Емпатична архітектура. Розмова з Єжи Лонткою

Матеріал виходить у рамках співпраці видання “Коридор” і польського видання “Двутиґоднік”. 

Переклад з польської Олени Шеремет.

Моніка Стельмах: Paper Partition System розробки Сігеру Бана цього разу був використаний для біженців з України, які приїхали в Польщу. Давайте пояснимо його суть.

Єжи Лонтка: Ідею Сігеру Бана вперше застосували 2006 року, після чергового землетрусу в Японії. Жертв катаклізму найчастіше поміщали в простори на кшталт спортзалів, де вони жили впритул одне до одного, ліжко до ліжка. Тоді японський архітектор Сігеру Бан запропонував рішення, яке дозволяло зберегти трохи інтимності. Геніальність проєкту полягає в його простоті. За допомогою паперових валиків із проробленими отворами можна збудувати конструкції, на яких вішається тканина. Так створюють відокремлені простори два на два метри, але їх можна довільним чином поєднувати й будувати більші, наприклад, для мами з дитиною чи родини.

Коли почалася війна в Україні, Сігеру Бан звернувся до архітектора Губерта Траммера, разом із яким вони є членами круглого столу Нового європейського Баугаузу. Губерт у свою чергу зв’язався зі мною як із колишнім учнем Сігеру Бана. Разом зі студентами Вроцлавської, Варшавської й Люблінської політехніки і волонтерами ми почали працювати над системою.

М. С.: Це просте в своєму задумі рішення виявилося складним у реалізації в Польщі.

Є. Л.: Сігеру Бан втілював цю систему в багатьох країнах, зокрема в Японії, Італії, Франції, Україні, Словаччині та інших місцях. Проте лише в Польщі виникли формально-правові проблеми. Виявилося, що в нас страшенно суворі правила протипожежної безпеки. Валики, з якими ми працювали, не відповідали нормам. Їх можна використовувати лише в приміщеннях, де перебуває менше 50-ти людей. Ми ламали голову, як зробити ці елементи важкозаймистими. Нам на поміч прийшов Войцех Кляпса, завдяки якому ми безоплатно проводимо дослідження в Науково-дослідному центрі протипожежної безпеки в Юзефові. Ми вже обробляли валики різними речовинами, але нічого з цього не пройшло випробувань. На щастя, один із виробників, який нас підтримує, вирішив запустити виготовлення паперу, який склеюють за допомогою силікату натрію. Роботи ще ведуться, але ми вже близькі до відповідних результатів.

З іншого боку, на втілення системи в Холмі різні фірми надали нам 12 тис. погонних метрів тканини, але її треба було поміняти на сертифікований матеріал, за що зрештою взялася міська влада. Такі конструкції вже змонтовані зокрема у Вроцлаві, Катовицях, Староґарді Ґданському, Варшаві, Перемишлі, Ярославі. Напівфабрикати ми надіслали і в Україну, де систему втілили на 15 локаціях.

Єжи Лонтка і Сігеру Бан

М. С.: Наскільки Paper Partition System виправдала себе під час біженської кризи?

 Є. Л.: Відповісти на це питання складно, оскільки ми не проводили жодних досліджень. Непросто говорити про це з людьми, виснаженими дорогою, які пережили важкі травми. Важливіше дати їм трохи простору та спокою. До того ж, вони проживають таку ситуацію вперше, тому не мають із чим це співвіднести. Вони порівнюють систему з домом, який мусили покинути, а при такому порівнянні будь-які рішення програють. Але коли ми поставили першу Paper Partition System для наших гостей з України в мистецьких галереях BWA Wrocław, кураторка Катажина Рой сказала мені: «Юреку, ця система працює, оскільки люди, для яких вона створена, починають плакати. Вони мають це мінімальне почуття приватності, щоб дати волю своїм емоціям. При інших людях вони не могли їх проявити». Ця ситуація демонструє, як архітектура може впливати на людей. Paper Partition System посилює не тільки відчуття приватності, але й безпеки, бо це виокремлене місце, в якому можна побути самому, залишити свої речі і в будь-який момент до нього повернутися.

