Арт-директорка Галереї «Ў» Ганна Чистосердова: “Ми – альтернатива”

Співзасновниця та арт-директорка Галереї сучасного мистецтва «Ў» Ганна Чистосердова у вересні приїхала до Івано-Франківська на міжнародний MitOst-фестиваль. Після її лекції в громадському ресторані Urban Space 100 Ганна розповіла “Коридору” про те, що змінилося в білоруському арт-процесі за останні десять років, самоцензуру і те, як війна в Україны впливає  на усвідомлення білорусами власної ідентичності.

Світлана Ославська: Ганно, на лекції ти говорила про «культурне ґетто» в Білорусі. Хто в ньому і хто поза ним?

Ганна Чистосердова: Я не дуже люблю це формулювання, і сама його не використовую.

Але мені здається, в цьому «культурному ґетто» люди, які намагаються щось змінювати. Філософи, музиканти, театральні діячі, літератори, але не обов’язково ті, хто безпосередньо пов’язаний із творчими процесами. Ті, кому не байдуже, що відбувається в їхньому житті і житті їхньої країни. Вони відкриті, охоче діляться знаннями та досвідом з іншими людьми.

В деякому сенсі всю Білорусь можна назвати ґетто. Ось ми зараз спілкуємося, і мені здається, кілька днів тому ти й не думала про Білорусь.

Хто поза цим «ґетто»? Так само люди. Такі, як і ми. Вони мають свої міркування. І тому наш майданчик орієнтований на те, щоб дати можливість висловитися і знайти щось спільне для розвитку.

Я не люблю ділити людей на групи: «вони» – «ми». Це все люди, громадяни Білорусі. Просто з іншими поглядами.

С. О.: Ідеться про інші політичні погляди чи інші інтереси?

Г. Ч.: Інтереси. Я стомилася відповідати на питання про політику. Про це цікаво говорити, якщо ти як громадянин можеш реально щось змінювати, не маючи стосунку до жодної політичної партії. В контексті політики про Білорусь відомо значно більше, ніж про культуру. Моя місія – показати потенціал, який має країна на культурному ґрунті.

Я вважаю, що не варто перекладати свої політичні погляди на діяльність інституції. Кожен може лишатися при своїй політичній позиції.

С. О.: При цьому проекти в Галереї «Ў» – це соціально ангажоване мистецтво.

Г. Ч.: Загальним базисом наших проектів є освіта. Тому що ми не можемо розраховувати на якийсь професійний розвиток арт-ринку або системи кураторства, доки в країні не сформується якісна освітня система, державна чи альтернативна, як зараз кажуть, неформальна.

У більшості пострадянських країн панує міркування, що галереї та центри сучасного мистецтва – це місця тільки для тих, хто розуміється на мистецтві. Щоб позбутися цього бар’єру поміж «ґетто» і «не-ґетто», ми запрошуємо людей не просто подивитися, а й взяти участь у проектах галереї.

С. О.: Тобто вам важливо працювати з різними аудиторіями?

Г. Ч.: Так. Наша цільова аудиторія – це митці, громадський сектор, бізнес і громадяни, тобто мешканці Мінська, білоруси, туристи. Нереально знайти ключ до кожного, та ми робимо дитячі програми чи екологічні проекти, спрямовані на формування нового розуміння того, як ми живемо.

Розкажу про один проект, що відбувається в Галереї «Ў». Це курси білоруської мови «Мова на ново». Ця приватна ініціатива виникла трохи більш як два роки тому. Нею займаються двоє, мало сказати активістів, це люди – є добре слово «апантаныя» – в доброму сенсі одержимі. Щопонеділка ці курси відвідує понад триста осіб. Коли починаються заняття, ми не можемо вийти з офісу (усміхається).

Туди приходять пенсіонери, хіпстери, батьки з дітьми. Тому, крім головної мети вивчати білоруську мову, це добрий інструмент розбудови спільноти. Частина людей, які відвідують курси, потім організовують екскурсії по Білорусі, разом ходять до музеїв.

