Фасади брешуть
Здається, великі міста ще ніколи не були такими близькими, як сьогодні. Йдеться не про просторові відчуття і не про те, що наше сприйняття відстаней стає дедалі хиткішим, не про можливість віртуальних подорожей в google maps або долання півпланетних дистанцій за кілька годин. Зрештою, остання опція не є загальнодоступним задоволенням. Йдеться про підживлену медіа та індустрією туризму експансію нашої уяви і повсякденності численними образами, де містам відведена не остання роль. Ще в 1975-му році Лефевр писав про те, що Париж перетворюється на релігійне місто, стає “оточенням” для своєї ікони – Ейфелевої вежі [1]. Сьогодні так можна сказати про будь-яке місто, що претендує на звання туристичного – практично в кожного міста є об’єкти, що набувають іконічної ролі і прописані як “must see” місця. Вони не лише стають місцями паломництва, а й слугують маркерами, дороговказами для прочитання своїх маршрутів. “Фасади брешуть,” – пише Лефевр, мабуть, не так намагаючись викрити подвійну природу банального, доступного Парижа, як в принципі вказати на легковажність наших намагань описати місто з побаченого, охопити все багатоманіття життя мегаполісу.
Я не знаю, чи образ міста, створений путівниками, є дотичним до того, яким є місто насправді, і чи можна взагалі говорити про якийсь справжній образ міста і можливість його пізнання. Мені більше важить спробувати зрозуміти, за рахунок чого виникає ця потреба у конструюванні образів міст, як це впливає на його сприйняття і яким чином це пов’язано з тенденцією кількох останніх років до музеєфікації міського простору. Чи не є сьогодні туристичне місто уособленням історичної лихоманки сучасності, яку П’єр Нора називає «меморіальною епохою»?
Кінематографічні і літературні легенди, найвидатніші пам’ятки, що стають констеляцією уявлень про місто, повсякчас використовуються в медіа і тиражуються на сторінках нашої буденності – варто лише порахувати, скільки ейфелевих веж ми зустрічаємо щодня у вигляді логотипів, реклами та елементів декору. Однак це не заважає, а, напевно, навіть сприяє тому, аби Париж був найбільш відвідуваною столицею світу. Кітч є наслідком того, що місто стає подібним до антикварної лавки, популярність і «рентабельність» якої залежить від кількості яскравих дрібниць і гарної вітрини, де навіть найзапекліший ненависник прописаних маршрутів ризикує потрапити в пастку.
Як часто ми опиняємось в ситуації, коли не звертаємо увагу на повсякденність міста, натомість пізнаємо лише його історію, що умовно репрезентована в 5-6 “топ” пам’ятках? Зрозуміло, що увазі та популярності ці пам’ятки не в останню чергу завдячують політичним рішенням, спрямованим на охорону та збереження культурної спадщини.
Міфологія міської повсякденності
До прикладу, про особливості і наслідки реновації історичного центру Парижа говорить Мішель де Серто у своїй статті “Міські привиди” [2]. З економічних, культурних – чи то пак – національних причин реновація є неуникною, однак в умовах, коли її предметом є поодинокі «скарби» з печаткою «національна спадщина», вона стає складовою музеумічної [3] політики і здатна продукувати лише такі самі «музеумічні зоопарки». Вилучення цих об’єктів з буття повсякденного і перетворення їх на музейні експонати впливає на їхнє сприйняття, а відтак змушує їх переходити з однієї системи практик в іншу.
Такі вимоги диктує не лише логіка консервування, а й закони ринку, адже інвестувати у такі перебудови значно вигідніше. Внаслідок цього деякі мешканці просто не мають змоги повернутися й орендувати житло в оновленому, а отже, дорожчому кварталі.
Потрібно зазначити, що для Серто, передусім, важать всі ті практики повсякдення, які надають місту багатозначності, які «вдихають» в нього життя і роблять його «постійною пересувною виставкою», перетворюють місто на «сховок пам’яті, де процвітає безліч поетик». Реновація вимітає життя з вулиць, які поступово перетворюються на ґетто для забезпечених родин. Справжня реновація має звертатися не так до історичних пам’яток, як до звичайних житлових кварталів, сповнених полісемічними звичаями місць і речей. Вона має підтримувати міські (чи місцеві) наративи – це те, що сповнює місто спогадами про безмовні історії ходіння, одяг, життя чи приготування їжі, те, що робить місто правдоподібним і водночас міфічним.
