Катажина Козира: «Тому що я – людина»

Бієнале Тиждень актуального мистецтва у Львові раз на два роки традиційно акцентує болючі точки і теми сучасної культури, і залишає по собі достатній час на роздуми. Якщо тема 2014 року «ментальніВійни» мала на меті «зрозуміти та поговорити про складні проблеми, ситуації, події, що генеруються та вкорінюються у нас в результаті війни Дійсного та Ментального», то у 2016 році ТАМ спробував «простежити, наскільки межові стани суспільства (війна, невизначеність, розчарування та надія…) впливають на сучасне українське мистецтво». Основний проект у рамках цьогорічного Тижня – «Частини тіла» (куратор Влодко Кауфман) презентував не лише магістральну (хоч і не винесену в назву фестивалю, проте відчутно акцентовану) тему бієнале, але й частково – весняний міжнародний проект Український Зріз, показаний у Вроцлаві, Європейській столиці культури 2016 року.

А в сусідній залі, поруч із «Частинами тіла», відвідувачів ТАМ чекало щось іще більш тілесне, і водночас – іще більш персональне: проект польської мисткині Катажини Козири «У мистецтві мрії стають дійсністю» (вибране; куратор – Вальдемар Татарчук). І те, як контрастували між собою ці дві художні реальності, не помітити було не можливо. Тіло, звернене назовні, тіло як метафора загроженої цілості, як уособлення душі, болюче до відокремлення будь-якої з частин, – і тіло, самозаглиблене у власному вивченні, зацікавлене в своєму грайливому випробуванні, трансформаціях, навмисному розщепленні.

Катажина Козира – визнана зірка польського сучасного мистецтва, завжди супроводжувана увагою медіа. Володарка почесної відзнаки журі на 47 Венеційській бієнале 1999 року, вона звикло згадується в парі з поняттям «критичного мистецтва». Сама Козира не любить жодних означень; каже: «Коли у 1990-ті ми робили те, що робили, ми ніколи не думали, чи було це критичним мистецтвом, і чим це було взагалі. Хтось назвав це так пізніше, десь у 1999-му чи навіть 2001-му. Критичне мистецтво, яке вже насправді називається «критичним», розпочалося вже у 2000-ні. Як я його розумію? Це щось, що запитує, звертає свої запитання до сучасної ситуації, і змінює точку зору, пропонує ревізію усталеного. Але так направду – я не знаю, що таке критичне мистецтво. Мене дратує, коли змішують те, що відбувалося у 1990-х, з тим, що діється зараз, або діялося у 2000-х. Це щось цілковито інше; і коли щось вже стандартизовано робиться під прапором «критичного мистецтва» – мені це не подобається».

У Львові Козира не лише презентувала свою виставку, але й прочитала лекцію для учнів Школи перформансу. Показувала відео своїх легендарних робіт, розповідала про їхнє створення, відповідала на запитання численної публіки… і разюче відрізнялася від тих викличних образів, що мінилися навколо неї на проекціях її ж відеоробіт. Оперна співачка, черлідерка, макабрична Білосніжка – усі вони – витвори, образи, втілення однієї жінки, простої у розмові і відвертої у відповідях. Козира каже, що перформеркою її можна називати лише умовно. Те, що вона робить, взагалі важко втиснути у рамки котрогось жанру. Навіть вигадати для цього авторське чи ситуативне окреслення не так просто.

Вальдемар Татарчук, який формував вибране «У мистецтві мрії стають дійсністю» для показу у Львові, презентував Козиру як «художницю, яка працює з відео». Хоч на початку лекції хрестоматійно нагадав: за першою освітою Катажина – скульпторка, і продемонстрував її першу (і, мабуть, останню) скульптура – скандальну й славнозвісну «Піраміду тварин» (1993), яка своєю появою простим жестом раптом нагадала усім загальновідоме: що відбувається на скотобійнях, і як людина не хоче почуватися катом у звиклому «харчовому ланцюжку».

Перформативні проекти, у які ангажувалася сама художниця, почалися для Катажини Козири з «Олімпії» (1996). У фото-триптиху та відеофіксації власної хіміотерапії мисткиня проблематизує тілесність, хворобу та її непривабливість для мистецтва – через алюзії з відомою картиною Мане та залучення своєї персональної історії боротьби з раком. Проект, представлений до огляду у Львові, хоч і творився вже у пізніший період (2003-2008 рр.), звертається до тих самих художніх методів – глибокого особистого ангажування та роботи через/з власним тілом.

«У мистецтві мрії стають дійсністю» – це ціла серія перформансів, мультимедійний проект, що поєднує пара-театральні постановки, контактні дійства і короткометражні фільми. Музичне, перформативне, візуальне створюють разом дивну трагікомічну суміш, і разом справляють враження довгого персонального дослідження – своїх власних можливостей, невідомих сфер життя й способів перевтілення.