С. О.: Білоруська мова стає модною?

Г. Ч.: Мені не дуже подобається поняття «моди». Але зацікавлення мовою в нас дійсно почалося два-три роки тому. Треба розуміти, що тривалий час людина, яка говорила білоруською, сприймалася як мешканець села або представник політичної опозиції.

Ми вирішили користуватися білоруською як робочою мовою Галереї «Ў», щоб показати, що білоруські культура й мова мають іти звідси (показує на серце). Моя рідна мова – російська. Важливо, що ніхто не повинен казати, що від сьогодні ти маєш розмовляти білоруською, носити національну символіку. Ці процеси в суспільстві мають іти знизу.

Зараз я чую більше білоруської в публічному просторі, в тому числі й на офіційних телеканалах. Мінський міськвиконком нещодавно видав постанову щодо сприяння розвитку місць, які використовують білоруський неймінг. Раніше в Мінську неможливо було побачити рекламу білоруською. У 2009 році, коли ми відкривали галерею «Ў», на нас дивилися як на диваків. Я не могла подумати, що за чотири роки побачимо в галереї таку громаду людей, які хочуть вивчати білоруську.

Не можу сказати «дякую Путіну», перебуваючи в Україні. Але мені здається, що конфлікт між Україною і Росією певним чином підштовхнув людей замислитися, що ми маємо відмінну ідентичність, власні культуру й мову.

С. О: Якою була ситуація з незалежними просторами в Мінську десять років тому, коли ти заснувала першу галерею?

Г. Ч.: 2004 року, коли ми відкрили галерею «Подземка», простір у Мінську був абсолютно стерильний. Не було нічого, окрім Палацу мистецтв, Музею сучасного образотворчого мистецтва і кількох салонів, де продавали класичне мистецтво.

Нам знадобилося шість років у «Подземці», і ще три – в Галереї «Ў», щоб у Мінську почали виникати інші незалежні майданчики.

Я не кажу, що це відбулося тільки завдяки нам. Але мені здається, ми зробили багато, щоб люди, які відкрили ці майданчики, отримали досвід, професійну освіту і сміливість це зробити. Тому що спершу це здається тяжко й неможливо. Практика показує, що це тяжко, але можливо.

С О.: За ці роки працювати в арт-сфері стало простіше чи складніше? Що змінилося?

Г. Ч.: Передусім, змінилися люди, які це роблять. Ми починали, взагалі не маючи уявлення про те, що таке мистецтво, кураторство і галерея.

За цей час у митців і в нас самих з’явилося більше можливостей подорожувати, брати участь у міжнародних проектах, привозити мистецтво з-за кордону в Білорусь. Взаємна мобільність – це те, що змінилося за останні десять років.

С. О.: Завдяки особистим зв’язкам чи змінилися умови?

Г. Ч.: Ситуація в Білорусі не змінюється – ми стабільні. Але прийшло інше покоління людей. 80 % молодих білоруських митців розмовляють англійською, мають можливість знаходити стипендії, їздити на резиденції.

С. О.: Як упливає ця «стабільність» на арт-процес?

Г. Ч.: Це краще спитати в художників. Але мені здається, що коли маєш у своїй країні проблемні зони, гостріше реагуватимеш на виклики з-за кордону. Ти розумієш, що не один у біді, і треба підтримувати інших.

С. О.: Говорячи про білоруську арт-ситуацію, складно не спитати про цензуру.

Г. Ч.: При такому розвитку самоцензури, як в Білорусі, цензура вже не потрібна.

