Чому інтелектуалів (не) чують?

Вважають, що інтелектуали можуть визначити курс розвитку суспільства чи спрогнозувати його майбутнє. Кого зазвичай називають інтелектуалами й для чого вони потрібні (і чи потрібні взагалі)? 20 листопада в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відбувся дискусійний клуб Українського ПЕН про гучність звучання голосу інтелектуалів, його впливовість та необхідність – «Зв’язок втрачається: Чому голос інтелектуалів не чують?». Модерував розмову ведучий програм на UA:Перший та член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Юрій Макаров.

Фото: PEN Ukraine

Юрій Макаров: Мені видається, коли ми говоримо про думку інтелектуалів, мова не про їхню інтелектуальну спроможність, а їхній етос та моральну правоту. У нас ціла когорта інтелектуалів, які можуть запропонувати суспільству свою мораль: Стус, Світличний, Чорновіл, Лук’яненко – їх десятки, і всі вони говорили не з точки зору своєї кваліфікації мислителів, а з погляду носіїв етичного начала. Якщо Любомир Гузар чи Андрей Шептицький пропонують свою мораль, я це розумію, у них робота така. А от коли інтелектуал починає пропонувати суспільству мораль, орієнтир чи обмеження, у цьому я вбачаю певний парадокс.

Вахтанґ Кебуладзе, доктор філософських наук, перекладач, автор книг: Я бачу, що за останні роки, що минули після Майдану, виник потужний запит суспільства на інтелектуальні практики. Ми зіткнулися з феноменами, які потрібно описувати з філософських позицій. Переконаний, що необхідно визначити відмінність інтелектуалів від інтелігенції. Інтелігенція – це «найнезалежніша» форма суспільства, у тому сенсі, що від неї нічого не залежить. Це породження тоталітарної системи, коли простір свободи переміщується на кухню. Філософія та інтелектуальні практики мають бути описовими, а не приписовими.

Віталій Портников, журналіст, колумніст, ведучий телеканалу «Еспресо»: Сила інтелектуала в тому, що він представляє більшість. Чому наші інтелектуали вважають себе представниками меншості? Проблема виникає, коли в українському суспільстві запитують: «Чому в нас немає моральних авторитетів?». Для того, щоб в Україні з’явилися моральні авторитети, потрібно, щоби з’явилася сама Україна.

У нас є частка населення, яка є частиною української державності, що виникає останні шість років – у них є авторитет і вони традиційно прислухаються до своїх інтелектуалів. Є й менша частка, яка вважає, що тут Росія, а не Україна – у них теж є свої авторитети. Але між нами й ними існує величезна кількість людей, які взагалі не розуміють, де вони живуть і що тут роблять. Вони пов’язують себе не з культурною та інтелектуальною традицією, а з територією, на якій вони живуть. Для них не авторитетне «балабольство», а в інших країнах «балабольство» формує демократичне суспільство. Нам не потрібно намагатися докричатися до них. Нам потрібно думати, як із тією частиною населення, яка готова будувати державу, це зробити для небайдужих і байдужих.

Олександр Саврук, декан Києво-Могилянської бізнес-школи: Хтось має задавати в суспільстві сенси, хтось має ці сенси усвідомлювати й реалізовувати, а комусь буде байдуже жити в правилах гри, продиктованих світом. Повинні слухати інтелектуалів чи людей, які створюють власні сенси? Сто років тому Хосе Ортега-і-Гассет казав про бунт мас, а сьогодні говорять про бунт еліт.

Ірина Старовойт, есеїстка, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету: Україна, виходячи з ситуації, яка зараз склалася, борсається між неофеодалізмом та неоімперіалізмом. Але це не все, тому що є й демократична Україна – у ній виробляються консенсусні рішення. Інтелектуали потрібні, тому що ці рішення мають бути обґрунтовані. Інтелектуали потрібні там, де є громадянське суспільство.

Вахтанґ Кебуладзе: Чи наважуся я бути моральним авторитетом? У нашій країні право бути моральним авторитетом людина отримує через страшні страждання. У цій країні не було часів без війни. Наш радянський спадок нікуди не подівся. В Совєтському Союзі та теперішній Росії є чотири способи буття: ти або дурень, або боягуз, або покидьок, або герой. Війна – перманентний стан нашої держави, адже не маємо, фактично, жодного покоління, яке б прожило в мирі. І нині ми маємо жахливого ворога. Маємо моральних авторитетів, які стражданнями або й загибеллю заслужили своє звання. Скажімо, як Василь Стус – але хто «захищав» Василя Стуса? Де ця людина зараз? Ось чому я би не наважився зазіхати на роль морального авторитета.

У жодному суспільстві рушійною силою не є більшість. Питання, чи є в нас харизматична меншість. Популістські тенденції в сучасному світі показують, що більшість завжди приблизно однакова.

