Між двома українськими культурами

Думаю, запрошуючи до діалогу Катерину Ботанову та Олеся Донія, організатори циклу дискусій «Культура vs пропаганда» сподівались, що розмова буде цікавою, але не підозрювали, наскільки. Переглянути її варто хоча б заради того, щоб зрозуміти, у якому дусі здебільшого відбувається комунікація в українському культурному середовищі, і кількох влучних питань наприкінці. Утім, обговорювати нездатність почути співрозмовника та адекватно реагувати на конструктивну критику – невдячна справа. Важливо, що спроба дискусії між Ботановою та Донієм чудово ілюструє два погляди на українську культуру: далекоглядний та близькозорий.

«Остання барикада» справді зробила багато для промоції української мови та літератури (про що, до речі, свідчать безліч книжок, періодики та дисків, які Олесь Доній приніс на дискусію і не втомлювався демонструвати). Учасники об’єднання зараз – одні з тих, хто їздять на Схід і намагаються розрадити і підтримати людей у звільнених містах. Однак розлогі монологи Донія стосувалися переважно мовної площини. Основну ідею його палких промов іронічно сформулювала Катерина Ботанова: якби усі українці говорили українською, то жили б у раю.

Але направду видається, що приблизно це Доній і має на увазі. І не лише він. Ототожнення патріотизму, добробуту і усього найкращого з мовою – й досі розповсюджена практика (і добре, коли у комплекті не йдуть «традиційні цінності» – суміш пережитків позаминулого століття вкупі з радянськими кліше). Походить вона із дискурсу національної ідентичності, яку українці багато років намагалися зберегти. За умов відсутності державності, культурний рух був єдиним, навколо чого можна було гуртуватися. Вже пізніше він переріс у громадський, а потім – у політичний. Власне, це знає кожен, хто хоча б побіжно знайомився з історією України.

Якщо тверезо поглянути на сучасну Україну, навряд чи можна сказати, що проект збереження ідентичності провалився. Без ностальгії за імперським минулим, звісно, не обходиться (причому йдеться як про Схід, так і про Захід), але, щоб її позбутися, потрібен час. Як справедливо зазначили учасники «Несторівської групи», презентуючи нещодавно свій «Договір гідності заради сталого майбутнього», формувати українську націю вже не потрібно – тепер її варто модернізувати.

Ми ж і досі намагаємося відстояти відстояну ідентичність. І робимо це не шляхом утвердження, а заперечення. Українське стало для нас синонімом неросійського. І тут-таки напрошується неприємна аналогія, про яку говорила Катерина Ботанова: попри категоричне відторгнення усього російського (Доній, наприклад, в одному із нещодавніх інтерв’ю пропонує заборонити усе російське без винятку), ми один в один повторюємо культурну модель держави, яку заперечуємо. Тому що вона теж побудована на запереченні. Росія, як відомо, не Європа.

Ну, а Україна – не Росія. Утім, це не частина силогізму. Не будучи Росією, Україна не стає Європою. Культурне поле потрібно чимось заповнювати. Росія, відкидаючи такі фундаментальні європейські цінності, як толерантність та мультикультуралізм, марно намагається відшукати прогресивні сенси у консервативній традиції. Тим часом Україна вже понад рік старанно намагається європейські цінності імплементувати. Із ризиком рецидиву – оскільки, як зазначають ті ж учасники «Несторівської групи», чіткої візії свого майбутнього українці досі не мають. Тож зростають шанси повернутись до старих правил гри.

Для встановлення нових правил існує культурна політика (у найширшому значенні), яка, власне, і мала бути предметом дискусії. Її завдання – створення умов для реалізації кожного громадянина. Тобто не йдеться про кількість фільмів, книжок, перекладів чи фестивалів на рік. Йдеться про здатність до рефлексії і критичного мислення. Для цього потрібна урізноманітнена картина світу, набути якої на самій лише протидії Іншому – неможливо.

Але існує й інша проблема. Уся нинішня риторика української культурної сфери розрахована на блискавичне вирішення негараздів. Немає грошей, щоб закрити розпочаті кілька років тому кінопроекти? Стягуватимемо космічні збори з дистриб’юторів! Засилля російських мілітаристських серіалів на українських екранах? Заборонимо, усе заборонимо! Нічим закривати дірки в ефірі? Купимо польських серіалів! Для Мінкульту і парламентарів із Комітету з питань культури і духовності немає нічого неможливого. (До речі, схожа реакція простежується з боку критиків. Міністерство не може впоратись із власними функціями? То розформувати його! А що?) Так само працює новостворене Міністерство інформації, яке у відповідь на надзвичайно масштабну пропагандистську кампанію створило «Інформаційні війська», що розповсюджують контрпропаганду у соцмережах – навіть без елементарного аналізу спростованої інформації, як це роблять, наприклад, StopFake та інші подібні проекти.

Безперечно, у прямій дії немає нічого поганого. Пропагандистський продукт має зникнути з екранів і полиць книгарень, фінансування кіно має бути збільшене і так далі. Але одиничні, безсистемні рішення частіше приносять більше проблем, ніж користі. Українізаторські поїздки на Схід надзвичайно важливі. Але навіть такі акції, як нині робить «Ізоляція» у прифронтовій зоні, намагаючись представити якомога ширше та неупередженіше бачення ситуації – крапля в морі невиконаної роботи. Культурні конфлікти, з якими ми жили роками, не вирішуються за рік чи два. Для цього потрібна стратегія.

Утім, довгострокові плани – це непопулярно. Громадськість радше підхопить яскраве гасло чи ідею, навіть якщо вона має неоднозначні наслідки, ніж мислитиме далі завтрашнього дня. “Абстрактні” речі видаються нам неважливими, тому що ми не бачимо їхнього застосування тут і тепер. Утім, саме вони визначають наше майбутнє. Без них ми знову і знову будемо опинятися там, звідки прийшли – у запереченні чужого, без практики творення власного.