Дванадцятеро, заради яких варто приїхати в місто Ха

Вони здатні змінити ваше життя. Вони є в кожному місті і їх значно більше, ніж дванадцять. Хтось відомий всьому світу, а хтось знаний лише у своєму кварталі, але це гарантовано буде особливий квартал. Великі й потаємні генії місць, які наповнюють наші міста сенсом.

Вони – вергілії зі своїми ключами.

Дуже просто їздити “туристом” туди, де гори, море і яскрава, незвична для ока, вихованого в пострадянському просторі, архітектура. Трохи важче – туди, де розпечені сонцем степи, які ще треба навчитись любити, і прямолінійний конструктивізм, котрий ще спробуй збагнути; де поетика індустріальності й авангарду раптово змінюється тяжінням до рукотворності й землі. Тут сам можеш не впоратися, тут потрібні вони.

150 слобожанських митців та мисткинь, дослідників та дослідниць культури вирушили у травні на Закарпаття, щоби розповісти про свій регіон під час форуму “СлободаКульт“. Його задача – відкрити Україні – Україну, обплести країну мереживом приватних стосунків, взаємодії людей, проектів та інституцій, подолати взаємні міфи й стереотипи.

У межах одного тексту ми не розповімо вам про всіх 150. Ми обрали дванадцятьох і вибір цей приватно-суб’єктивний: це люди, які на різних етапах змінювали життя нас, авторок та авторів цього тексту.  Кожного й кожну з них ви можете зустріти на вулицях (та в інших місцях) слобожанського серця, Харкова: вони всі мають свої ключі до міста.

 

“Городская барбара” – Місько Барбара

Якщо червневої ночі, коли місяць уповні, коли спраглі натхнення втомлені літераторки п’ють червоне вино на могилі Хвильового в Молодіжному парку, а юні (й не дуже) хіпстери та їхні антагоністи займаються бар-хоппінгом, визирнути з балкону на розі Мироносицької і Маяковського, можна не тільки почути, як шелестить липа, а й побачити високу, худорляву, злегка зсутулену і збіса розхристану постать, яка бурмотітиме про Бургардта і Йогансена, – піт на скронях, сухість у роті, надобраніч, класики, поговоримо завтра, – голосом з афродизією, – перекоти це слово у роті і видихни, – афро-ди-зі-ак – наче видихнув із легенів усі дими вулиці, – і всі домогосподарки висунуться із вікон, зі своїх пластикових вікон історичних будинків, кур-р-рва, зі своїх обшитих пластиком балконів, а він зупиниться – я перепрошую, чи не знайдеться запальнички? – і ти нарешті впізнаєш у тій розхристаній постаті – Міська Барбару.

Лідер тепер уже справді Мертвого, але все ж бо живого півня, провідний актор “Арабесок“, театру, який говорить про важкі й незручні речі (волинська трагедія, Голодомор, Чорнобиль – і життя вагітної домогосподарки, що тягне на собі тисячоліття патріархату або втомлених наркоманів і алкоголіків та брехливих політиків, що (не) прагнуть вирватися з замкнутого кола, поет, перекладач, любитель сухого червоного, – сьогодні він разом із Юрком Єфремовим розробляє персональний план спротиву та запрошує уявити, як би звучало “Радіо “Афродита”, якби радіостанцію з такими позивними не розгромили у 1945 році, і вона працювала би досі.

На форумі “СлободаКульт” Барбара – співкуратор музично-театральної програми (співкураторка – Світлана Олешко, режисерка “Арабесок”), співак, актор, і просто одне з найупізнаваніших на Закарпатті облич Харкова, в якому він живе останні 20 років, після Львова. Харківські журналісти вже майже навчилися не перекладати його гуглтранслейтом як “городскую барбару”.

Наше все – Сергій Жадан

Найшвидше ти зустрінеш його в метро. “Привіт, привіт!” – злегка протяжно, з усмішкою, що не дуже приховує втому від безкінечних поїздок. Чорнильниця-невиливайка, адреналіново залежний, всюдисущий – від Нью-Йорка до Станиці Луганської, від концертів на кілька тисяч народу – до мало ким помічених ігор у дитбудинках.

