“У пошуках Бабеля”: назад у майбутнє

Із Брайтон Біч починається документальний фільм про письменника з Одеси Ісака Бабеля. Його 45-річний онук, американський актор і викладач мистецтв Андрєй Малаєв-Бабель чи не вперше в житті хоче поїхати до України, а потім Росії, і знайти загублені рукописи діда.

“У пошуках Бабеля” – іронічний фільм-мандрівка. Принаймні, так про свою картину говорить американський режисер Девід Новак, який завітав до Києва на “Молодість“. І додає, що дозволив своєму героєві самому пройти Львів, Броди, Одесу, Париж, Москву і Пєрєдєлкіно, щоби зрозуміти, чим відлунюють усім відомі “Одеські оповідання” і “Конармія” гострослівного Бабеля, у сучасних відносинах України та Росії.

Документальне кіно потребує зламів і надривів не менше, ніж ігрове. Питання не стільки в монтажі, скільки в людях та речах, на які режисер скеровує камеру. Як, приміром, із простим і разом із тим детально-чуттєвим інтерв’ю з останньою дружиною Бабеля, інженеркою-будівельницею Антоніною Пірожковою. Власне, з цієї розмови на камеру у 2002-му році про перше знайомство і першу стопку горілки з Бабелем, про день арешту письменника в травні 1939-го, для режисера і почався цей фільм.

Девід Новак переконаний, що надриви в цьому фільмі є. І глядач зрозуміє це тоді, коли порівняє пережите Бабелем і описане в його творах із нинішньою історією контролю й пропаганди.

Вікторія Хоменко: Правду кажучи, коли йшла на “У пошуках Бабеля” – фільм сюжетно нагадав інший, але ігровий – “Усе освітилося” Ліва Шрайбера. У ньому молодий єврей також їде в Україну. З одного боку, “Усе освітилося” – також мандрівка, з іншого — іронія на всі стереотипи про українців, які подані ненав’язливо, незлостиво, з якоюсь гіперамериканською ввічливістю. Чи був закладений такий самий формат у фільмі “У пошуках Бабеля”?

Девід Новак: Я фокусуюся на історії Андрєя і його подорожі, бо для американської аудиторії він — герой, дуже схожий на них самих. А отже, американцям легше асоціювати себе з Андрєєм. “Усе освітилося” справді має схожого героя. Однак головна різниця між фільмами в тому, що “Усе освітилося” почався з подорожі, яка з комічної історії стала трагедією. А в стрічці “У пошуках Бабеля” трагедія криється в усьому — і в фільмі, і в самих творах Бабеля. Його оповідання іронічні? Так. Але завжди гострі, без спекулювання на комічних ефектах.

В. Х.: Чи важливо було зайняти відсторонену режисерську позицію? Здається, у тій же одеській квартирі місцевого бізнесмена, де раніше мешкав Бабель і куди приходить його онук Андрєй, можна було би дати більше сарказму, зазирнути “за лаштунки” тієї позолоти,  шкіряних диванів, сотень троянд, якими напхані кутки цієї квартири.

Д. Н.: Ну, тут я з вами не згоден. Глядач, думаю, відчує ту іронію і без мене. Фільм, на мою думку, має показувати, а не вказувати. Я робив інтерв’ю з усіма тими людьми. Але… ну, кому яка різниця, як нинійшній власник квартири заробляє гроші? Чоловік розповідав  мені, як досяг своїх статків, як сильно він любить Одесу, як сильно любить Бабеля і як важливо, що він живе в тій квартирі і як вона його надихає. Прекрасно! Але в контексті історії фільму його квартира — уже іронія і щодо самої Одеси, і репрезентації Бабелівських “Одеських історій”. І мені цього було достатньо. Я не хотів розповідати решту всього. Я йшов глибше з кожним, кого зустрічав Андрєй, але зрештою із 300-от годин відзнятого матеріалу ти маєш вибрати те, що служитиме для побудови простору твого фільму.

Андрєй Малаєв-Бабель. www.cleavermagazine.com

В. М.: Але дуже часто складається враження, що люди, з якими контактує Андрєй – наче “при параді”. Вони знають, що і як говоритимуть на камеру. Можливо, якби Андрєй приходив до них із прихованою камерою, ефект був би інший?

Д. Н.: Справді, таких моментів було багато. Бо Андрєй дзвонив, наприклад, Євтушенку (російський художник Дмитро Євтушенко — ред.) і казав “я онук Ісака Бабеля, я хочу приїхати до вас…”. Однак, були і сюрпризи. Наприклад, в селі на Львівщині, коли люди біля церкви розповідали свої дуже особисті історії, що їм переповідали про розстріли в 30-х. І це також є в фільмі.

Я думав про приховану камеру, але тоді не зміг би отримати дозвіл показати цей фільм на телебаченні. Тому що всі герої підписували документ, у якому йшлося, що вони не проти показати відео з ними. З прихованою камерою довелося би прикривати обличчя, а мені не хотілося цього у фільмі.

В. Х.: Ви самі робили журналістське розслідування до початку зйомки. Чи це були лише ті люди, з якими говорив і до яких їздив у гості Андрєй?

