Ілюзія незворотності: культурні політики в постмайданний період

Рік 2021-й, схоже, ввійде в історію української культури як рік великої втоми й великих розчарувань. Від початку він заповідався бути непростим: позаду був пандемійний час, урокам якого лише належало надати сенсу; попереду — великі системні виклики. На спільноту чекали конкурси на посаду директорів низки ключових національних і місцевих культурних інституцій, включно з можливістю першої зміни керівників нових інституцій, як-от Українського культурного фонду та Українського інституту. Непростим він і видався: пандемія не завершилася, періодичні карантини та зміна правил суспільної взаємодії перетворилися на нову норму й суттєвий чинник і без того неідеального фінансового здоров’я, чи не кожен із конкурсів виявився епічним баттлом. На виході — кілька ситуативних перемог і кілька системних поразок.

Чи не найбільшою поразкою (і розчаруванням) виявився не так найважливіший кейс 2021-го року — ламання УКФ через коліно, — а ненова новина про те, що не існує ідеальних правил і що люди часто бувають недоброчесними, хоча й переважно послідовними у своїй недоброчесності. Закон можна обійти, формально його не порушуючи, законне рішення можна відкласти на невизначений термін, громадською думкою можна зманіпулювати, громадський тиск нескладно зімітувати, шантаж як ефективний метод упливу ніхто не скасовував, засадничі для демократичного врядування поняття «прозорості», «відкритості», «фаховості» та «відповідності букві закону» завжди можна витлумачити й використати на власну користь, недовіри в суспільстві значно більше, ніж довіри, а українська державна система, на жаль, засадничо не є гуманістичною.

Справді ж, нічого нового, чи не так? За останні роки, вже не кажучи про горизонт від 1991-го, ця країна і не таке бачила. Але чому саме зараз якось дуже вже безнадійно опускаються руки й абсолютно не ясно, як і куди рухатися далі?

Дуже точно описала цю симптоматику Коаліція дієвців культури, котра заявила про себе під час Конгресу Культури у Львові в жовтні цього року. В своєму програмному документі — Маніфесті, що закликає культурних діячів об’єднатися проти «узурпації культури» — вони окреслюють «шлях до свободи», який почався від Революції гідності та об’єднав покоління тих, хто знав і не знав, яким було життя до 1991-го року. Початок цього шляху виглядає доволі оптимістично: нова архітектоніка культури, нові культурні інституції, прозорість, суб’єктність, довіра спільнот. Але далі щось пішло не так.

«Натхненні спільним успіхом, — пишуть дієвці культури, — ми вважали, що ці зміни незворотні. Однак…»

Маніфест наче прокреслює певну уявну траєкторію від Революції гідності до сьогодення, яка виглядала послідовною та прогресивною. Можливо, для того, щоби зрозуміти, що саме пішло не так, варто переглянути цей шлях і повернутися на його початок.

Ніколи знову

Відчайдушне прагнення незворотності змін ґрунтується на двох китах: небажанні чи навіть неможливості помислити повернення минулого й вірі в те, що майбутнє точно буде кращим, таким чином розташовуючи теперішнє на векторі прогресу, руху вперед, надаючи йому безперечно позитивного забарвлення (що б не відбувалося — це однозначно краще, ніж було). Векторний історичний час і віра в прогрес — важливі складові того, що звикли вважати західною цивілізацією, тобто соціокультурного простору, в який так наполегливо намагалася «повернутись» Україна. Цікавим чином, раціональність покладання на неминучий прогрес і, відповідно, незворотні зміни, доповнюється емоційною потребою захисту від величезної втоми, постійності жертовності та місійності, вигорання. «Незворотні зміни» — це своєрідний амулет, віра в те, що все «це» немарно, недаремно, що можна хоч трішки видихнути перед тим, як знову набирати повні груди.

Історія знає небагато справді незворотних змін. Навіть найстрашніші та найболючіші досвіди людства, як-то рабство, війни чи геноциди, можуть завершитися в одному часопросторі лише для того, щоби відтворитися, можливо, в дещо відмінній формі в іншому. Втім, потреба віри у незворотність, як мантра повторюване «never again / ніколи знову», необхідна для виходу зі системних криз, зі станів суспільного розпачу та втрати підґрунтя, з травматичного досвіду, для якого ще немає терапії. Це начебто Мюнхгаузен, який за волосся витягає себе з болота, а подекуди і з прірви.