Юрій Макаров: Бути моральними авторитетами – це не ключова компетенція публічних інтелектуалів. Очікується, що вони мають промовляти ціннісні категоріальні істини.

Віталій Портников: Публічний інтелектуал і моральний авторитет – це різні речі. За роль морального авторитета потрібно заплатити. У нас немає сформованої більшості. Треба сказати собі правду. Тоді ми не будемо казати, що нас не чують. Ми будемо казати, що нас чують ті, кому Україна небайдужа, але вони у своїй країні є маргіналами. Нам було легко жити, коли суспільство ділилося 50/50 – ті, хто голосували за Ющенка й за Януковича відповідно.

Юрій Макаров: Категорична думка ставить питання не тільки про ресентимент, але й про відповідальність.

Олександр Саврук: Багато років проактивна меншість виробляла цінності, що не мажуться на хліб. А за більшість потрібно брати відповідальність, як за нерозумних дітей. У Давній Греції філософами вважали людей, які живуть відповідно до своєї логіки. Якщо навчимося жити, як думаємо – це буде резонувати в ширшому просторі.

Ірина Старовойт: Я вважаю інтелектуалами тих, хто турбується про головне. На питання, що вважається головним, відповіді завжди різні. Обиватель турбується про хліб насущний. Ми мусимо признатися, що ми живемо в горизонтальному світі. Люди обирають авторитетів спонтанно.

Інтелектуали борються за те, щоби працювати з уявою своїх співгромадян; вони шукають, як вийти на новий рівень проблеми; і вони не можуть самі призначати себе авторитетами. Інтелектуали мають важливу дилему перед собою: вони мусять працювати з медіа й проти них, тому що медіа не завжди ведуть до доброго. Інтелектуали мусять себе стримувати й не завжди мають говорити все, що знають.

Лариса Денисенко,письменниця, адвокатка, громадська діячка, ведуча прямих ефірів та авторських програм на Громадському радіо: Коли я кажу, що інтелектуали є меншістю, це не означає, що вони не можуть представляти інтереси більшості. Вони мають уміти концентровано це представляти.

Філософ Володимир Єрмоленко веде програму «Україна розумна». Якщо я запущу програму «Україна безумна», вона поб’є програму Володі в усіх рейтингах. Але якщо одноіменну програму запустить Оля Полякова, вона поб’є обидві програми. Це впізнаваність і орієнтування людей на те, що вони хочуть почути. Але залишатимуться люди, які потребують різних думок.

Вахтанґ Кебуладзе: Ми сприйняли останні вибори як кількісні соціологічні дані. Хоча емпірична соціологія часто бреше. Формулювання запитання може повести респондента по потрібному шляху. Але мотивація в усіх насправді була різна. І нам потрібно зрозуміти, що за цим стоїть. В інтелектуалів є дві особливо важливі функції: критична (як панки – інтелектуально смердять, щоби не дати суспільству застигнути в самозакоханості) й психотерапевтична. Це дивне поєднання, якщо ми не розуміємо справжньої задачі психотерапевта. Пацієнт до нього приходить із купою питань, і якщо в психотерапевта є відповіді, то це поганий психотерапевт. Психотерапевт має навчити людину жити зі своїми проблемами. Тож інтелектуал, із одного боку, критикує, а з іншого – показує, що те, що здається проблемами, може й не бути ними.

Тому, враховуючи наше суспільство, я би не погоджувався з думкою, що треба обрати конкретну лінію поведінки, а все інше – хай горить. Я маю розуміти, звідки загроза йде в даний момент. Що загрожує суспільству, мені та моїй системі цінностей? Простий приклад: хто більша загроза сьогодні: праві чи ліві? Я не знаю, хто страшніший – нацисти чи комуністи.

Віталій Портников: Публічні інтелектуали бувають різними. Вітольд Ґомбрович рефлексував, Юліуш Мерошевський створював світоглядну позицію. У мене інша амбіція – я хочу, щоб люди, які зі мною погоджуються були в екстазі, а які не погоджуються, були в інфаркті. На цьому будується те, що ми називаємо зміною суспільства. Можна бути психотерапевтом, якщо живеш у Швейцарії, а якщо працюєш із суспільством сучасної України, потрібно бути хірургом.

Можна жити в бульбашці власних ілюзій. Але тоді перетворюєшся на Дональда Трампа, який, наче семирічна дитина, вірить у всеосяжну любов до себе – але ця інформація неправдива.

Юрій Макаров: Мені часом бракує інтелектуального апарату, щоби осмислити потік подій. Коли є проблематика, на якій я не до кінця розуміюся, я звертаюся до тих, хто тут присутній. Розумна людина допомагає структурувати наші думки.

Ірина Старовойт: Я переконана, що ми в полеміці допомагаємо одні одним: додумуємо свої думки до кінця. Інтелектуали – це не монополістична партія.

У суспільстві є моменти фокусу та розпорошення. Важливо, що деякі сенси нам таки вдається кристалізувати.