Життя – означає продукувати наративи. <…> Необхідно пробуджувати історії, які сплять на вулицях і які часто зберігаються всередині простого імені, укладені в наперсток, як шовкова сукня феї.
Якщо подія – це те, про що розповідають, говорить де Серто, то місто має лише одну історію, живе лише збереженням всіх своїх спогадів.
У контексті питання про реновацію ми приходимо до того, наскільки важливою для є підтримка не тиражованих завдяки рекламі образів міста, а реставрація міфологій простих вулиць і кварталів, адже це саме те, за чим їдуть у місто мандрівники і те, що робить його близьким для містян.
Логіка консервації
Міфічність міста витворює саме життя його мешканців, сповнює його різноманітними сенсами та є джерелом тих наративів, про які йшлося в попередньому абзаці. Виключення з повсякденності не лише призводить до втрати, нехай, ефемерної автентичності, а й блокує життєві прояви сучасності, адже вони є потенційними шкідниками ретельно збереженого образу. Зухвале питання: чи могла би бути зруйнованою Бастилія сьогодні?
Тотальна музеєфікація простору, зокрема, в європейських країнах тісно пов’язана із зачудуванням історією, величним минулим, кожна дрібниця якого варта і потребує збереження; це перетворюється у маніакальне накопичення пам’яток і архівів. Сучасний французький філософ Паскаль Брюкнер говорить про цей феномен наступним чином:
«Ця барочна, антична, романська пишнота не каже нам: “Насмільтеся!” – а наказує: “Поважайте, повторюйте”. Європа як саркофаг: огортається, мов Христові реліквії, величезним запиналом консервації» [4].
Для Брюкнера ця консервація є своєрідним симптомом сучасної Європи, бездіяльної, не здатної до ризикованих дій та рішень в контексті зовнішньої політики. Заспокоєння, яке супроводжує споглядання пам’ятків, переплітається з соромом за своє минуле і страхами, що цим минулим породжені.
Про всесвітнє панування пам’яті, відновлену прив’язаність до «спадщини» і відданість минулому – чи то дійсному, чи то уявному – пише французький історик П’єр Нора [5]. Окрім окремих явищ, які спровокували у середині 70-х навернення Франції на цю нову релігію спогадів, Нора говорить про те, наскільки нерозривними за своїм упливом одне на одного є сприйняття минулого і майбутнього. Сучасності відводили роль ланки – її сенс, власне, і полягав у цьому збереженні «необхідного». Таку систему Нора визначає як революційну модель часу. Сьогодні разом із відмовою від ідеї «організації» історії, а також від спроб передбачити майбутнє, західне суспільство опинилося перед зобов’язанням зберігати все, адже неможливо вгадати, яка дрібниця сучасності для наших нащадків виявиться значущою.
Кінець телеології історії, говорить Нора, поклав на нас «обов’язок пам’яті». Цей злам, що утворюється на часовій лінії, яка дотепер досконало поєднувала минуле, теперішнє і майбутнє, Нора називає феноменом «пришвидшення історії». Його наслідком є усвідомлення тієї прірви, що лежить між нами і нашим втраченим минулим, яке від усвідомлення цієї втрати набуває для нас ще більшої цінності. Минуле говорить з нами через свої загадкові сліди, в яких сховано секрет того, чим ми є, нашої «ідентичності». Звідти прагнення пізнати минуле через його реконструкцію за допомоги архівів, музеїв, пам’ятників і т.д.