Сидітимеш із ним у “Старому Хемі”, поки бармен Паша витиратиме стійку, будеш пінитись – “Слухай, ну так не можна! Ну це чужинці!” – а він казатиме “Чекай, чекай, от подумай” – і ти справді подумаєш. Вийдеш, знаючи, що свої і чужі – надто тонкі категорії, що за бар’єром лінії розподілу так само живуть свої, які так само, як ми, не знають, як і про що почати розмову.

До другого коньяку він поверне тобі розгублене – віру в своїх. Розкаже, що не може бути чужих там, де така пітьма, де півроку тривають дощі, а півроку – зима, і що чужими нас робить наша погорда, вона сама нас знаходить і вбиває сама.

Побачиш, як зривається і біжить кудись у парк, почувши чиєсь “поможіть”, спитаєш “от тобі ж тоді голову там, у ХОДА, розбили, як ти після цього?” – відмахнеться: “Та ну ви що, я зі Старобільська, мені що, голову вперше розбили?” – і ти відчуєш, що сила в любові, так ніби саме з любові росте трава.

Витиратимеш абзаци, намагаючись зірвати цей ореол, бо що це, зрештою, за портрет, наче це якийсь слобідський бодхісатва. Почуєш, як він кричить зі сцени “давай, Гєш, давай, їбош!” – між тим, не пригадаєш, щоб чула від нього бодай щось обсценне в живому житті. Скажеш – “побачимось”, почуєш – “тримайся”. Піде, озирнешся, – на ньому висітиме маленька Марія.

Побачити Сергія Жадана на Слобожанщині можна на численних подіях: від великих концертів і ним же організованих фестивалів (як, наприклад, минулорічна “Дорога на Схід” під Ізюмом) – до маленьких благодійних виступів або читань, фестивалів взаємодії зрячих людей із незрячими в саду “ЛітМузею”, публічних інтерв’ю (наприклад, у прес-центрі “Накипіло“), і, звичайно, протестних акціях. А ще – в районних будинках культури, інтернатах, шпиталях та бібліотеках, що ними опікується його благодійний фонд. Керує фондом його дружина, Ірина Куніцина, саме їй фонд завдячує активним розвитком програм для дітей: як прифронтових зон, так і Харківщини.

Після презентації нової збірки “Антена” на форумі “СлободаКульт” хтось із ужгородських ЗМІ назвав його в матеріалі “закарпатським письменником”: очевидно, мета стати “своїм” досягнута.

Павло Маков — автор трьох алфавітів

Його ти знайдеш у саду. Точніше — Саду.

Серед доріжок, що розходяться, сходяться, заводячи тебе дедалі глибше в твої власні, ні з ким не розділені спогади, у нетрі садів, де є уже тільки ти — й Ти. Серед шин та бетонних блоків, довершено вималюваних олівцем, що важко постають на папері, вибудовуючись у хрестики-нулики, що ніяк не складуться в потрібну лінію. У відчутті часу, який щоразу заходить у глухий кут.

Залишаючи гігантські відбитки пальців у просторі, Маков покаже тобі, як втрачається Рай — за базарним контейнером, за дачною ділянкою, за блокпостами. Як виснажуються фонтани у місті, позбавленому del Buon Governo.

Читаючи його алфавіти, ти читатимеш своє місто. Літери й смисли — втрачені, надбані, розпорошені.

Самого його ти навряд чи побачиш, він із тих геніїв місця, що живуть життям досить закритим, інтимним. Але ти напевно відчуєш його сліди присутності. У новому ландшафті, де бетонні блоки частіші за квіти. У молодих арт-критиках, здатних зчитувати безтілесну присутність людини – за обрисом місця. У дизайнерах, що тяжіють до того, аби дати графічному елементу свободу розростися фракталом на папері. В художниках, що сперечаються з ним і створюють свої кольорові фантасмагорії — навіть у художниках шести-семирічних, які ще шукають свої алфавіти, свої анти- і просто утопії.

