Чи знову час сушити сухарі? Про «справу львівських анархістів»

Кілька днів тому пригадалися мені два моменти з минулого. Перший – наприкінці Радянського Союзу. Я тоді був учасником молодіжної антирадянської  організації, яка виступала за незалежність України. І з кількома колегами й колежанками у нас була специфічна розвага (цілком обґрунтована необхідністю не забувати про гірші перспективи, бо становище було непевним, а відчуття можливості майбутнього ҐКЧП висіло у повітрі): ми брали сталінську 58-му статтю карного кодексу (з «Архіпелагу ГУЛАГ»), і докладали її до своєї діяльності. Аби було цікавіше, кожен розстріл замінювали на 25 років, а терміни, за американською системою, додавали. Виходило досить приголомшливо – всі «тягли», щонайменше, на пару сотень років. І зрозуміло, що більшість із пунктів статті складали не якісь насильницькі дії, а просто наявність «неправильних» переконань, поглядів, – і той факт, що ми їх не приховували, і мирно поширювали (листівками та участю у демонстраціях). Цього було би у першій половині ХХ ст. цілком достатньо: недарма Джордж Орвел створив світ «1984» з його «мислезлочином», ознайомившись із практикою сталінізму.

Другий момент – 1997-й рік. Тоді наша (переважно анархістська) студентська профспілка «Пряма Дія» взяла участь у демонстраціях різних політичних сил, які вимагали передовсім виплат бюджетникам зарплатні. Ми не були пов’язані з жодними політиками, але вимоги поділяли – тож надрукували листівки, де нагадували про повстання обдуреного народу в Албанії, закликали до самоорганізації та писали, що ми за ненасильницьку зміну суспільного устрою. На другій же демо хлопці в цивільному, накинувшись на активістів, запхали їх (нас) до автівок без розпізнавальних знаків, і доправили до відділку міліції. Суд відбувся наступного дня, і був сумішшю пародії та цирку (суддя, увійшовши до зали, куди не пустили рідних та друзів, спілкування із нами почав зі слів: «Ну что, будем признаваться?»). Тоді я отримав перші в своєму житті кілька діб адмінарешту. Але перед тим, вночі, у відділках, були відвідини від співробітників Служби безпеки України: вони не лише відбирали «пояснення», а й самі нам пояснювали, що можливе порушення справи за статтею про замах на повалення конституційного ладу. Це був один із дзвіночків того, що режим Кучми вступив до жорстко авторитарної фази.

Згадав я ці два моменти через повідомлення на сайті СБУ, в якому йдеться про групу «зловмисників», яких героїчно «викрито» у Львові. Проведено обшуки, вилучено листівки і комп’ютерну техніку. У листівках містяться антидержавницькі заклики. І якщо про друге в повідомленні згаданих об’єднань («антифашисьтський супротив Львова» – sic), схоже, нікому нічого не відомо, – то анархістська група «Чорний світанок» (яку не названо у тексті, але про неї йдеться у відео) – цілком реальна. Це в її активіста вилучили листівки із «антидержавницькими закликами». І провадження відкрито не за якоюсь адмінкою, а за статтею 109 ККУ – той самий замах на повалення ладу, яким колись намагалися полякати нас минулого століття, за часів авторитарного Кучми.

Добре, що на офіційному відео, вміщеному на сайті СБУ, можна прочитати тексти листівок. Там мовиться про дуже традиційні для класичних анархістів речі: протест проти визиску трудящих; необхідність встановлення соціальної справедливості; про те, що статки найбільших олігархів дорівнюють бюджету країни. Про те, із чим погодиться велика частина громадян і громадянок України – в тих чи інших формулюваннях. Чого там не знайти – це закликів до насильства чи симпатій до окупантів. А у соцмережах відкрито виголошено намір провести першотравневу ходу (1 травня починалося як анархістська подія, хто не знає). Цілком у дусі свободи мирних зібрань. І в повідомленні СБУ саме цей намір є причиною активних дій спецслужби.

Читаючи офіційну інформацію, я не міг позбутися відчуття, що повернувся до свого 1997-го року – тільки «патріотично» апґрейднутого. За листівки і гасла про соціальну справедливість спецслужби вдаються до активних дій щодо групи молодих людей. Хіба що тепер наголошують, що вилучені «матеріали» мали «антидержавницькі заклики» (хоча підтверджень цьому й не видно) – вочевидь, українські анархісти, на відміну від усіх інших анархістів світу та історії, повинні друкувати листівки продержавницького змісту. А якщо цього не відбувається – то треба почати провадження за тяжкою статтею кримінального кодексу.