Згадана дієвцями точка зустрічі поколінь, а, по суті, двох парадигм, — Революція гідності — була також останньою точкою уявного неповернення в українській історії. Чимало дослідників і дослідниць писали про Майдан як символічну сутність, що втіливши в собі ідеали рівності, демократії, справедливості, розірвала час і повернула країну із безперспективного пострадянського позачасся в європейську історію та світову геополітику. Ідеалізований і розташований поза рухом історії, Майдан одразу перетворився на універсальний вимірювач змін, на етичний лакмусовий папірець, який намагалися прикласти до ледь не до всього, що відбувалось у публічному дискурсі: від ремонту прибудинкових майданчиків і фарбування парканів у кольори державного прапору до реформ системи державного управління та боротьби з корупцією.

Українське постмайданне «ніколи знову» виявилося дуже широким і радше суспільно не проговореним і не-консенсусним жестом, який мав відрізати й залишити в минулому і насильницьку природу пострадянської держави, і корупцію та непотизм, і засадничу несправедливість суспільної будови, і гідність, щодня розчавлювану бідністю, виживанням, соціальними приниженнями і страхом майбутнього, і відчуття культурної неповноцінності та європейської вторинності (чи може навіть третинності). Щоправда, війна на Сході країни, яка почалась одразу після Майдану і не завершилася досі, дуже ускладнила жест символічного відрізання минулого, виходу із пострадянського тупика у новий прогресивний простір європейських цінностей. Якщо Майдан, його міфологія та його трагедія мали початок і кінець, Майдан можна було розглядати як точку в часі, яка щось розділяла, від якої можна було вимірювати неповернення чи незворотність, то війна не дозволяла такої розкоші.

Також саме після Майдану виразом для щоденного використання стали «європейські цінності» разом із цитованою незліченну кількість разів шкалою Інґлгарта-Вельцеля з їхнім протиставленням цінностей самовираження цінностям виживання. Україні та її культурному середовищу конче потрібно було припинити виживати та почати самовиражатись, аби нарешті наздогнати благополучних західних і дещо західніших східних європейців, затишно розташованих у правому верхньому кутку ціннісної мапи світу.

Заручники вікна можливостей

Разом із європейськими цінностями після Майдану в країні розчахнулося «вікно можливостей», тобто ймовірно короткотривалий часовий відтинок, у який, на хвилі суспільного запиту на зміни, абсолютно необхідно було втиснути якомога більше реформ, які б гарантували постмайданне «ніколи знову» й забезпечили країні омріяний стрибок у майбутнє самовираження.

Парадоксальним чином після 2014 року зіткнулися два підходи: довготривале стратегічне бачення, коли різні учасники, залучені в процеси урядування та управління, від тодішньої Адміністрації президента до публічних інституцій, формальних і неформальних громадських об’єднань, виробляли візійні рамки й виписували стратегії; та короткотривалі швидкі кроки й рішення, покликані вписатись у вікно можливостей і розв’язати якомога більшу кількість проблем, накопичених за попередні двадцять років. Коли стратегії, зокрема ті, котрі були напрацьовані в гуманітарному секторі й стосувалися розвитку культури, освіти й охорони здоров’я, наголошували на нагальній потребі переосмислення ролі та функції держави стосовно громадянського суспільства та застерігали проти некритичного чи поспішного запровадження практик і підходів, запозичених із інших контекстів і непроговорених, неінтерналізованих суспільством, «вікно можливостей» вимагало негайної рішучості, швидкості та ефективності рішень та реформ. Переважно ті самі люди — так часто згадувані в медіях нові обличчя, активісти й фахівці з позадержавних секторів — змушені були сідати в шпагат між візіонерством і коротким горизонтом планувань.

Однією зі стратегій, витворених на постмайданній хвилі, була «Культура-2025: Довгострокова стратегія розвитку культури до 2025 року». Аналізуючи суспільний, політичний і культурний контекст, автори цього документу ще в 2015 році застерігали проти швидких рішень, які непов’язані або суперечать прийнятним, нормативним суспільним практикам, підходам і цінностям.

«Брак зв’язку з нормативними суспільними практиками може створити додатковий тиск на суспільство, що нині — відповідно до соціологічних даних — перебуває в стані загроженості, тобто має підвищений рівень відчуття небезпеки. Тому воно може сприймати новації як додаткову загрозу, що її необхідно нейтралізувати».