Павло Маков — один із найбільших українських художників сьогодення. Член Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат Шеченківської премії. На головній виставці форуму “СлободаКульт” в Ужгороді можна побачити як його роботи, так і інших харківських художників, що працюють із традиційним для регіону наративом “реальність vs утопія”.

Треш-блюз з елементами соціального кабаре — Alcohol Ukulele

Коли упирі з міськради збудували новий склеп, це не змусило виконавців правдивого харківського зомбі-кантрі полишити звичний ареал існування, але спонукало прислухатися до того, як свинка мріє про багнюку — у їхніх текстах точиться вічна боротьба алкоголю зі злом, в реально-утопічному Місті Гріхів, де Доктор Зло плете своє павутиння, а коли над Держпромом запалюється Знак, на допомогу силам добра прилітає людина-Жадан, збурюючи зграю держпромівських кажанів (тих самих, що всю зиму вигодовують волонтери).

Адептів хорошого алкоголю і проповідників толерантності, що не має меж, можна зустріти від Москальовки до самого Лісопарку, на “шістьсот второму”, на “пятішках”, на вокзалі і, звісно, на улюбленому Держпромі. Вони співають про ті мороки Дикого Поля, про які в пристойному товаристві співати ніби й не заведено, а не співати вже неможливо.

Разом із ними можна проїхатись на трамваї у Балаклію (коли там нічого не горить) та трошки виїхати за межі Слобожанщини, взявши у касі останній квиток на Чорний потяг до Полтави.

Вони — живий доказ того, що музика може ховатися в чому завгодно і з чого завгодно її можна вигукати й почути. Хоч би й зі старої миски зі вкрученою в неї палицею і примотаною струною – саме так, за великим рахунком, сконструйований тазобас, візитна картка гурту. Можна виманити музику й зі старої валізи (саме з неї зроблений дідлі-бо), бляшанки з-під собачого паштету і навіть із розбитого скейту.

Якщо чемно вітатися з поліцією та бездомними, можна потрапити до однієї з двох майстерень гурту, де вам дадуть задурно попиляти дощечки, або на один з барних концертів, де можна всім серцем спожити авторський коктейль бармена Василя Івановича, напій так і називається Alcohol Ukulele та пахне дорогим тютюном.

В Ужгороді під час “СлободиКульт” соліст і головна русалка гурту Юрек Якубов дає майстер-клас із виготовлення музичних інструментів із будь-чого, а потім збирає всіх своїх друзів на концерт на Театральній площі.

Plan B для втомленого міста – Аліна Ханбабаєва

Її можна зустріти на одній вулиці. А потім іще на одній, та іще на одній.

Авторка ідеї і незмінна генераторка проекту День однієї вулиці Аліна Ханбабаєва розмальовує контурну карту міста, наносячи на неї окремі вулиці й суспільні ініціативи. Мініфестивалі вулиць збирають по кілька тисяч гостей: багато пригощають, трохи танцюють, а головне – знайомляться. Тут історію вулиці не розповідають, а дають відчути й прожити, а на перекритій для машин дорозі зводять тимчасові кафе, сцени та інше.

Аліну можна зустріти, коли вона біжить із точки А в точку Б, і це нормально, бо окрім Дня однієї вулиці опікується ще фестивалями День Музики і Plan B та радіоподкастами “Накипіло”.

Якщо вам потрібен вихід — то це до неї, у неї завжди є план і Plan B.

Plan B, поки не широко відомий у масштабах країни, але вже експортований у різні міста Слобожанщини, — це історія про те, як музика руйнує стіни. Прототипом його певною мірою став сербський фестиваль Exit, що свого часу призвів до революції на Балканах. У Харкові він виник як реакція на соціальну напруженість, утому одних та індиферентність інших.