М. С.: Сігеру Бан опікується найбільш знедоленими, що рідко трапляється з архітекторами.

Є. Л.: Сігеру Бан — мій учитель, якщо говорити про спосіб мислення про архітектуру. Колись, порівнюючи престижні професії юриста, лікаря й архітектора, він звернув увагу, що юрист і лікар працюють зі своїми клієнтами й пацієнтами у складних для них ситуаціях. Тільки архітектор своїх клієнтів зустрічає зазвичай у найпрекрасніший момент їхнього життя, тобто тоді, коли вони будують свій дім. Як наслідок — архітектори зводять пам’ятники, що мають стати символами їхнього таланту або престижності, грошей і влади їхніх клієнтів. Сігеру Бан поставив важливі питання: А що з тими людьми, які опинилися в складній життєвій ситуації? Що архітектори можуть для них зробити? В середині 90-их років він вирішив зосередити увагу на тих, хто потребував допомоги. Перша його робота була пов’язана з великими землетрусом в Кобе в Японії 1995 року. Сігеру Бан разом із групою волонтерів створив кільканадцять так званих будинків із паперових балок (Paper Log House), які слугували притулком для в’єтнамської меншини, яка живе в Кобе. Тоді він заснував організацію VAN (Voluntary Architects’ Network), чия діяльність зосереджена на  допомоговій архітектурі.

Ми не проводили жодних досліджень. Непросто говорити про це з людьми, виснаженими дорогою, які пережили важкі травми.

Звісно, вже архітектура модернізму на початку ХХ ст. звертала увагу на потреби людей не надто заможних, маючи справу з проблемами, пов’язаними з перенаселенням міст, гігієною та хворобами, спричиненими її відсутністю. Тоді прийшло розуміння, що архітектура відіграє важливу соціальну роль. Під час будівництва кам’яниць ХІХ ст. архітектор був оздоблювачем фасадів, те, що відбувається всередині будинку, було менш суттєвим. Лише ХХ ст. принесло міркування про покращення якості життя людей. Сігеру Бан у мисленні про потреби людей пішов на крок далі.

М. С.: Про які потреби має дбати така архітектура?

Є. Л.: Допомогова архітектура — емпатична, вона зосереджує увагу на людях, які внаслідок війни чи катаклізму втрачають дах над головою. Вона точно повинна задовольняти потребу в безпеці. У піраміді Маслоу це абсолютно базова потреба. Сігеру Бан говорить, що такі будівлі повинні також бути естетичними, що суттєво, бо повертає людям гідність.

Захисток — це базова потреба, але з часом слід також задовольняти інші, такі, як робота, самостійність чи соціальні зв’язки. Стан бездомності пов’язаний із виключенням як із фізичної, соціальної, так і з правової сфери. Поки люди в житловій кризі мають шанс на самостійність, вони можуть працювати й відносно нормально функціонувати. Звісно, часом це ускладнюється травмами, які вони пережили. Але дуже важливо забезпечити жертвам війни чи катаклізмів умови, що допоможуть їм стати на ноги.

М. С.: Досвід таборів для біженців показує, що ці люди часто можуть застрягнути на цьому початковому етапі, без можливості вийти з ситуації.

Є. Л.: Так, часто трапляється, що в табори для біженців потрапляють люди, які мають кваліфікацію, хороше здоров’я й інші чинники, які дають їм можливість працювати. Натомість вони місяцями й навіть роками бездіяльно проводять у таборах. Середня тривалість проживання в такому місці — аж до 17 років. З часом бездіяльність цементується й спричиняє деградацію такої людини. Ми говоримо про явище укоріненої бездомності, або ще про закріплену безпорадність, коли, наприклад, біженець починає облаштовувати своє життя в рамках ситуації, в якій він опинився, не намагається з неї вийти, часто просто не бачить для себе перспектив. Тому так важливо створювати відповідні можливості, дати їм стимул до змін.