Гумбрехт йде далі і вказує на просторовий вимір нашого бажання наблизити минуле, бажання його презентифікації – відчувати історію на дотик, «розмовляти» з мертвими і «торкатись» речей світу, де вони жили» [6]. Музей є однією з тих форм, що уможливлюють це звернення до минулого як до власного часу, що належить нам. Жага присутності, наголошує Гумбрехт, змушує нас уявляти, в яких тілесних і мисленнєвих відносинах ми могли би бути з тими чи іншими предметами, якби зустрілися б із ними зараз, у наш історичний час. Завдяки захопленню минулим ми виходимо за межі життєсвіту, що починає відлік з нашого народження, і відвертаємося від своєї смерті. Ми не запитуємо вже себе, яке значення має для нас той чи інший артефакт минулого, ми насолоджуємось зіткненням з минулим, його «воскресінням».
Місто, як і минуле, ніби опинилися в однаковій ситуації: прагнення наблизити втрачене, забуте за допомогою дрібних сувенірів-образів створює нашарування символів і легенд, за якими місто, як, власне, і минуле лишаються ніколи не пізнаваним остаточно.
Цікаво, якщо звернутись до вітчизняного контексту, можна припустити, наскільки (поки що?) відмінною є символічна карта українського міста. Нещодавня хвиля «ленінопаду» вказує на те, що монумент досі сприймається як репрезентант певної історичної епохи і має на собі сукупність змістів, що можуть суперечити «духу» сучасності. А найголовніше – існує негласний дозвіл і навіть схвалення суспільства щодо його знесення. Це явище подекуди відповідає революційній моделі часу, змальованій вище. Пам’ятник для нас досі є інструментом націотворення в сенсі прагнення возвеличення сучасних героїв, це «урок історії», важливий для нащадків, це, можливо, навіть політичний жест. Таке сприйняття, архаїчне для Європи, є українським сьогоденням. Чи є таке ставлення до слідів минулого його зневагою, нездатністю дистанціюватись, чи навпаки, це робить нас свідками того, як життя витворює історію, а не консервує її разом із власною жагою до дій?
Парадоксально, але саме в таких умовах виникає потреба у пам’яті як одному з ключових чинників самоідентифікації. Однак йдеться не про традиційні образи, ґрунтовані на етнічній належності і до яких часто апелює офіційна політика, а про спробу реактуалізації минулого, переосмислення його неоднозначності і, таким чином, долання відчуження від власної історії, а можливо, і віднаходження в її дослідженнях нових змістів, нехай навіть суб’єктивно близьких.
Гарним прикладом тут слугує проект «Коло Дзиґи» від Національного центру Олександра Довженка, де українське авангардне кіно постало в супроводі сучасної музики. Адже справа не лише в реставрації й оприлюдненні – дуже легко уявити, як перегляд кінокласики стає дозвіллям кількох фанатів, дослідників і працівників архіву (іноді це одні й ті самі люди). Ні, тут також йдеться про те, щоби позбавити звернення до української історії присмаку «шароварщини» або ексклюзивності.
У контексті міста аналогічно важливим видається його дослідження. Вражає, коли в одному з відео «Урбан_рефлексій» похилий чоловік на питання, чому площа називається «Контрактовою», зізнається: «Я тут живу, але не знаю». Історія міських вулиць, кварталів, звичаїв, побуту є тим, що формує символічний вимір міста як своєрідну додану вартість. Надзвичайно цікавим прикладом є дослідження міста Слов’янськ в рамках проекту ART-мобілізація із залученням місцевих мешканців. Саме вони постають учасниками майбутніх змін і перетворень міста. Ефект присутності як ефект причетності.
Текст написано в рамках семінару культурної критики і репортажу “Культура 3.0″.
Примітки:
1. Лефевр А. Другие Парижи / Анри Лефевр // Логос. – 2008. – № 3 (66)
2. Де Серто. Призраки в городе.
3. “Museumesque” – неологізм де Серто
4. Брюкнер П. Тиранія каяття. Есе про західний мазохізм. Паскаль Брюкнер. – К. : Темпора, 2013. – с. 91-92
5. Нора П. Всемирное торжество памяти.
6. Гумбрехт Х. У. Производство присутствия: Чего не может передать значение / Пер. с англ. С. Зенкина. – М. : Новое литературное обозрение, 2006. – с. 121-127
Коментарі