Тут обговорюють соціальні проекти і теми, від розвитку медіа — до проблем шкільної інклюзії, від облаштування дворів — до захисту прав ЛГБТ+. А ночами відриваються під якісну електронщину на кількох музичних майданчиках. Аліна, сама співачка, солістка гурту Creamwave, обираючи музику, каже: “Не люблю, щоби було наче шкарпетки під босоніжки”. Тож окрім нестандартних місць (наприклад, величезний підвал оперного театру або культове кафе-морозиво “Кристал” у ще не до кінця знищеному саду Шевченка, з мультяшними малюнками на стінах), Plan B відомий одним із найкращих у місті лайнапів. Тут ті, хто давно хотів долучитися до соціального життя, та не знав як, знаходять собі “точку причетності”. Ті ж, хто підвигорів від безкінечного активізму, отримують свою порцію відпочинку.

Як відпочиває Ханбабаєва — ніхто не знає, бо ніхто не бачив. Легенда говорить, що її можна побачити в лазні з такими самими “трудоголічками від культури”, але хіба в 25-ту годину доби.

На форумі “СлободаКульт” її цього разу не стрінеш, але інтервенції в різні міста країни — у найближчих планах “Плану Б”.

Зустрічайте на стінах міста — Гамлет Зіньківський

Ти вирахуєш його за відрами зі шпакльовкою, він чесно й заповзято сам шпаклює стіни під свої малюнки. Можеш довго йти слідом, поки він проходить свої стандартні 15 км на день.

Або — за зграйкою хлопців і дівчат, які клубочаться навколо нього, наче кошенята.

Ти можеш його не любити, так само як не любиш Пауло Коельо і всіх апологетів пафосного сентименту, але тобі доведеться визнати – він уже в прямому сенсі слова в’ївся в саму плоть цього міста, у стіни його будинків. Став свого роду емблемою, печаткою, що сама себе поставила на парканах і в підворіттях.

Будеш гніватися на його псевдофілософічність, думати, що інколи все ж краще жувати і не гратися в слова там, де вони непотрібні; твоїм улюбленим графіті буде кривою рукою намальоване поверху “Гамлєт, ти за***в”.

Але зрештою наштовхнешся на його старого “Гоголя на Гоголя”, напівзамальованого Миколою Рідним (що довело тебе до сказу, бо це була твоя улюблена стінка), — й усміхнешся. Згадаєш, що саме це плетиво з літачків, дурачків і курочок стало свого часу одним із тих ключиків, які дали тобі полюбити це місто, яке ти відкривала для себе 11 років тому в зимові мінус 15.

Читаючи його “полароїдний щоденник” (364 малюнки, один день втрачено), зустрінеш купу знайомих імен і вкотре усміхнешся цьому бентежному місту.

Гамлета в Харкові можна зустріти на виставках ЄрміловЦентру та Муніципальної галереї (особисто його і його об’єкти), в клубі ДК ArtAREA, кав’ярні на розі Пушкінської та Свободи, і, як уже згадано, – на стінах міста.

Зустріти на стінах його можна буде тепер і в Ужгороді, де він створив мурали під час візуальної програми “СлободиКульт”. Так само, як минулого року – в Ізюмі під час “Дороги на Схід”. Гамлетові мурали вже стають таким собі знаком фестивалів made in Kharkiv, як шоколад фабрики Жоржа Бормана.

Ворог фуфломіцинів — Андрій Пеньков

Если доктора Айболита найти довольно несложно, он стандартно сидит под деревом, то с доктором Пеньковым сложнее: ему приходится быть одновременно в нескольких местах, чтоб успеть разломать все, что должно быть разломано, и построить то, что ещё не построено. А еще есть тысячи маленьких и уже подрощенных пациентов, чьи родители (или уже они сами) ни к кому более не хотят.

Он одним из первых начал вслух называть ненужные лекарства — фуфломицинами, выбивая табуреточку из-под ног у фарммафии. И если он предложит мне синюю таблетку, я проглочу ее молча, не спрашивая, что внутри. (Но мне он скорее всего “выпишет” вербальное успокоительное, 50 коньяка единоразово и прогулки утром и вечером ежедневно.) Строго говоря, он педиатр, но многие взрослые бегут к нему с назначениями от прочих врачей — “Андрей Юрьевич, можно ли это пить?”