Д. Н.: Я робив і те, й інше. Було моє журналістське розслідування. Власне, фільм для мене почався з інтерв’ю з Антоніною Пірожковою (радянська інженерка-будівлельниця, третя дружина Ісака Бабеля — ред.) у 2002-му році. Багато дослідників займалося темою зниклих записів Бабеля. Усі знають, що він писав багато, але просто не давав на публікацію. Але ніхто точно не знає, що було в тих рукописах, які конфіскували під час його арешту. Але саме вони могли стати причиною його вбивства. Антоніна Пірожкова припускала, що в них йшлося про колективізацію в Україні.

Але, зрештою, у цьому фільмі я лишив Андрєя одного… Він зв’язувався з більшістю людей сам. Бо для мене важливо, щоб я йшов за його мандрівкою і не конструював її для нього. Це просто інший підхід журналізму. Я не вірю документалістам, які конструюють реальність. Якщо я йду за ним у цій подорожі, то нехай вона сама його підхоплює і веде.

Антоніна Пірожкова з донькою Бабеля – Лідією. www.mail.itstyle.info

В. Х.: Формат подорожі, м’яко кажучи, зобов’язує — герой досліджує світ. Але після перегляду фільму є відчуття, що онук повертається на Брайтон Біч ні з чим. На початку він ставить ключове питання — про рукописи Бабеля. Чи знаходить на нього відповідь? Яку мету він ставив собі, беручи участь у фільмі? І яку мету ставили собі ви як режисер?

Д. Н.: Про рукописи Бабеля Андрєй питав у всіх. І в Москві при зустрічі з архівістом із КДБ теж питав. Але той просто розвів руками. Мовляв, ми не знаємо, де вони і навіть не всі документи тієї справи є в архіві. Є дві точки зору. Є ті, що вірять у знищення рукописів і ті, які не вірять у це.

Не думаю, що можу відповісти за Андрєя, але можу сказати, у що я вірю стосовно Андрєя. Його ціль — краще зрозуміти діда як письменника. І особливо те, чому він як людина, свідома того, що відбувалося за сталінізму в Радянському Союзі і маючи змогу лишитися у Франції, їде назад в СРСР. Марина Владі, по суті, дає Андрєю відповідь на це, порівнюючи Бабелівську долю з Висоцьким, якому потрібні були і мова, і люди. І навіть якби Бабель переїхав у Францію, він міг би бути репресованим і там, або закінчив би своє життя у таборі, бо був євреєм.

Бабель — мов метелик, що летить на вогонь. Насправді він був дуже близький до КДБ і добре знав людей з вищих ешелонів цієї структури. Але як журналіст за натурою, просто не міг стояти осторонь тих подій. І зрештою, думаю, Андрєй зрозумів після цієї подорожі, що важливі не відповіді, а питання і ті месиджі, що Бабель лишив у своєму письменництві.

В. Х.: А щодо вашої цілі як режисера?

Д. Н.: Розповісти історію, яка змусить людей замислитися про теперішнє. Коли я прочитав Бабеля, одразу зрозумів — його думки та месиджі поза часом. І американці насправді нічого не знають про той шмат історії.

В. Х.: Ви маєте на увазі 20-ті роки?

Д. Н.: І сталінізму також… Вони знають прізвища — Горький, Мандельштам. Але насправді не розуміють, що це ті митці, які знаходили обхідні шляхи, як передати думки, обходячи цю систему. Ось що привабило мене в історії з Бабелем. Бабель був прикладом того, як можна розповідати про тоталітаризм у своїй країні через письменництво. Розповідав підпільно, і за це був убитий.

І це те, що важливо й для артистів у США тепер. Тому що ми також маємо свою форму пропаганди й корпоративного контролю. І це ті речі, про які режисери, письменники, артисти повинні говорити і привертати увагу людей.

Ми маємо розуміти: все, що відбувається зараз — наслідок і частина історії, яка сталася в минулому.

В. Х.: Ви справді вірите, що в цьому контексті документалістика ось так швидко може вирішити проблеми в будь-якій сфері? Я вже не вперше чую від вас таку думку. Кілька років тому, коли ви презентували у Києві та Донецьку свій перший документальний фільм про шахтарів у штаті Вірджинія, ви також казали щось подібне.

Д. Н.: Я не думаю, що документалістика принесе швидкі зміни. Але думаю, що вона змусить людей прийти до якогось конструктивного діалогу.

Як у випадку з шахтарями, так і у випадку з Андрєєм і Бабелем — ми як глядачі вчимося протягом їхньої подорожі. До шахатрів століттями ставилися там кепсько, і в такий спосіб, через документалістику, вони шукають спосіб бути почутими. В історії з Бабелем ми навпаки через історію теперішню бачимо всю глибину минулого.

В. Х.: Нині ми маємо чимало дискусій про те, чи може нині мистецтво стати інструментом критики подій, що відбуваються в Україні. Зокрема, ви озвучили думку, що “У пошуках Бабеля” – такий фільм, що дозволяє відрефлексувати сучасне, зокрема у контексті інструментів контролю, що є і в Росії, і в США.

Д. Н.: Сподіваюся, він стосується рефлексій щодо Бабелівських історій цього краю. І спроби зрозуміти – те, що відбувається зараз, частина континууму того, що відбувалося буквально кілька десятиліть тому. Попри все, Бабелівські історії про гуманність. І фільм також про людське. Саме це і має спонукати глядача переосмислити й відрефлексувати історію.