М. С.: Яку роль у цьому має відігравати архітектура?

 Є. Л.: Допомогова архітектура поділяється на різні типи. Спершу йде невідкладна архітектура (emergency), тобто така, що закриває потребу в терміновому притулку. Це можуть бути тимчасові приміщення, такі, як спортивні зали чи зачинені супермаркети. Іншим типом є тимчасова забудова (temporary shelter), тобто рішення, що втілюється упродовж кількох тижнів, наприклад, намети Організації об’єднаних націй, які досить швидко й легко будуються. Є також т.зв. temporary housing, тобто проєкти на місяці чи роки. У цьому випадку умови мають бути настільки гарними, щоб ці люди могли працювати, розвиватися, влитися в суспільство й нормально жити. Намети чи зали, тимчасово облаштовані для проживання, виконують свої функції на початку. Але потім люди повинні мати місце, де можуть залишити речі, не боячись, що ті зникнуть; вийти, замкнути двері й знати, що їм є, куди повернутися. Це також місця, в яких вони можуть подбати про свою гігієну й відпочинок після роботи. Роль архітектури — створити такі можливості. Слід думати про цю перспективу також у контексті біженців з України, які поселилися в Польщі.

Середній термін проживання у таборі для біженців — це аж 17 років. Із часом бездіяльність цементується й спричиняє деградацію людини.

М. С.: Мені здається, що в Польщі переважає переконання, що війна скоро закінчиться і всі повернуться до своїх домівок. Немає дискусій і планування, що робити далі.

Є. Л.: Це не так, що біженці поживуть у приміщеннях із картону й тканини, а потім повернуться додому. Ми не знаємо, як довго триватиме ця війна чи які руйнування вона спричинить. Ми маємо передбачати, що частина осіб після війни залишиться в Польщі, бо діти вже пішли тут до школи, бо людям удалося знайти роботу, бо вони вже якось вкорінились або не мають куди повертатися, бо їхньої квартири чи дому більше немає. Уже сьогодні ми маємо подумати про те, як людям, які сюди приїхали, забезпечити гідні умови для життя. Зараз це вже громадяни нашої країни, які могли б працювати й долучитися до соціального життя.

М. С.: Польща — це країна з великою нестачею житла. Які у нас є можливості, щоб забезпечити біженцям відповідні умови на подальших етапах?

Є. Л.: У нас є нестача житла, але й досить багато порожніх будинків. Наприклад, у Вроцлаві взялися ремонтувати кілька десятків незаселених приміщень, які належать до підпорядкування влади гміни. Збіґнєв Мацькув, архітектор із Вроцлава, показав, скільки там покинутих офісних приміщень. Під час пандемії ми почали інакше ставитися до роботи, нам уже не потрібно стільки офісів. Наприклад, у Холмі є приміщення від «Tesco», яке пішло з Польщі, а інвестор надав ці площі для біженців — саме там ми втілили Paper Partition System. Офісні й торговельні приміщення може бути складно перебудувати у класичні квартири, але їх можна перетворити на тимчасові прихистки.

Якщо йдеться про подальші етапи, варіантом можуть бути дедалі популярніші мобільні будиночки до 35 кв. метрів, а після останніх поправок до закону до 70 метрів. Ці рішення з розряду т.зв.  core house  не такі вже й дорогі. Вони забезпечують базову житлову площу, яку можна розбудовувати. Дуже цікавий проєкт розробив лауреат Прітцкерівської премії 2016 року Алехандро Аравена. Чилійський архітектор запропонував конструкцію, в якій частина дому вже збудована: вітальня з кухнею і ванною. Решта залишається відкритою. Родина, яка туди в’їжджає, може власним коштом, а часом і власними силами її розбудувати. Подібні рішення могли б виявитись ефективними у випадку гостей із України. Окрім того, коли закінчиться війна, треба також відбудувати те, що там зруйнували. Можливо, ці невеличкі будинки можна перенести в Україну, або як тимчасове рішення, або як постійне місце проживання, якщо їх попередньо розбудувати.