В Украине нет детской паллиативной помощи, системы катамнестического наблюдения за новорожденными, мультидисциплинарного подхода к работе с детьми с инвалидностью и прочих программ и стратегий, без которых государству не стоит врать ничего про “дети – цветы жизни”. Поэтому вместо отдыха у Пенькова – форумы, рабочие группы при МОЗ, бесконечные лекции и прочий агитпроп — для студентов, родителей будущих и нынешних, врачей разных рангов и профилей.

Доктор-педиатр, в молодости рискнувший нарушить устаревший протокол (“мы ему следовали — и хоронили детей; а потом, ты знаешь, я ручку чуть повернул — а он розовеет!”), сегодня борется за обновление протоколов в украинской педиатрии. За то, чтобы врачи не тыкали пальцем в небо и ссылались не на “30 лет стажа”, а на данные доказательной медицины.

О любви, медицине, о жизни и смерти, об игре, о внимании, о здравом смысле и человеческих страхах — с ним можно было б говорить часами, если б у него были свободные часы.

У форума “СлободаКульт” нет медицинской программы, но мы-то знаем, что медицина – та еще часть культуры (и наоборот).

Олена Рофе-Бекетова і Олексій Бекетов – 150 років любові до міста

Строго говоря, один из них уже таки умер и живым вы его не застанете. Архитектор Алексей Бекетов был единственным, кого оккупационные немецкие власти в 1941-м году позволили хоронить публично, со всеми почестями. Но вы будете видеть его на каждом шагу по Харькову — он застроил добрую часть города. Он развивал харьковский тренд дома-конторы, не отгороженного забором, дверью на улицу: на верхних этажах – жизнь семьи, на первом – она же, но в формате деловом (конторы, лавки).

Здания Алексея Николаевича можно вычислить только наметанным глазом. Они не вырываются из пространства и не кричат “Смотри! Я Бекетов!” — а скорее намекают: тебе здесь будет удобно. Когда советская власть сообщила: “Теперь у нас конструктивизм”, Алексей Николаевич с легкостью перешел от излюбленного классицизма к простой геометрии, построив один из корпусов ХПИ.

Елена Рофе-Бекетова, директорка фонда “Харьков с тобой”, — правнучка его и праправнучка мецената Алексея Кирилловича Алчевского, оплатившего первый в мире памятник Тарасу Шевченко (Харьков, 1899), основавшего сеть горнопромышленных и металлургических концернов и возглавлявшего “Громаду”, кружок харьковской украинской интеллигенции.

Ее общественная работа – стремление не быть “просто праправнучкой”, не пользоваться кредитом уважения “по крови”, но разумно продолжать их дело.

В 2014-м Елена, математик по образованию, стала одной из основательниц волонтерской группы Help Army, переросшей после в “Харьков с тобой”: здесь, кроме помощи военным и раненым, еще создают фестивали “Пархомівка. Світові шедеври”, “Вертеп-фест  у Харкові”, “Аланські витоки”.

В 2017-м была одной из тех, кто боролся против сооружения “одоробла” – нелепой 80-метровой скульптуры на месте бывшего памятника Ленину в центре конструктивистского комплекса площади Свободы. А в 2018-м начала проект “Ctrl+S. Закон на захисті матеріальної спадщини“. Первым его результатом стало обсуждение в Верховной Раде изменений в законодательство о сохранении архитектурного наследия; докфильм “Зберегти не можна зруйнувати” о состоянии архитектурного наследия по всей стране; инструкция для защитников архитектуры и возрождение в Харьковской области сети гражданских инспекторов, которые могут следить за состоянием зданий.

