш більше інформації, більше розумієш, розвиваєшся.