Елідюк

Я стою на рештках своєї київської квартири. Переді мною те, що мало би бути стіною: частково вибита, а загалом знесена під самісіньку підлогу руїна. У її розрізі поребриною біліють фрагменти батареї. На протилежній стіні видніється кілька островів і навіть континентів паперових шпалер, між ними війна розписала свої примітивні фрески. Руїна більше нагадує докладний начерк руїни. У ньому є кілька планів, але тримаються вони наче на шарнірах з копіювального паперу, тому, хитаючись, накладаються та злипаються, утворюючи одну площину. Віконні рами неабияк перекосило. Вони безладно вивалюються назовні, як старе паспарту чи інше непотрібне картонне щось, схоже на шибку. Таке часто лежить на дні шафи або очікує доленосного генерального прибирання стоячки, тулячись до стіни.

Коридор лишився неушкодженим, натомість кухню знесло у небуття. Ванні дістався дивний візерунок з уламків дзеркала: кожне окреме скельце – носій неповторного фрагмента довколишньої розрухи. Сама ванна зависла над під’їздом: його, ніби шахту ліфта, добре видно в прірві, утвореній там, де мала би бути підлога. Я рухаюсь углиб рисунка, наскільки дозволяє скорочена перспектива. Просуваюсь до краю своєї квартири. Раніше я, підходячи до вікна, завжди спиралась обома руками на підвіконня і підводилася навшпиньки. Тепер спертися немає на що. Віконне скло, перетерте на пил і пісок, осіло на гіллі покаліченого бузкового куща і видає з себе паморозь. Бузок уже не цвістиме. У випинанні шкарубких цеглин логіки чи закономірності не більше, ніж у розміщенні шапок гриба-паразита на старезному стовбурі.

Я рахую, скільки каштанів довкола будинку вціліло.

Один, два, три…

Під час цієї лічби світ перестає бути пласким рисунком, він починає крутитися і, нарешті, стає сферичним. Всесвіт знову рухається. Спочатку ледь помітно, але потім починає шпарко обертатися, розганяючи мої кров і тугу.

Описане вище ніколи не відбувалось насправді. Але й художнім вимислом назвати це складно.

Ця сновидна ілюзія принаджує мене знову і знову. Вона стала єдиним місцем, де світ відвойовує об’ємність та виразність. Фантазерство – лише платформа, з якої швидкісний потяг моєї думки прямує до вигаданої сцени. Потім він повертається назад, у тіло, на короткий час поновивши в ньому хоч якусь дотикальність. Звертаючись до товариша, який лишився в окупованій Франції, Сент-Екзюпері так і міркував про емігрантів: не грошей їм бракувало, а дотикальності. Гадаю, подекуди це справедливо і щодо біженців або тимчасово переміщених осіб. Моя вигадка про квартиру, втілена тепер у словах, з усіма подробицями та конкретностями, може образити багатьох людей, яких війна розлучила з домівками. Свідома цього, проживаючи наперед вину перед скаліченими будинками й їхніми мешканцями, я все ж визнаю: потреба в апокаліптичних мареннях не зникає, де б я не була. Наприклад, в охайному садочку нідерландських хостів, за тисячі кілометрів від власного дому. Щонайменше дюжина відтінків зеленого споріднює садок зі старими гобеленами. Але моє сприйняття світу як площинного згладжує різні фактури казкового ботанічного всесвіту.

У садах і на подвір’ях багатьох містечок, за низенькими живоплотами та фігурно вистеженими кущами, я бачу скульптури армілярних сфер. Навдивовижу магнетичний предмет, але не для мене теперішньої. Ця річ у великих кількостях починає дратувати, оскільки погано корелюється з тим, що зараз мій світ звужено, стиснуто до неймовірно мізерних розмірів, а відчуття часу стало зовсім інакшим. В іконографії армілярна сфера часто слугувала символом освіченості та обізнаності, здатності завдяки інтелекту роззирнутися й роздивитися світ. Проте для мене скульптури у двориках і садах виглядають дещо безпричинно й навіть по-дурному пафосно. Нерівномірно подзьобані часом, обмотані павутинням, заіржавілі, вкриті пташиним послідом або, навпаки, відполіровані до скрипучого блиску, зі спеціальним додатковим освітленням. Здається, що чергова стріла абсолютного зла, схожа на ту, що простромлює армілярну сферу, проштрикнула планету, а потім вийшла своїм навершям в моїй країні, перетворивши її на одну суцільну рану. Але далеко не всі це помітили: звісно, побачили очима на екранах телевізорів і надивилися на сторінках газет, але ще не завважили розумом, ще не розгледіли серцем. Тож продовжують безжурне катання на земній кулі: диявольський шампур прокручує її, як і раніше.