Ее всегда можно встретить там, куда приходят люди, несогласные с несправедливостью: акций в поддержку европейского выбора, украинской армии, политзаключенных и в целом прав человека. Именно ей принадлежала идея перформанса “Спільне повітря“, когда на 40-й день расстрелов Майдана и в честь подписания политической части декларации с ЕС в семи украинских аэропортах семь симфонических оркестров одновременно играли “Оду к радости”. К слову, команда харьковских, киевских и львовских активистов тогда реализовала проект ровно за 7 дней и без копейки денег.

На “СлободеКульт” коллега Елены по “Ctrl+S” архитекторка Екатерина Кублицкая презентует “Зберегти не можна зруйнувати” и вместе с исследовательницей архитектуры из Ужгорода, Линой Дегтяревой, предложит поговорит: где же поставить запятую в этом названии. Одна из общих задач: добиться внесения в списки ЮНЕСКО как харьковского комплекса Держпрома, так и ужгородского Галагова.

Коля Коломієць — знавець магії

Коля — звичайнісінький міський маг. Із тих, чия магія руйнує крижі навіть такої непорушності, як людська зашореність і страх самих себе.

У створеній ним студії Aza Nizi Maza працюють кількасот колег-художників, віком від п’яти-семи років. Саме з його підземель виходять у місто всі супермени, мавпи, відрубані людські голови, над якими плачуть фантастичні птахи, смерті з ангельськими крилами, райські козенята та фантастичні квіти. Звідси тече й неочікувана поезія: магічні закляття, котрі художник створює разом із дітьми — аби викристалізувались сюжетні повороти картин.

Він не ставить оцінок, не нав’язує ідей, вважає: його задача — показати дітям світову нескінченність варіантів (технік, сюжетів, ідей), а оберуть вони вже самі.

Коля з’являється неочікувано, зникає непомітно, встигає запитати як справи, вислухати, випити з тобою трішки, і тільки коли розмова заходить про Aza Nizi Maza, його очі запалюються диким світлом.

Його звинувачують у містифікаціях: кажуть, сам малюєш, а видаєш за дитяче. “А я просто довіряю дитині”, — говорить Коля. Ретрогради з державних шкіл учать його не давати дитині свободу творчості й рухатися за затвердженими державою програмами, але він, схоже, навіть не розуміє, про що вони.

В його студії до дітей допущені лише художники, які справді творять. Одна з найбільших таємниць міста — як цим людям вдається робити проекти, від яких заздрісно плачуть сучасні художники.

Ви впізнаєте його за дитячим сміхом навколо і особливою щільністю повітря: вслухайтесь, то бринить магія. Виставки його юних колег регулярно проходить у самій студії Aza Nizi Maza, в галереї Come In, центрі сучасного мистецтва ЄрміловЦентр, International House та інших.

На “СлободуКульт” Коля привіз дитячу виставку “Мама, включи свет”. Колеги з художньої школи, де розташувалася виставка, сказали, що своїм підходом він знищує найкращі надбання старої академічної школи і що довіряти дитині — собі дорожче.

Зураб Аласанія – медіабайкер

Новой кровью “Суспільного” стала целая плеяда выходцев из некогда созданного им в Харькове “МедиаПорта”. Его кузница — поставщик кадров для многих медиа, заинтересованных в людях, умеющих отделять факт от вымысла, эксперимент — от глупости. Проверенный факт — это то, что он ценит больше всего. Вранье и глупость — то, что он физически ненавидит.

Он так хорошо слышит пульс этого города, знает все его проблемы и особенности кровоснабжения, что может безошибочно ставить диагноз даже на расстоянии — как сейчас.

Зураб всегда делает что-то первым. Когда-то с его легкой руки и кармана на харьковском областном телевидении появился первый компьютер. Он же создал первое “квадрамедиа”: газета, радио, ТВ и сайт в одной упаковке, а следом за ним — информационно-аналитический портал, который задал стандарты, недостижимые для многих. Стоял у истоков Громадського, и вот уже четыре года разгребает авгиевы стайни «традиционной отечественной журналистики», чтобы создать наконец полноценное общественное телевидение (Суспільне ТБ).

