Катерина Косьяненко: “Зупиняюся тоді, коли відчуваю, що робота починає дихати”
В Українському культурному центрі в Парижі за підтримки Посольства України у Франції та S.T. ART Foundation протягом березня відбувалася виставка – цикл графічних робіт Катерини Косьяненко, що присвячені двом містам – Києву й Парижу. Катерина Косьяненко працює зі станковим живописом, фігуративним мистецтвом, однак її погляд завжди «одивнює» наративні картини – історичні й біблійні постаті їздять автобусом, живуть у спальних районах і розмовляють по мобільнику. Графіка Косьяненко фіксує залишки історичного Києва, які стрімко зникають з мапи міста. Як виявилося, куточки старого Києва живуть таким самим життям, як і Париж із його бабусями, гойдалками й котами.
KORYDOR вирішив поцікавитися в художниці, чим її приваблює робота з традиційними техніками й що можна побачити спільного між такими різними містами.
Тетяна Жмурко: Ти нещодавно повернулася з Парижа, де брала участь у виставці «Обличчя наших міст. Київ – Париж» в рамках днів Києва у Парижі. Це був спільний проект з українсько-французькою художницею Фіфі Бристош (Fifi Bristoche). Як з’явилась ідея виставки?
Катерина Косьяненко: Це відбулось абсолютно стихійно. Не домовляючись між собою, ми працювали, кожна над своїм проектом. Я рисувала Київ і Париж, а Фіфі фотографувала киян і парижан. Ми ще не знали, що виставка буде спільною.
Від самого початку я робила тільки Париж, і коли створила достатню кількість робіт, зрозуміла, що мені бракує якихось аналогій та асоціацій.
Т. Ж.: Це були замальовки з натури, які ти робила після резиденції в Парижі?
К. К.: Так, замальовки з натури. У мене їх величезна кількість. Я була досить довго в резиденції Cit? internationale des arts. Я подумала, що начерк – це ж пам’ять, він робиться для спогадів про колір, світло, стан і чому б цей стан із маленького начерку не перенести в великий формат. Я хотіла, щоб це було в чорно-білому вигляді, без кольору. У кожного міста свій колір повітря, своя особлива кольорова гама. Я хотіла, щоб малюнок тоном (туш, пензель) передав сріблясто-бежевий, блакитний колір Парижа.
Потім, коли я намалювала багато робіт (а робила я їх в Києві у майстерні) подумала, що ж мені нагадують ці паризькі пейзажі? І зрозуміла: вони схожі на Київ. І, оскільки київських замальовок у мене також було багато, я знову пішла на пленер із блокнотом, мені стало цікаво шукати подібності. Як на мене, ці два міста схожі. Принаймні той Київ, яким я його пам’ятаю раніше, і те, як він динамічно перетворюється нині, у них є спільне.
На відкритті «Обличчя наших міст. Київ-Париж» люди були дуже захоплені своєрідним «квестом», і в цьому з’явилася магія співтворчості глядача й автора. Це бабуся француженка чи киянка? Це арка в Парижі чи в нас у Пасажі? Це фонтан у Києві чи Парижі?
Т. Ж.: Київ, що ти його показуєш у поєднанні з Парижем, — який він для тебе? Мені він здався дещо елегійним, можливо, тому що ти зображаєш саме старий Київ?
К. К.: Можливо, він сентиментальний. Я шукала куточки, які мені ближчі, які я люблю. Якщо це кінець 19 – поч. 20 століття, то архітектура в чомусь подібна. Гори Київські, пагорб Монмартрський. Досить довго моя родина мешкала на вул. Леніна, нині Хмельницького, і старе місто я знаю дуже добре. Можу з закритими очима розповідати, де яке дерево росте і яка вулиця куди переходить. Напевно, тому мені стара частина міста ближча. Зараз у мене новобудови проросли в картинах, але це трохи інше. У новобудовах для мене кольору більше, а ось старе місто інакше.
Т. Ж.: Ти насамперед працюєш із живописом. Чому тут тобі захотілося прибрати колір?