Під час перебування в країні низьких земель я дужче за її мешканців відчуваю площинність, стиснутість, сплющеність світу. Якщо уявляти глобус із градусною сіткою, то світ для мене – така собі stroopwafel, пласка голландська вафля. Відкусиш шматочок, потягнеш зубами нитку карамельного сиропу – і от вже у найближчі кілька годин ніяка інша їжа до рота не лізе. У мешканців цього королівства таки хворобливі стосунки з продуктами: все або нічого. Менше з тим. Існує ж і інша пожива.

Шкодую, що не взяла з собою книгу, яку хотіла. Просто важила вона забагато. А проте у кишеню сумки вдалося вмістити крихітні 12 повістей Марії Французької. Книжка має абсолютно гидотне оформлення, а той факт, що написано її російською, викликає у мене додаткову відразу.

Одна з повістей «Елідюк» – це історія про рицаря, який розривається між двома краями та двома жінками. Якщо просто. Не вдаючись до формул медієвістів чи літературознавчих вивертів, не спираючись на дослідження цього твору (за винятком одного авторського коментаря-переказу Джона Фаулза), я розмірковую про головного героя старенької оповідки – надзвичайно проникливого в своїх почуттях чоловіка і неперевершеного у своєму благородстві рицаря-найманця.

У Бретані, на батьківщині, Елідюк занурений у свої службові обов’язки, він навіть не їсть (як знайомо!), бо постійно стежить за кордонами «свого» королівства. А ще він не спить. Уявляю Елідюка людиною з великими, широко розплющеними очима. Вони бачать все, але не помічають, як плетуться інтриги та готуються наклепи за спиною бідолашного. Його обмовляють, а згодом володар позбувається незручного підданого. На новій землі, у вигнанні, успішна битва завзятого воїна Елідюка вдала саме тому, що він просувається такою собі «кротовою дорогою», тобто вузькою стежкою сліпоти, на якій влаштовує засідку ворогу. Він здобуває для нового короля перемогу і хорошу здобич – кілька десятків полонених.

Однак у новому краї романтична пригода Елідюка робить його сліпим. Точніше, вона позбавляє його того особливого бачення у темряві, яке було притаманне рицарю раніше. Відтепер йому доводиться соромитися себе і своїх втрат, ховатися від сторонніх очей. Тож згодом він заміщує померлого відлюдника в лісовій глушині й займається лише доглядом каплиці своєї коханої, вірячи в її смерть. Тепер ані бретонська дружина, ані кохана-«небіжчиця» не дивляться на нього – Елідюк вільний бути не лише схованим від чужих поглядів, але й бути сліпим, не бачити безглуздості свого становища. Якщо жінок повісті ототожнювати з краями, рідним і чужим, з чарівним краєм сновидним і краєм дійсності та обов’язку, то найліпше було б, якби одного з них справді не існувало або якби можливості вибору взагалі не було (цими кількома словами я описую мрію останніх місяців власного життя). Тому Елідюк і знаходить заспокоєння в ролі відлюдника, про дилему якого до певного часу відомо лише йому самому.

Петляючи лабіринтами ноогенних неврозів і страхів, я й собі час від часу роблюсь відлюдником: вирушаю в ліс, шукати поміж дерев і трав кордон лісової чепурності та прибраності, початок дикої природи. Нідерландці пишаються ефективністю огорож уздовж великих трас. Дізнавшись про це, я приготувалась на власні очі упевнитись в їхній системі захисту природи, компенсувати цим гнітюче враження з дитинства, яке на мене справляли збиті на українських дорогах дикі тварини. Натомість тут я повсякчас бачу зайців уздовж доріг окрайців, білочок-ганчірочок, яєшні з пташенят, а ще диких фазанів, схожих на різнокольорові кубики, витягнуті з двох боків. Усі ці маленькі тіла наче жертовно тріумфують: ось вона, ваша система захисту природи, вдавіться своєю пихою і відчуттям провини. Звірі лишають за собою право померти некрасиво і незручно для людей, завдавши їм трохи клопоту. Найважче було дивитися на цих мерців у дні, коли світу відкрилися моторошні злочини в Бучі. Я не була свідком того моменту, коли в поштову щілину дверей до наших хостів пролізла газета з тими фотографіями, але побачивши її, не здивувалась: було враження, наче хтось просто роздрукував новинну стрічку мого телефона.