Он один из немногих, кому можно доверить любые дебаты: скажет ровно то, что нужно, услышит больше, чем сказано, а если надо починить фонтан — сделает это с легкостью опытного сантехника. Хотя, скорее, рабочего метрополитена — в нем он работал после дембеля и ХИСИ, так что он в самом деле “человек глубины”.

Глубина его столь велика, что он с легкостью уложит тебя по фене, а потом процитирует отрывок из Шекспира на одном из четырех языков, на которых легко говорит.

Встретить его в Харькове практически невозможно, в других местах — разве что вычислить по следу пронёсшегося байка, зато всегда можно найти в интернете. А еще — в его четких следах в журналистике, которая не играется, а думает и проверяет.

На форуме “СлободаКульт” он модерировал одну из ключевых дискуссий: “Харків — Ужгород на відстані 1300 км”: о поиске (само)идентификации городов и о том, из чего же строить Пятый Харьков. Участники диалога выглядели как на первом сватовстве: ничего о вас пока не знаем, но видно — люди хорошие.

Виктория Милютина – дети, любовь, война

Строго говоря, она собиралась до самой старости любить, заниматься детскими какашками и медицинским менеджментом. “Но Путин, с*ка, мне всё испоганил!” – сказала Виктория и пошла собирать очередные поставки в прифронтовые госпитали. Впрочем, госпитали были вторыми – сначала нужно было спасать “мальчиков в окровавленных белых рубашках” – ребят, избитых во время неудавшейся, к счастью, “русской весны” в Харькове.

В какой-то момент подняла голову и поняла, что занимается вывозом раненых – с созданной ею вместе с друзьями Волонтерской диспетчерской. “Но я же педиатр! Как я здесь оказалась?!” – коротко удивилась и продолжила заниматься ранеными: как “новоприбывшими”, так и теми, кого подлатали и позабыли.

Слово за слово – а там уж и до реформы в медицине недалеко. Созданная с ее активным участием Харьковская экспертная группа поддержки медреформы стала примером того, как идеи экспертов-энтузиастов дорастают до национального законодательства.

Круг замкнулся снова на детях: теперь уже на программах паллиативной помощи и разного рода проектах инклюзии. А еще – волонтерской санавиации, единственной в Украине. Там, где скорая будет везти ребенка с тяжелой травмой в Харьков из какого-нибудь Купянска по бездорожью 3,5 часа, маленький самолетик друзей Виктории, “Цивільного повітряного патруля”, долетит за 20 минут.

Ненавидит все сорта гомофобии и прочей дискриминации, поэтому кроме госпиталя, сессий облсовета, поселков огромной Харьковской области, прифронтовых больниц и волонтерских сходок ее можно увидеть и на различного рода акциях в защиту прав человека.

Будучи врачом и волонтером, Слобожанщину знает, что называется, до кишок.

Макс Розенфельд — навіщо любити місто

 Навесні 2014 року диспозиція на головних вулицях Харкова виглядала так: мітинг сепаратистів із російськими прапорами, мітинг Євромайдана з українськими, шеренга ще не переназваної міліції та спецзагонів внутрішніх військ, група Червоного хреста, машина спостерігачів OSCE, — і вони.

– Що це за мітинг? – питали один в одного червоні від морозу та задишки міліціонери.

– Та це не мітинг! – відповідали з усіх інших груп майже одночасно, – це Розенфельд!

Перший з екскурсійних проектів міста, єдиний із них, хто чітко артикулює: твоє місто не для історичної науки, воно для радості і для твого життя. Радість може приховуватися у під’їздах, до яких Макс упевнено підбирає коди замків (“дивіться, це – розпис Самокіша!”), може в будівлях базару, вокзалу чи неочікуваних “фресках” старого аеропортового терміналу.

Макса недолюблюють історики, обожнюють студенти й слухачі його екскурсій та лекцій, його періодично намагається чимось привабити міська влада.

