Je suis Petra

Завжди було трохи ніяково обговорювати серіали Нетфліксу, та й не дуже було з ким, але тепер, коли навіть український міністр культури долучився до публічної дискусії щодо одного з цих серіалів, усе змінилося. Чим ще зайняти себе на свята, як не сперечанням із телевізором та телефонною лінією підтримки прачечної?

Скріншот з телеграм-каналу Олександра Ткаченка

Отже, 22 грудня на Нетфліксі з’явився другий сезон серіалу «Emily in Paris», а вже за два дні український міністр культури Олександр Ткаченко публічно виступив із засудженням «карикатурного образу українки», яка коротко з’являється в кількох епізодах серіалу. Окремо треба зазначити миттєвість реакції міністра, який на другий день після виходу нового сезону вже встиг подивитися принаймні половину серій та сформувати свою думку з приводу побаченого. Це, нагадую, той самий міністр, який з квітня не спромігся визнати результати конкурсу та затвердити на посаді директорку Довженко-центру. Але менше з тим. Публічно висловився не тільки Ткаченко, своє незадоволення образом «стриптизерки і маргіналки» також висловили різні більш або менш відомі люди, це швидко потрапило в новини, дедалі обростаючи новими інтерпретаціями та новими претензіями до персонажки, якій присвячено сукупно десь хвилин 15 серіального часу.

Що ж сталося протягом цих 15 хвилин? Головна героїня серіалу, американка в Парижі, йде на курси французької, де зустрічає свою однокурсницю на ім’я Петра з Києва. В наступній сцені вони з Петрою йдуть на прогулянку, де Петра каже, що любить безкоштовні речі, і згодом пропонує новій знайомій підрізати з паризького бутика якусь дорогу торбу, капелюх і, здається, якийсь іще одяг. Коли ж після швидкої втечі з магазину з усім цим мотлохом американка раптово усвідомлює, що вони це вкрали, і пропонує віднести все назад, Петра відповідає, що не може цього зробити, бо її депортують. Монтажна склейка, і з головною героїнею стається чергова пригода чи то халепа, вже без участі українки.

Кадр із серіалу “Emily in Paris”

Головною претензією всіх незадоволених репрезентацією україн_ок у серіалі (третьосортному ромкомі, на хвилиночку) було те, що «такими бачитимуть українців за кордоном», цитуючи Ткаченка. При цьому більшість дописувачів і дописувачок випускає з поля зору те, що україн_ок і так уже бачать за кордоном певним усталеним чином, і вочевидь не зовсім такими, якими бачать себе самі дописувач_ки. Та й якими «такими», якщо розібратися? Матеріал Громадського описує Петру як таку, що «має характерний акцент і специфічний смак до одягу» та «шокує … своєю малоосвіченістю та дикою поведінкою» — і це загалом добре підсумовує всі висловлені претензії. До акценту я ще повернуся трохи пізніше, але почати варто все ж таки з одягу.

Цікаво, що в серіалі, візуальний ряд якого тримається саме на одязі, і тільки потім вже на видах Парижа, власне одяг використовується як перший маркер інакшості. Глядачі й глядачки мають одразу зчитати, що Петра одягається неприйнятно для того середовища, в яке тимчасово потрапляє і яке обертається довкола високої моди. І, як ми бачимо з відгуків україн_ок, це спрацьовує. При цьому, в тому ж самому серіалі в інших епізодах неодноразово звучить похвала кітчу (tacky! cheesy! rengarde!), в тому числі від імені топових фешн-дизайнерів, та й саму головну героїню костюмерки регулярно одягають як мішок із гівном. Тобто інакшість Петри не в тому, що вона одягнена кітчево, — бо насправді кітчево одягнуті всі герої_ні серіалу. Її інакшість у тому, що навіть у системі, побудованій на нарочитому кітчі, вона одягнута занадто (або недостатньо) кітчево. Одяг Петри антисистемний і за всіма ознаками Зонтаг — кемповий.

Чи можна це дійсно вважати недоліком її образу? Не впевнений. Чи це означає, що всі українки за кордоном виглядають так само? З певністю ні. Чи можна собі уявити українку, яка одягатиметься так само? Безумовно. Так могла б виглядати і негодяща інфлюенсерка з інстаграму, з середовища яких пролунало особливо багато обурень щодо вигляду та системи цінностей Петри, і дружина успішного напівкримінального підприємця з якогось райцентру штибу Кривого Рогу, і сучасна українська художниця. Навіть я міг би так виглядати, якби не настільки боявся депортації, щоб шопліфтити речі з брендових магазинів.