В окремих частинах Катажина виступала як режисерка, часом – як головна перформерка, або ж – як «піддослідна», слухняна учениця інших майстрів: Ґлорія Віагра (берлінська drag-queen) та Маестро (викладач оперного співу Ґжегож Пітулей) допомагали Катажині у засвоєнні цікавих їй ролей. Козира постає в образах оперної діви, трансвестита, Олімпії з опери Оффенбаха, Білосніжки, співака-кастрата і навіть черлідерки. Також у Львові експонувалися уривки документацій проекту – виснажливі і неприємні для слухача уроки співу художниці, що на позір часто межували зі свідомим знущанням викладача над нею. На противагу яскравим і «глянцевим» відео, ці документи демонстрували зворотний бік красивого світу – болісний, фарсовий, часом огидний і завжди нещадний відносно тих, кому потім доведеться виходити на сцену. Барокову стилістику своїх відеоробіт художниця обрала свідомо: «Тому що опера така, і нічне життя таке, і Ґлорія Віагра така, і Маестро такий. І медіа – такі самі. Можливо, ці відео виглядають як перемога форми (celebration of the form), але це так не є. Хоч добре, що вони саме так виглядають».

Козира розповіла, що навмисне фіксувала на відео усе, що відбувалося з нею впродовж навчання і робочого процесу – навіть коли це викликало нерозуміння й спротив у її вчителя вокалу Маестро (який пізніше став героєм проекту). Розпач і знемога перед власним тілом, яке не хотіло навчатися, штовхали мисткиню вперед – і врешті, вивели до її першого публічного перформансу під назвою «Кошмар»(2004). Як розповідає сама художниця, це були муки оперного співу вже перед публікою – люди кидалися в неї цукерками, що їх роздавали офіціанти в залі, а професійна співачка переспівувала те, що не вдавалося виспівати перформерці. Цей втілений страшний сон виконавців, за її словами, дав їй на повну відчути той тремор, який виникає в момент виходу на сцену в кожного співака чи співачки, і змусив працювати далі – шукати інші формати та форми презентації неочевидного досвіду.

Потім було ще багато різного: щогодинні співи на публіці у Віденській галереї мистецтв (Концерт на фасаді, 2005), оперні співи у металевій клітці (Примадонна. Реінкарнація, 2005), виступ у берлінському нічному клубі зі стриптизом, у фіналі якого псевдо-трансвестит Катажина зняла свій фальшивий член (На честь Глорії Віагри, 2005), казково-фарсові абсурдистські фільми про світ карликів (Зимова байка, 2005-2006, Summertale, 2007-2008), перформанс із залученням псів – справжніх та костюмованих (У ролі Лу Саломе, 2005), попсовий музичний ролик з танцями у чоловічій роздягальні, з використанням автоцитат із попередніх проектів (Cheerleader, 2006), і навіть потрійне перевтілення: з жінки у чоловіка, який вдає, що він – жінка (Кастрат, 2006). Усе це – варіації на тему втілення мрій у мистецтві. І якщо найперше тут зчитується їдке знущання з нашої медіареальності, нашпигованої гендерними стереотипами й красивими глазурованими іміджами, які ніколи не мали живих прототипів, то після перегляду документації проекту і розмови з самою Катажиною починаєш шукати інших, глибших питань, які ставить перед собою дослідниця.

Лекція Катажини Козири у Львові під час “ТАМ”, Фото: Мистецьке об’єднання Dzyga

Говорячи про критичне мистецтво, ми здебільшого маємо на думці проекти й твори, що прямо апелюють до найбільш актуальних політичних чи соціальних проблем, більшою чи меншою мірою узагальнених, зведених до певної абстракції. Катажина Козира натомість презентувала масштабний проект тривалістю в 5 років, де вона працювала переважно сама над собою, долаючи власні тілесні та психологічні обмеження, і періодично демонструючи свій досвід аудиторії. «Те, що важливе персонально для мене, також важливе і для інших людей. Тому що я – людина» – каже художниця про свій підхід до відбору тем.

Проекти Козири тривають, за її словами, доти, доки продовжують її надихати: «Усі ускладнення і перешкоди, які виникають у процесі, не дозволяють мені здаватися. Тож я змушена весь час винаходити щось, що буде підтримувати мене у процесі пошуку нового творення. Проблема в тому, що коли я поза певною сферою (ззовні), я хочу зрозуміти і довідатися більше; але коли я починаю все більше заглиблюватися у щось, то вже не можу подивитися на це збоку. І як наслідок – я втрачаю здатність вигадати щось цікаве.

Я зупиняю проект, коли бачу, що не можу дати йому більше, аніж вже дала. Коли люди чи ситуація перестають мене надихати, тоді зникає цікавість. Я вигораю. Робити більше нічого. Якщо я не зацікавлена насправді глибоко, не захоплена, то я не здатна створити щось цікаве для людей. Але це стосується не лише аудиторії. Я знаю, що це марна трата часу: потрібно відсвіжити себе, і йти до наступного проекту. Не застановлятися. Перевинаходити себе».