Отже, ще сім років тому, на самому початку шляху до омріяних системних змін, було очевидно, що цінності цієї нової активної хвилі фахівців — дієвців, які тоді себе ще так не називали, — та цінності більшої частини суспільства, разом із більшістю áкторів у царині культури, не збігались. Ба більше, бюджетний сектор культури та державного (і місцевого) управління загалом, який, власне, і мав би зазнати найсуттєвіших змін, не мав жодного позитивного досвіду реформ. Радше навпаки, ґрунтувався на послідовній непослідовності кроків, зарегульованості та контролі: він не лише не підтримував ініціатив і змін, а й усіляко їх карав (система, яку задовго до Майдану назвали «шантажистською державою»).

«Наслідком такого стану справ є надзвичайно короткий горизонт планування, а часто й відмова від осмислення та аналізу на користь швидкої дії, — йшлося у «Культурі-2025». — Навіть необдумана хибна дія може сприйматися як більш бажана, аніж тривалий аналіз і планування. Водночас дія не сприймається як хибна, оскільки в логіці мислення так званими «вікнами можливостей» має місце дилема «зараз або ніколи». Тож рішення, які передбачають тривалий процес і не мають швидких позитивних результатів, відкидаються як нереалістичні й небажані».

Стан суспільної загроженості та логіка швидких кроків утворили замкнене коло: несистемні короткотривалі зміни, які часто виявлялися взаємосуперечливими, посилювали волатильність і, відповідно, піднімали градус і без того посиленого відчуття небезпеки, який, своєю чергою, вимагав швидких і напозір ефективних рішень. Оскільки в короткому горизонті планувань і під постійним тиском більшість цих рішень не проходила належного суспільного (чи навіть фахового) обговорення, це посилювало відчуття загрози, виключеності та несправедливості.

Це не означало, що рішення чи зміни були обов’язково нефаховими, необдуманими, нефункціональними тощо. Але це означало, що вони переважно не «належали» значній частині спільноти.

Прикладом «неналежності» тут може бути частота зміни міністрів, а також структури, функцій та відповідальностей того, що колись було Міністерством культури. Натомість, прикладом позірної «несправедливості» — конкурсне призначення керівників закладів культури чи процедура ґрантової підтримки від УКФ, які через низку різних причин і обставин лишали за бортом значну частину культурних діячів та інституцій (частина з яких геть не звикла лишатися за бортом, радше навпаки). Оновлена Шевченківська премія може слугувати прикладом для обох.

Креативна економіка та досвіди виключення

Тут варто зауважити два моменти. Перший — прагнення поділяти європейські цінності та створити учасницьку та прозору модель взаємодії державного й недержавного сектору, відкритий та партисипативний доступ до культури, включно з управлінням інституціями й створенням політик, фактично створив модель виключну, коли діячі (та аудиторії) без певного досвіду, знання, навичок і володіння цією новою мовою опису та взаємодії з культурною моделлю не могли включатись у процеси. Ба більше, можливості на- або перевчитися, дістати ці потрібні навички, опанувати мову були (і досі є) практично обмеженими. Чи не єдиний сектор культури, який фактично не зачепили спорадичні реформи останніх років — це сектор культурної освіти. Понад те, більшість освітніх інституцій, приміром, НАОМА, всіляко саботують найменші спроби реформ. Це, знову-таки, не означає, що до реформ та урядування мали б мати доступ некваліфіковані (що, до речі, не означає дурні чи недоброчесні) особи, але це означає, що аналізуючи наявний стан справ, не можна не брати до уваги доволі широку сферу виключення напозір інклюзивної моделі. І ресентименту як її наслідку.

Другий момент стосується, власне, самої цієї нової мови й парадигми, яка стоїть за нею. Дискусії про суспільну роль культури, а, відповідно, нагальну потребу культуру підтримувати й розвивати, почалися, звісно, задовго до 2014 року, проте саме після Майдану набули наполегливості та системності. Але самої лише суспільної ролі та аргументів про культуру як сенсотворчу систему та сферу пізнання, розвитку й свободи особистості було недостатньо. Підтримка культури передовсім означала фінансування — його наявність, розмір і доступ до нього. Фінансування означало економіку. Економіка означала попит-пропозицію, кількісні показники, генерацію прибутку й збалансований бюджетний пиріг. З одного боку, спроби опиратися перетворенню мистецтва на «культурний продукт» і обґрунтування «сенсотворчості» внеском у ВВП і робочими місцями  впирались у травму непозбувної духовності та «культурного коду нації». З другого, такий підхід уже існував і мав назву «креативна економіка».