Кадр із серіалу “Emily in Paris”

До речі, про шопліфтинг, який багато хто з коментаторів та дописувачок використовує, щоби затаврувати Петру як «злодійку». Якщо спробувати подивитися на цю практику не просто з позиції кримінального чи адміністративного кодексу і не в рамках обмежувального лібертарного погляду на права власності, то в ширшому контексті її можна також розглядати як системний опір. Соціолог Віктор М. Ріос пише про використання кримінальної поведінки як засобу спротиву системі, яка за замовчуванням бачить представників і представниць маргіналізованих / виключених спільнот як злочинців ¹. Процитований в тому ж есеї Річард Кінні пропонує розглядати крадіжки як практики виживання («acts of survival») тих людей, добробут яких наявна економічна система не може (або не хоче) забезпечити іншими методами. Треба теж підкреслити, що Петра виносить речі саме з дорогого магазину непотрібних предметів розкоші, тобто завдає шкоду корпораціям, з їхніми надприбутками та експлуатацією робітниць і робітників у бідніших країнах, і можна було б очікувати, що симпатії українських глядачів і глядачок будуть швидше на їхньому боці.

Дуже показовим моментом мені також здається діалог між Емілі та Петрою, коли Емілі розуміє, що вони просто винесли речі з магазину, і пропонує віднести їх назад. На це Петра українською відповідає «Ти що, здуріла? Мене ж депортують» — і цю її відповідь взагалі не перекладають. Тобто американські чи європейські глядачі не в стані навіть зрозуміти, що вона каже, — бо якби навіть і побачили субтитри з перекладом, то все одно з рівня власного досвіду не змогли би збагнути, про що їй насправді йдеться. Це механізм, побудований їхніми суспільствами для захисту від Інших, і треба проробити величезну роботу над собою і своїм розумінням чужого досвіду, щоби зрозуміти весь масштаб цієї загрози, перебуваючи при цьому в середині суспільства, що приймає. Мої польські однокурсники могли спокійно сприйняти нездачу університетського семестру. В найгіршому випадку для них це означало б, що треба буде провести ще одне літо фарбуючи паркани в Норвегії, щоб заплатити за додатковий рік навчання. Мені, натомість, доводилося постійно нагадувати собі про загрозу депортації і неминучого повернення в окупований Донецьк, щоб змусити себе знову й знову вставати зранку і пертися на лекції. І, власне, згадку цієї загрози в серіалі можна принаймні спробувати розглянути як трохи глибше, ніж може здаватися, розуміння ментальності першого покоління мігрантів і мігранток, і не тільки з України в цьому випадку.

І врешті до закидів про акцент. Дуже дивно бачити їх, по-перше, на адресу персонажки, яка за сценарієм відвідує курси мови для початківців, по-друге, взагалі від представників однією з нею мовної спільноти. Цих закидів ще можна було б очікувати від осіб, що належать до суспільства, що приймає. Це неприємний, але принаймні очікуваний (і менш шкідливий) прояв побутової нетерпимості до Інших. Не знаю, як у Парижі — хоча можу здогадуватися — але саме цей прояв дуже широко поширений в Польщі, де твій акцент як маленьке національне свято, що завжди з тобою. Але співгромадян_ки, які розмовляють за кордоном з тим самим, якщо не гіршим, акцентом (за винятком хіба тієї окремої суспільної групи, що намагається спілкуватися з іноземцями такою ж українською російською, як вдома, тільки голосніше та повільніше), могли б і підзавалити єбало переглянути своє ставлення до нього.

Кадр із серіалу “Emily in Paris”

На що й справді було б цікаво звернути увагу критик_иням, так це не на те, як Петру там показують, а на те, як її там не показують. Після сцени з шопліфтингом вона зникає з сюжету, і потім з’являється лише раз, на кілька секунд, на тлі і не в фокусі. Українка виконала свою не найпрестижнішу роботу з репрезентації інакшості в кадрі і може стати знову непомітною. Інакшості, за якою власне не видно самої людини, про яку ми так насправді нічого й не дізнаємося, окрім її антисистемного вигляду та поведінки і типових для мігрант_ок страхів. І не має вже значення, закриває цю людину яскравий кемповий одяг Петри чи робоча уніформа анонімних мігрантів, навіть якщо та розшита світловідбивними елементами, які й ніби мали би привертати собою увагу до людини, що носить цей одяг, але цього все одно не стається, — як, наприклад, на моїй улюбленій роботі Віоли Уяздовської про невидимість трудових мігрант_ок.

Віола Уяздовська, “Unlimited Labor”, 2021

Або ж, як каже на зробленому TV Kryzys записі співробітниця однієї з багатьох польських агенцій з працевлаштування українських працівни_ць — яке пропонує в комплекті порадник та інструментарій для створення максимально вигідних роботодавцям умов, «якщо працівник перестає у пана працювати, то від того моменту він має 15 хвилин, щоби спакувати торбу, і до побачення». Тобто десь стільки ж часу, скільки треба, щоб передивитися всі епізоди «Emily in Paris», де в кадрі присутня та сама Петра, чия репрезентація викликала стільки обурення. Хоча значно більш проблематичною мені видається відсутність репрезентації українських мігрант_ок, ніж те, що хтось десь побачить антисистемну українку Петру на екрані свого ноутбука. Бо ми всі, українці й українки за кордоном, трохи та Петра.

Скріншот з відеороботи TV Kryzys (Antoni Wiesztort). Bez tytułu (agencja). 2017

Примітки: 

Victor M. Rios, Stealing a Bag of Potato Chips and Other Crimes of Resistance in Contexts, Vol. 11, No. 1, pp. 48-53.