Власне, один із наступних проектів Козири, що вже розпочався, але ще не набрав обертів – це автобіографія; але, ясна річ, незвичайна. Перші кроки вже відбулися: наприкінці 2010 року у варшавській «Захенті» відбулася найбільша досі ретроспектива художниці, організована як вступний акт наступного твору – «Кастинг». Окрім численних її робіт, тут була спеціально відведена кімната для проведення справжнього кастингу на роль Катажини Козири; тоді як сама виставка (включно з каталогом, що складався з приватних спогадів та оповідок художниці, детальної хронології її кар’єри та її дитячих і родинних фото) сприймалася як підготовка для охочих вжитися в роль головної героїні.

«Це буде кіно про мене, і в цьому Кастинг-проекті я шукала себе. Когось, хто якнайкраще зможе бути мною. Когось, кого я прийму як себе. В оголошенні про кастинг було вказано, що нам не залежить на статі, гендері, віку, професії – ні на чому. Лиш я маю бути впевнена, що ця особа пасує мені, що я готова прийняти себе у цій особі, що він/вона – такі ж сильні, як і я. Хоч це не маю бути я» – каже Козира про свій наступний експеримент. Вже відібрано 3-5 потенційних кандидатів, але допоки не почнеться робота, Катажина не може бути певна, чи це справді ті, хто потрібен. Їй не йдеться про документалістику, ясна річ. І точно не йдеться про голлівудський байопік: «Я не хочу загалом чогось такого, створеного всередині цієї кіноіндустріальної машини, де ти мусиш мати звукачів, операторів, те, се, п’яте-десяте… Я не хотіла би робити це так, бо я не режисер. Режисери роблять такі фільми набагато краще за мене. Як художниця я не повинна копіювати цей стиль. Я спробую змішати стилістику тих відео, які я робила, і використати цю кіномашину у такий спосіб, щоб якомога більше наблизитися до того, чого я хочу в результаті».

Автобіографічне дослідження ніби вивертає навиворіт усі попередні роботи Катажини – тепер не їй доведеться перевтілюватися в когось, а комусь – в неї саму. Але перед тим художниця хоче і мусить завершити свій актуальний проект у роботі, який теж працює з темою вдаваних/набутих ідентичностей, прибраних масок і фальшивих особистостей.

У 2013 році Козира вперше запрезентувала «Пошуки Ісуса» – проект, ідея якого виникла у неї ще 16 років тому, коли їй трапилася на очі публікація у Lonely Planet про так званий «єрусалимський синдром» – досить рідкісний психічний розлад, при якому особа вважає себе одним з біблейських персонажів і справді вірить у свою пророчу місію. Тут Козира виступає в ролі дослідниці – вона записала від 2012 року вже чимало інтерв’ю та документації, і тепер зізнається, що ніяк не може завершити: «Цей проект дуже об’ємний – зараз мушу змонтувати всі зібрані матеріали у такий документ, який міг би бути показаний як кіно. І маю їх так багато, що розумію: муситиму відмовитися від дуже великої частини записів і постатей. Тож мушу винайти такий формат, який міг би потім транслюватися в галереях чи навіть у інтернеті – аби просто не змарнувати усіх тих героїв. Бо кожен із них відмінний, кожна особа надзвичайно цікава, і жодна з тих ситуацій не повторює інших. Я можу взяти з кожної постаті щось неповторне. Тому хочу зробити і документальний формат, і також залишити за собою можливість показувати те, що залишиться поза документом». На питання, чому вона вирішила аж тепер повернутися до досить давньої задумки, Козира чесно відповідає: тепер має більше можливостей – і для пошуку фінансування, і для переконання зацікавлених осіб. «За цей час я цікавилася різними речами, і зокрема, перформансом; та й загалом мене цікавило це «вживання в роль», а тут усе це поєдналося: втілюватися у роль, бути кимось, або думати, що ти є кимось. Люди з цим синдромом направду є кимось іншим. Вони не вдають, не мусять себе переконувати. І тому тепер я повернулася до цієї теми».

Довготривале, копітке вивчення певної теми чи проблеми, перманентна презентація своїх художніх висловів, що виникають у процесі творчого дослідження, – напевне, так можна було би коротко окреслити мистецьку практику Катажини Козири. І звісно – персональне ангажування; аж до випробування власного тіла і його цілеспрямованої трансформації. Не просто дізнатися, а спробувати бути. Не переповісти іншим, а передати через себе:

«Найкраще – це досліджувати нове. Людина і так з часом дозріває, має різні досвіди протягом різних проектів, знайомиться з іншими, вивчає себе, переходить на інші рівні навіть стосовно себе самої. Ясна річ, неможливо цілком відтяти від нових проектів усе, що робилося перед тим. Але найкраще, як на мене, – рухатися в тому напрямку, і робити ті речі, які раніше не робив, не пробував. Це насправді дуже важко – адже так довго сидячи в одному проекті, людина занурюється – у неї змінюється мислення, сприйняття. І все, що потрапляє в твоє поле зору, йде, власне, у тому ж керунку проекту. І це так затягує, що вже не можеш уявити собі нічого іншого. І тоді направду важко вирвати себе і відкритися для чогось нового. І поки мені це вдається – доти я, мабуть, і буду працювати, і робити – для себе, передусім – цікаві речі».