Звісно, нічого поганого ані в економізаційно-раціоналістичному підході, ані в креативності як частині підприємницького етосу немає. Недобре, втім, коли цей підхід не є відрефлексованим або коли він сприймається як єдина функціональна альтернатива «духовності» й «шароварництву», питомо європейська альтернатива.

Загалом погляд на культуру (й освіту) через призму економічних процесів і показників значною мірою спричинила світова фінансова криза 2008 року. Це не означає, що до того культурні процеси не мали бюджетів, кількісних показників чи горизонтів планування й звітування. Змінилося те, що після 2008 року, коли засадничі для європейських моделей фінансування культури публічні кошти критично зменшились і стало зрозуміло, що відтепер це не виняток, а радше тенденція, культурній царині довелося фактично не лише обґрунтовувати, а радше виправдовувати свою користь для суспільства, аби отримати свій шмат дедалі меншого публічного пирога. Яке суспільне благо продукуєте ви, театри, музеї, бібліотеки чи фестивалі, щоби надавати перевагу вам, а не охороні здоров’я чи дошкільній та початковій освіті, приміром?

Так з’явилися «креативні індустрії» — термін, який не лише розширив культурне поле за рахунок реклами, радіо й телебачення, IT-сектора, туризму, а й почав артикулювати його в площині підприємництва. Культура стала цінною не лише (а подекуди й геть не) тому, що виробляла смисли чи підвищувала якість життя людини, а й тому, що була суттєвим внеском у ВВП, генерувала робочі місця й прибуток, а «креативність» — посилювала конкурентоспроможність. Отже, культура aka креативні індустрії начебто не «проїдала» бюджетні кошти, а навпаки — перетворювалася на активного продуцента національного економічного росту. Свого часу в Україні був дуже популярний аргумент про те, що в Німеччині 2009 року частка креативних індустрій складала 2,6% ВВП, а це більше, ніж в автомобільної промисловості. Ну, якщо більше, ніж в автомобільної в самій Німеччині…

Начебто раціональна та обґрунтована перспектива на той час суттєвого скорочення бюджетних витрат на культуру в багатьох європейських країнах не лише перетворила культуру на креативні індустрії. Вона створила пастку креативної економіки, в межах якої культурні процеси та інституції були поставлені в умови ринку: постійної конкурентності та пошуку грошей, незалежно від їхнього походження та умов, на яких вони надавалися (спонсорство або приватне донорство). Виживати, відповідно, мав сильніший, яскравіший та міцніший, вигравати — масовість або прибутковість, а не критичність чи експериментальність.

Креативна економіка в Україні, з одного боку, піднялась на постмайданній хвилі запиту до змін, а з другого, наклалась на питомо пост-соціалістичний неоліберальний економічний клімат, у якому лишалося мало місця ідеям соціальної справедливості, захисту, підтримки слабших і бідніших. Європейська критика ринкової логіки культури в Україні присутня була мало і переважно відміталась як «лівацька». Деколоніальна критика західних/північних моделей домінування завдяки логіці ринку та «м’якій силі» культури сюди просто переважно не доходила.

Непомітно для себе постмайданна культурна політика успішно інкорпорувала словник і підходи неоліберальної ринкової системи, не роздумуючи — чи радше не маючи часу на роздуми — про те, звідки походить така понятійна рамка і що вона означає. Культурні проєкти, інституції, менеджери та політики мають бути «модернізованими», «успішними» та «ефективними», процеси та законодавство — «лібералізованими», культура — «незалежною». Вони вимірюються KPI та кількісними показниками (продажами, аудиторіями, рейтингами).

Таким чином, за якнайкращими інтенціями зреформувати дисфункційну систему врядування на засадах відкритого доступу до ухвалення рішень і посад, до публічних коштів, з прозорими процедурами та партнерськими відносинами між державою та культурними дієвцями й громадянами; за прагненням нарешті позбутися пострадянського управлінського зарегульованого монстра — де факто знову проступили дві культури: неефективна, застаріла, шароварна й інноваційна, ефективна, конкурентна. До 2015 року перша вважалася «державною», а друга «недержавною». Значною мірою після 2015 року ситуація перевернулась і друга стала домінантною, найбільш підтримуваною та помітною. (Поміж ними, щоправда, лишилася сіра зона публічно фінансованих інституцій «старого» зразка, на кшталт національних спілок чи національних творчих колективів).