К. К.: Я хотіла досягнути максимально лаконічної мови, передати стан скупими засобами, де немає нічого зайвого. Тільки тон, без кольору. Колір завжди додає емоцію. Самим лише тоном все-таки емоцію добути з себе й глядача. Це дещо інша переробка й інший підхід. Таке було надзавдання і я вважаю, що воно виконане. Хоча для мене, звичайно, колір – стихія.
Т. Ж.: Твій проект багато в чому демонструє, наскільки Київ початку 20 ст. був уключений в загальнокультурний європейський контекст. Те, що було нівельоване в радянський час.
К. К.: Так, те що нас в якусь резервацію помістило. З одного боку, сусідство сучасних монстрів, цих «веж зла» зі старими будинками – шокує. З другого боку, все це співіснує якимось незбагненним чином і я почала до цього звикати. Це проростає в нас, стає звичним простором нашого існування. Незалежно від того, подобається нам така естетика чи ні.
Т. Ж.: Продовжуючи тему співіснування непоєднуваних речей, розкажи про твої живописні серії «Кияни та гості міста», «Графіті для Анни». Там є цікаве поєднання сучасного міста (багатоповерхівки, люди з мобільними телефонами) та історичного пласту. Звідки в тебе цей інтерес до ікон, до стародавнього мистецтва, Візантії, фресок Джотто?
К. К.: Я це люблю. Я не намагаюся копіювати ікони, але підсвідомо виходить щось, що дивиться в той бік.
Для виставки «Кияни та гості міста» я хотіла зібрати все, що малювала про Київ. Туди потрапили роботи й 2008 року і ті, що створювались для інших проектів, але були пов’язані з нашим містом. Не знаю, наскільки виставка виглядала цілісною, але це був такий реверанс рідному місту. Все, що я протягом життя робила, натхненна Києвом.
Т. Ж.: Можна згадати творчість бойчукістів, вони саме в зверненні до візантійського мистецтва намагалися віднайти національний стиль. Ти звертаєшся до цього періоду як до «найвищого» злету мистецтва? Це своєрідна спроба через національні джерела знайти свою мову?
К. К.: Я думаю, на якомусь етапі, звичайно. Оскільки це мій свідомий вибір. Для розвитку весь час потрібні пошуки і в якийсь момент для мене це було «найвище». Коли я робила виставку «Графіті для Анни», дуже захопилася фресками Софії Київської і взагалі цим періодом.
Я думаю, що створюю естетику, яка співзвучна мені. Мені може подобатися різне, більш експресивне, абстрактне, але я створюю роботи, які співзвучні моєму внутрішньому ритмові та естетичним вподобанням.
Т. Ж.: Я б сказала, що «іконописність» простежується однією лінією в твоїй творчості.
К. К.: Мені знається, що у мене роботи всі дуже різні.
Т. Ж.: Тим не менш, навіть у твоїх пейзажах вона присутня. В них є умовний поділ на життя небесне і земне, як в барокових іконах, де верх – золото, що символізує життя небесне, і низ – життя світське, там є колір. І у тебе так.
К. К.: Цікаво. Я насправді ніколи про це так не думала. Більшою мірою я думаю про професійні задачі, про колір, пляму, композицію.
Т. Ж.: Який у тебе творчий метод? Ти зазвичай працюєш серіями?
К. К.: Спочатку виникає задача драматургічна. Щось мене захоплює. Зазвичай я роблю одну роботу й розумію, що цією роботою я не все сказала. Я починаю цю тему розвивати. І так природним чином виходить, що з’являється якась кількість робіт. Можливо, це пішло від того, що я закінчувала відділення сценографії Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури у Данила Лідера. Художник-сценограф придумує все: простір сцени, костюми, пластику руху актора. Принаймні в ідеалі, нас так учив Данило Данилович. І, може, оця серійність виникла від моїх театральних пошуків. Я певний час працювала в театрі, зробила дві постановки у співавторстві. Але зрозуміла, що там інша специфіка. Це все-таки колективна творчість. У сценографії важливо продумати пластику простору, в якому існують персонажі, чим вони живуть. Тобто зробити якийсь такий щільний образ. Виходить, що однієї картини мені не вистачає. Я починаю і не можу зупинитися.