У Нідерландах також виникла течія open building, її просував професор Джон Габракен, який порівнював її із будівництвом автостради, яка є державною інвестицією. Ми скидаємося на неї всі, але потім кожен їздить нею своєю автівкою, куди сам обирає. Якщо такий підхід застосовувати до архітектури, можна було б створити будинки, структура, комунікації й інфраструктура, тобто дроти й каналізація яких — це державна інвестиція, а наповнення, тобто стіни й умеблювання були б приватною інвестицією. Кожен міг би їх зробити згідно зі своїми потребами. Такі будинки були б природним чином пристосовані до змін у випадку, якщо потрібна було б інша функція, інше просторове розташування, наприклад, після повернення гостей з України додому.

М. С.: Ми говоримо про мобільну архітектуру, яку можна підлаштовувати під потреби, а сам будинок легко переносити в інше місце. Чи ця концепція прийнятна для людей у Польщі поза дачною архітектурою?

Є. Л.: Ці рішення можна швидко втілити відносно невеликим коштом. У Польщі працює низка фабрик, які виготовляють такі будиночки. Немає необхідності проходити весь інвестиційний процес і будувати традиційний житловий комплекс, що може тривати й три роки. Масив таких будиночків можна звести за кілька місяців. Варто також інвестувати в традиційну сталу архітектуру, наприклад, у ТСБ (Товариство соціального будівництва), мабуть єдине соціальне будівництво, яке виправдало себе в Польщі. А все ж ми говоримо про величезний квартирний голод. У цьому контексті ми мусимо думати про збільшення ресурсів. Дуже важливо, щоб нова забудова також вписалася в існуючий контекст. Так, щоб з одного боку не спричинити урбаністичний і ландшафтний хаос, а з іншого — не створити монофункціональні острови на околицях міст. Вони могли б швидко перетворитися на житлові гетто.

М. С.: Нестача житла — це проблема, яка в Польщі не вирішується вже багато років.

 Є. Л.: Житло — це право людини, а не тільки ринковий товар, це прописано в Декларації прав людини ООН. У міжнародному праві йдеться про право на дах над головою, гарантування безпеки й гідності. Це не означає, що держава повинна кожному надати помешкання, але повинна створити умови, щоб кожен, залежно від життєвої ситуації, міг купити, орендувати на хороших, безпечних умовах житло або отримати соціальну квартиру. Тим часом у Польщі — Дикий Захід і спекуляції. Збудована нерухомість стоїть пусткою, щоб збільшити квартирний голод і набити ціну. Мірилом успіху служить величезний кредит на 30 років. Це пов’язано з величезним стресом, бо коли щось піде не так із роботою, можна втратити дах над головою. Такий стан назвали сучасним рабством.

Наприклад, у Німеччині чи Нідерландах, коли інвестор отримує дозвіл на будівництво, він мусить взяти на себе зобов’язання, що 20-25% квартир будуть призначені на соціальні цілі. Багато країн впроваджує рішення, що гарантують громадянам житлову безпеку. У Польщі спроби покращення ситуації за допомогою таких програм, як «Родина Вдома» чи «Квартира Плюс», не дає очікуваних результатів.

Єжи Лонтка, архітектор і науковець, який працює на Факультеті архітектури Вроцлавської політехніки. Фаховий і науковий досвід здобув зокрема в Польщі, Великобританії, Ізраїлі, Японії, Нідерландах і Німеччині. Займається передовсім можливостями використання паперу для створення інноваційних конструкцій, а також тимчасовою, допомоговою, житловою і соціальною архітектурою.

Матеріал польською можна прочитати тут.