Так, управляти та ухвалювати рішення, реалізувати проєкти та мати підтримку змогли ті, хто раніше такої можливості був позбавлений, освічені та досвічені представники переважно молодших поколінь. Але система виключення та розділення, дуалістичне протиставлення лишилося, лишень тепер воно почало проходити по лінії доброго і поганого, прогресивного й застарілого, конкурентноспроможного та неконкурентного. Втім, власне, чорно-білий дуалістичний світ розділення, змагальництва й сили і є засадничою ознакою неоліберальної економіки. Тут лібералізація означає дерегуляцію, тобто зменшення піклувальної, підтримчої (не плутати з патерналістичною) ролі держави, успішність — перемогу на ринку, зазвичай за рахунок знищення когось іншого, ефективність — націленість на результат за будь-яку ціну. Найбільш ефективні та успішні бізнес-рішення зазвичай створюються коштом низької якості життя великої кількості людей та дуже високим «третім підсумком», тобто вартістю проєкту чи продукту в довгій перспективи (включно з ефектом для довкілля). Ефективність — екслюзивістична, раціональна й переважно нелюдяна. Ринкова етика загалом нелюдяна, бо йдеться не про людей, а про прибуток.

Той факт, що засвоєний в Україні неоліберальний словник використовується наразі поверхово, без референцій до ідеологічної парадигми (коли ефективний — це той, який дає результат, а модернізований — це той, який хоч якось функціонує) не означає, що його не існує. Ідеологія та світогляд промовляє через мову. До речі, в Маніфесті дієвців культури «ефективність» згадується п’ять разів і в певний момент скидається на мантру, повторювання котрої мало би так чи так забезпечити незворотність змін. Утім, культура — засадничо неефективна або навіть анти-ефективна царина. І коли ідеться про нагальну потребу перегляду засадничих принципів її існування та урядування, то чи не варто почати саме з мови та ідеології, яку вона транслює? Питання: яку саме систему намагається побудувати культурна спільнота в Україні після 2014 року — ефективну чи людяну?

Між молотом і ковадлом

Якщо повертатися до стартового питання про «незворотність» змін, то сьогоднішня ситуація в культурній царині (і не лише в ній) дуже скидається на перебування між молотом і ковадлом. З одного боку, сповнені ресентименту та реваншистськи налаштовані так звані «старі еліти» й значна частина суспільства, яка не встигнула застрибнути на потяг сучасності, тобто не змогла, не зрозуміла, не схотіла приймати нові правила гри, яка почувалась і досі почувається загроженою, бо на обговорення та інтерналізацію цих правил просто забракло часу. (Сюди можна включити й скандал довкола пам’ятника Ксав’єру Моцарту у Львові, і повстання Спілки письменників проти оновленої Шевченківської премії, і новий склад Наглядової ради УКФ.) З другого боку, ефективні та успішні, ще ефективніші та успішніші, раціональніші та популярніші від нових дієвців культури, які краще розуміють мову ринку або навіть розуміють лише її (як-то Спілка концертної індустрії України або розважальний бізнес загалом) і які прийшли перемагати й збирати дивіденди.

Чи можна засадничо змінити цю ситуацію через перегляд і перепис законодавчих норм? Чи навіть через гуртування тих, хто розуміє й поділяє нові постмайданні цінності? Чи змінить загальний клімат у країні інший міністр культури чи навіть інший президент? Тимчасово — можливо, так, але докорінно — радше ні.

Виглядає на те, що ми вийшли на новий виток, наступний рівень після ентузіазму та незворотності 2014 року, коли знову треба переглядати цінності, на яких базується суспільний договір, переглядати суспільний запит на зміни з якісного, а не з кількісного боку, але робити це без тиску «вікон можливостей» і самовиправдання, аналізуючи та рефлексуючи мову, якою ми це проговорюємо, й чинність моделей, які ми беремо як взірцеві. Зрештою, повернутися до якнайширшого перегляду та проговорення того, яку саме державу ми хочемо мати, на яких етиках вона має ґрунтуватися. Бо якщо ця держава має бути гуманістична й людиноцентрична, підтримча, справедлива й прозора, учасницька й доступна, така, що надає можливості — вона має бути інклюзивна, у ній має бути місце для всіх громадян, дієвців, людей. Але це тривалий процес із довгим горизонтом планування, на який, як завжди, немає часу, але є нагальна і невідкладна потреба. І якщо культура — це про цінності та способи взаємодії й співжиття, про сталість розвитку і якість життя, то початок цього шляху до свободи саме на нас.

Коментарі