Як і Елідюк, я «не спала» вдома, у Києві. Я постійно роззиралась навколо, розплющувала очі ширше і ширше, дивилася і вдивлялася у світ, намагаючись помічати якомога більше його змін, переливів, і заразом намагаючись бути зразковим підданим королівства. У темряві всіх негараздів, зневір і криз, в мороці розчарування мої очі все одно могли знаходити яскраві проблиски. Мабуть тому, що морок справляє враження глибини та об’єму, лише в ньому я можу сподіватись знайти мудре та повчальне, красиве й небанальне. У культурних «низинах», у заглибленнях, у містах, схожих на підвали й підземелля, у темних нетрях. Коли чую про «жахливе місце», дужче намагаюсь розтулити повіки: «де, де? куди дивитись?». Відчайдушно шукаю кротові стежини і у спілкуванні з людьми, мовби лише на них мене може спіткати успіх і мов лише там, де бачать не всі, я можу здобути повагу й прихильність. Тепер у спілкуванні важче даються ясності та очевидності, бракує чогось сутінкового та непроясненого. Виходить, якщо очам вдається вихопити «темність» людей, їхні збочені схильності, їхні жадібність, посередність і неосвіченість або ж якщо подія, явище чи місце постає з пітьми, тоді народжується надія: ще трохи, і світ перестане бути для мене картонною декорацією.

Не лише простір, але і час видається стисненим. Це не канікулярне зчавлення і не відпускне зціплення. Коли мені треба домовитись про якийсь час, я дотепер гублюсь і в першу секунду не можу зметикувати «о котрій це за Києвом». У перші дні перебування в Нідерландах я була налаштована залишити один із двох наручних годинників з київським часом, однак швидко зрозуміла безглуздість цього задуму. Чому вона не була очевидною одразу? Серед речей, які прибули зі мною до королівства, немає жодної по-справжньому цінної, окрім блокнота. Наївно було вважати, що система позначок у записах допоможе врегулювати час. Почасти я не впізнаю свій нотатник. Він видається випадковим знайдою, чий справжній власник позбувся нерозбірливих записів, значення яких не зміг пригадати.

Як і в долі Елідюка, в долі біженця переплетені благодійництво й благошукацтво, віддане служіння та зняття всіх старих зобов’язань, конфлікт між новою закоханістю та перевіреною часом вірністю.

Магічний розв’язок дилеми рицаря зі старої оповіді стає можливим завдяки двом маленьким істотам – ласицям. Тілом «мертвої» коханої пробігає крихітна тваринка. Слуга вбиває її, але інша приносить тій життєдайну багряну квітку та повертає ласку до життя. Дружина Елідюка, підгледівши таку сцену, рятує кохання свого чоловіка, відібравши чарівне зілля у тварини. Фаулз роздумує над цим епізодом у своєму коментарі-переказі, а в інший твір поміщає убивство ласиці. Через чи то необачність на дорозі, чи то радше поспіх і сум’яття думок, головний герой твору «Вежа з чорного дерева», Девід, за лічені миті перетворює «щось довге і звивисте» на невелику пляму. Мертва ласиця не лише задає настрій останнім сторінкам історії, але й підбиває підсумок фаулзівському коментарю «Елідюка»: «На моєму сумлінні – смерть ласиці, а коли заглянути глибше, то й смерть жінки».

Елідюк приречений обирати. Між іншим, саме в ту мить, коли він розуміє складність вибору, він чинить убивство, але не однієї з двох жінок, а безневинного моряка. Рицар, який зберігав життя навіть ворогам, беручи їх у полон, вбиває чоловіка лише тому, що чує від того правду. Я не можу дозволити собі таку жахливу розкіш, але одне нідерландське вбивство таки є на моїй совісті – не знаю, яка кнопка центру керування пам’яттю відповідає за «mute» того жахливого хрускоту равликового будиночка. Мені здалось, на момент прикрого інциденту він уже був мертвим. І все ж це болісно, коли гостюєш у чужому домі, пересуваєшся чужим садом і так незграбно знищуєш чийсь дім підошвою черевика, нехай і без живої матерії всередині. 

Якими чеснотами або недоліками потрібно володіти, аби не робити вибір, якнайдовше уникаючи його? Що як, лише поставши перед нами, «або» і «або» (чи то, в моєму випадку, українське «або» і нідерландське «of») починають взаємодіяти та переймати риси одне одного? Схоже на те, що вибране ніколи не є однією з двох опцій, а насправді зумовлено та носить відбиток акту вибору, самої дії відкидання одного на користь іншого. Тоді вибір – це не про те, як віддати перевагу одному варіанту, а про те, що підготовлено для нас у прогалині. Лишається вірити: якщо світ набуватиме об’ємнішого вигляду, просвіт між «або» і «або» видаватиметься менш страхітливим і фатальним.

До речі, тут, в Нідерландах, росте багато каштанів.

Een, twee, drie…