Слухати його історії щотижня приходять десь півтори сотні харків’ян та новонавернених – мало хто розповідає студентам про Харків так, щоб думки про подальший переїзд у Київ відійшли на другий план.

Автор першого й єдиного в світі глобуса Харкова, минулоріч він отримав Премію львівського Форуму видавців за альбом “Фасади” – історію Харкова у фасадах його будинків, “відмитих” художнім олівцем від кондиціонерів, пластикових балконів і нестандартизованих вивісок.

Зустріти Макса можна практично всюди – зранку або вдень суботи чи неділі впізнаєш його за сотнею людей, що стоять навколо; ввечері на його лекціях можна почути як порно та архітектура ар-деко уживаються поручі з історією дизайну, а іноді Розенфельд з’являється на сценах концертних залів як конферансьє.

– Тільки не Розенфельд! – кричать історики

– Так, так… – кивають студенти, – до речі, коли наступна екскурсія?

Олег Дроздов – архитектор-пиротехник

Вот он едет на велосипеде своими любимыми улицами (“всмотритесь в эту буристую охру, вышедшую из самой плоти города…”), мысленно взрывает неуместные девятиэтажки (“они падают, как бомбы, на тонкую ткань города…”), грустит от генерируемого ими холода — но едет в свой небольшой офис в историческом центре (“конечно, и место для Бюро — Дарвина, и место для Школы — Конторская, мы выбирали знаковые…”), едет, чтобы создавать города своей мечты.

В его мире нет места нелепым каменным идолам и декоративным фасадам, не соответствующих внутреннему наполнению. Нет места пространствам, не предназначенным для людей: “С площадью Свободы надо взаимодействовать. Мощность заявления осталась, но теперь ей нужно придать жизни”.

Олег Дроздов, архитектор-художник, идеалист-провокатор — учит искать ответ: что на самом деле нужно жителям того или иного пространства; учит нести ответственность за свой город, за своё пространство. Знать, что “твой сад может быть практически бесконечным”.

Чуть ли не все молодые архитекторы Харькова мечтают работать в его небольшом офисе на улице Дарвина. Архитекторы, которым все-таки удалось туда пробраться, конструируют, чертят, создают дома и районы своей мечты для Европы, США, родного Харькова и Киева.

После пяти минут разговора с Олегом стены ограниченности собственного восприятия города и общественного пространства начинают взрываться и падать. И ты уже не просто понимаешь, а видишь — так вот как здесь может быть! Видишь, как зеленые рукава харьковских рек убегают куда-то вдаль, а вдоль них люди бегут на лыжах, едут на велосипедах, — когда что по сезону.

И вот он, этот человек, посягает на святая святых всех киевлян и гостей столицы — на декоративный Андреевский спуск: строит театр на Подоле, который некоторые назовут “крематорием”. Ему удалось сделать то, что удается, пожалуй, только футболистам и политикам: расколоть общество надвое и заставить неистово обсуждать. Он знает: однажды они перейдут от “красиво и некрасиво” — к “уместно и неуместно”, “удобно и неудобно” и, главное, — к “а вы у меня спросили?”

Для того, чтоб ускорить этот момент и научить людей диалогу о городе, в родном Харькове Дроздов с партнерами создал школу архитектуры (первый в Украине частный архитектурный вуз). Он хочет, чтобы его студенты были своего рода “людьми Ренессанса”: знали историю искусств, понимали философию материала, учились конструировать районы так, чтобы горожанин чувствовал себя счастливым. Потому что вот он, мой дом, мой двор, мой парк, где я могу сидеть на траве, где не будет “по газонам не ходить”, вот она — моя река, моя кровеносная артерия города.

Вдумчивый философ, в свободное время он своими алхимическими способностями договаривается с природой, и они вместе создают картины на металлических пластинах.

Архитектура — это искусство. И она же — сложный диалог. А в них обоих стоило бы быть честным.

Рано или поздно его последователи свергнут “царьков”, живущих по феодальным законам, и вы приедете в город Ха, чтобы быть счастливыми — с нами.