Мій улюблений приклад того, як працює самоцензура в нашій країні, – випадок, що відбувся рік тому в Національному художньому музеї. На велику виставку десяти білоруських художників, організовану одним холдингом, потрапили праці фотографа Сєрґея Ґуділіна. Його проект торкався такого «напрямку» сучасного мистецтва, який називають фупрематизм (фундаментальный супрематизм), завдяки Ользі Архіповій з Художнього музею. Замальовуюючи стріт-арт чи написи на стінах, комунальні служби завжди використовують колір, відмінний від кольору стіни. І все це має форми квадрата, трикутника, прямокутника – про що так марив Казимир Малевич.

Одна з праць Ґуділіна – фотознімок, на якому люди з ЖКГ замальовують напис на стіні. Здається, це був напис «Жыве Беларусь» і біло-червоно-білий прапорець. Але на цьому знімку напис вже був практично зафарбований, лишилася сіра стіна, на якій важко було розпізнати кольори прапора.

За годину до відкриття виставки хтось із адміністрації Музею побачив на фото цей прапор. І вони його замалювали. Просто на фотознімку.

Ще один приклад, показовий для Білорусі. Три роки тому в Мінську відбувався міжнародний проект «Going Public. Про складність художнього висловлювання» Міша Ґулін робив серію інтервенцій «Private Monument». З п’яти рожевих і жовтих кубиків художник вибудовував монумент, фотографував його і переходив у інше місце. Так упродовж двох годин, розуміючи, що це не можна робити у вигляді перформансу, приваблюючи людей на площу.

Закінчилося це тим, що на останній локації його та волонтерів заарештували співробітники ОМОНу. Художника звільнили з викладацької роботи, а волонтерів виключили з університету. Одного з них побили працівники міліції. Був суд, який нам вдалося виграти.

С. О.: В чому їх звинуватили?

Г. Ч.: На них повісили активний спротив міліції і матірну лайку. У Білорусі всі, хто мають активну громадянську позицію, страшенно матюкаються.

Це яскравий приклад, якими є стосунки між публічним простором і сучасною культурою в Білорусі. Не потрібно лозунгів, провокативних жестів чи використання національної символіки. Достатньо взяти п’ять кольорових кубиків і поставити їх на площі.

С. О.: Галерея «Ў» якимось чином співпрацює з офіційними культурними інституціями?

Г. Ч.: Ні, на жаль. Щоправда, кілька місяців тому в нас відбувся проект «Диплом». Участь узяли п’ять студентів Академії, які тоді захищали дипломи. Вони показували праці, які від них вимагають в Академії, а також роботи, які вони як художники роблять і робитимуть надалі. Загалом виставка критикувала зашкарублу академічну систему. Її відвідало кілька викладачів. Після цього нас навряд чи любитимуть більше, але цей проект змусить трохи замислитися керівництво Академії, адже тут їхні колишні студенти публічно висловилися про те, яким вони хочуть бачити навчальний заклад. Ми не кажемо Академії «ні», але шукаємо альтернативний спосіб розвивати студентів.

З проекту групової виставки “Диплом”.

С. О.: Як ти бачиш перспективи розвитку мінської чи загалом білоруської арт-ситуації? Які процеси зараз починаються і матимуть розвиток, на твою думку?

Г. Ч.: Мені особисто хотілося б, аби нарешті з’явився хоча б один професійний центр чи музей сучасного мистецтва, який забезпечуватиметься за державні кошти, а не буде приватною ініціативою нашого «ґетто».

Хотілося б вірити, що держава в обличчі окремих міністерств зрозуміє, що професійний розвиток потрібен також у сфері мистецтва й культури.

Зрештою, мені нудно в Мінську! Я хочу відвідувати виставки європейського рівня, бачити якісне мистецтво – не лише у себе в галереї чи в просторах моїх друзів, а й на державних майданчиках. Хочу бачити професійне ставлення до своєї праці з боку держави та повагу до глядача й художника. І більше відкритості з боку офіційної культури.

І страшенно хочеться, аби нас припинили називати опозицією. Ми не опозиція. Ми – альтернатива.

Бесіда відбувалася білоруською мовою.