Перекладаючи повідомлення СБУ простою мовою, можна сказати: усі люди, які дотримуються анархістських переконань, є кримінальними злочинцями. Усі, хто вважає визиск людини людиною (і не лише економічний) ганебним явищем, яке має зникнути; прірву між багатими і бідними – неприпустимою; сучасну державу як апарат, який прагне до монополії на примус – такою, якою керують багатші, і не в інтересах бідніших; справедливість і солідарність – ключовими цінностями – усі вони можуть іти за статтею 109 ККУ. І не лише Олег Кордіяк, чиє житло обшукали – а й інші прихильники поглядів, позначених як «анархістські».

Вочевидь, кримінальним «зловмисником», за цією логікою, має бути визнано Олександра Кольченка (нагородженого, до речі, орденом «За мужність») – «кримського заручника», якого вивезли з Криму та утримують за ґратами російських окупантів на сибірській зоні (як й інших заручників за цією справою – Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва, Олексія Чирнія). Кольченко ніколи не приховував своїх анархістських поглядів, зокрема – «класової позиції». Чи означає це, що, коли його буде визволено із кремлівських застінків – то вдома на нього чекатимуть із кримінальною справою представники українських спецслужб, проводячи лінґвістичну експертизу його листів із-за ґрат, де він читає Кропоткіна і збірку Франка?

Розумію: я також є, за цією логікою, кримінальним злочинцем. Попри варіації та розбіжності, якби мене попросили визначити мій соціальний світогляд одним звичним терміном, то ним було би: анархістський. Через низку причин – і наведених вище, і тому, що це – чи не єдиний з відомих мені способів залишатися досить критичним і послідовним, не вдаючись у крайній цинізм. Але питання не в тому, як (не) називають ті чи інші подібні погляди різні люди. Мене тепер цікавить практичний аспект: по тому, як я позначив свої погляди публічно – чи варто мені сушити сухарі?

Питання не таке риторичне, як хотілося би думати. З того, що оприлюднено натепер Службою безпеки, можна зробити висновок, що було вжито репресивних заходів щодо людини через її погляди та намір їх висловити. Те саме (навіть у деталях – реакція на листівки) сталося за авторитарного вже періоду кучмівського десятиліття: ми (як до того та потім – інші люди) мали проблеми через наявність поглядів – і нахабство їх висловити. Та сама історія повторювалася у поколінні наших батьків – і поколінні їхніх батьків, за яких і використовували сталінську 58-му статтю. З покоління в покоління у нашій країні знали: ті, хто має погляди, відмінні від державних («антидержавницькі», як би їх не визначала держава на той момент), а тим більше – ділиться ними («поширює» в розмовах, анекдотах, листівках чи соцмережах)  – має готуватися, «сушити сухарі». Бо рано чи пізно – прийдуть.

Не зрозумійте мене неправильно: я в жодному разі не кажу, що теперішня ситуація подібна до сталінських часів. Це було би навіть не перебільшенням. Теперішня ситуація – зовсім інша: минуло два роки по Майданові, який постав за громадянські права і свободи. І тим більш гірко це розуміти. Бо Майдан переміг, а необхідність бути готовим і сушити сухарі повертається.

Зрозуміло, що йдеться про порушення базових прав на свободу вираження думки і свободу мирних зібрань; що є відповідні статті у Європейській Конвенції з прав людини, яка є частиною національного законодавства; і що дії СБУ, вочевидь, і національне, і оце міжнародне законодавство порушили. Хіба що за офіційним повідомленням СБУ стоїть щось більше, і нам повідомили лише частину правди, і насправді відвернено куди серйознішу загрозу. Але це означало б, що Служба безпеки дезінформує громадськість – бо повідомляє, що може відкривати провадження за вказаними тяжкими статтями лише за листівки й соцмережі, і привчає до цієї думки спільноту.

Якщо ж ніяких роялів у кущах та богів із машин у СБУ немає – то справи кепські. Тоді антидержавницька діяльність обмежується підготуванням мирної ходи та друком листівок із анархістськими чи просто соціальними гаслами. І тим, й (зараз – меншою мірою) іншим мені доводиться опікуватися регулярно, та й переконання пасують. Тож панове сучасні не-чекісти, якщо, попри антизаконність та суперечність здоровому глузду справи «Чорного Світанку», ви й далі провадитимете її – не забудьте зайти за мною. Але сушити сухарі просто через свої переконання та ненасильницькі дії я, даруйте, не буду. Хоч колись же ми маємо спробувати перервати цю давню нашу місцеву традицію.