Взагалі, я можу роботу намалювати за кілька днів, а потім переписувати її місяцями. У всіх, звісно, свої методи. У мене свій критерій, зупиняюся тоді, коли відчуваю, що робота починає оживати, дихати. Робота може бути формально гарною, але поки я в ній не відчую життя, я від неї не відповзу. А це буває довго, перешкрябування, перемальовування, це спрогнозувати неможливо.
Т. Ж.: Ти вибудовуєш у своїх роботах якусь особливу темпоральність. Чи важлива для тебе категорія часу взагалі?
К. К.: Я намагаюся цей час зробити не конкретним. В мене немає задачі конкретизувати, коли саме це відбулося. Мені навпаки цікаво прослідкувати, якщо, приміром, події відбуваються взимку або навесні, як би це могло виглядати зараз, п’ятдесят років тому, п’ятсот. Я намагаюся вивести якусь, не можу сказати що лінію епічності, але щось надчасове. Насправді є такий момент. Але відштовхуюся від чогось побаченого, відчутого зараз.
Т. Ж.: В твоїй серії «Графіті для Анни» ти зображаєш сучасний район Києва, але населяєш його дивними створіннями. Звідки ці образи?
К. К.: Потвори. Вони з «Бестіаріїв». Там описано дуже ретельно, яка потвора де водиться. Мені дуже подобається апокрифічна література, легенди й перекази, цікаво звідки це прийшло. Десь було першоджерело, тобто був якийсь поштовх і фантазія. У бестіаріях цікаво те, що звичайні тварини, як-от кіт, курка, пес там за абеткою перераховані разом із драконами та іншими фантастичними істотами. Я знайшла це й була надзвичайно захоплена. Дійсно, якась істота із великими вухами, крилами, вона водиться у морі і виходить харчуватися на заході сонця. І за цим – кіт свійський, вуха, очі. Тобто для людей середньовіччя вони існували в одній площині й ніхто не переважував. Як у молитві кажуть «всього видимого й невидимого», так і для них звичайні істоти існували поряд із фантастичними. Можливо, вони щось знали чи бачили, мені це дуже цікаво.
Т. Ж.: Ти створюєш свою міфологію?
К. К.: Я так жартую, а вона створюється. Цей проект був жартівливий насправді. Я не можу сказати, що це було поєднання сьогодення й чогось стародавнього, але це була фантазія з приводу того, як би воно могло співіснувати. Якщо ти щось дуже любиш і думаєш про це, то воно реалізується. Наприклад, ми їдемо в тролейбусі й думаємо про Анну Ярославну, накладається реальність, про яку ми мріємо й реальність, яку ми бачимо. Виходить такий синтез. Коли я їду за кермом і думаю, яким предметом Анна Ярославна нашкрябала графіті на стіні, то був цвях чи ложка. А я їду за кермом, повертаю, обганяю, а тим часом образ Анни існує в моєму мисленнєвому середовищі. І саме цьому я намагалася знайти пластичний аналог.
Т. Ж.: Чому саме живопис?
К. К.: Я себе почуваю вільною, коли займаюся живописом, безкінечно вільною. Коли я робила графіку, у мене теж були такі одкровення. Мені здавалося, що я досягла чогось, але від живопису я не втомлююся ніколи. Для мене це абсолютно безкінечний процес наповнення. Я не втомлююся.
Т. Ж.: Сьогодні для художників доступні будь-які художні засоби.
К. К.: Не цікаво. Можна робити інсталяції, знімати відео, але мені чомусь це не цікаво. У мене були пошуки в юності. Але я зрозуміла, що пластична мова інсталяцій, перформансів для мене — абсолютний театр. І я не завжди відчуваю ідею. Звісно, є різна якість проектів і не завжди вони настільки вдалі, що я вірю тому чи іншому художнику. Для мене це все шматочки театрального мистецтва, забрані з контексту театру і перенесені до музею. Я бачила класні вдалі проекти, але їх було дуже небагато.
Є різні задачі живопису – епатаж, наприклад. Можна ставити собі за мету шокувати, збадьорити, привернути увагу до соціальних проблем, це можна зробити засобами олійного живопису також. Але для мене це вже буде плакат, агітація, кіно, театр. Все-таки я маю академічну класичну школу: мама мистецтвознавиця, тато художник, дідусі художники, можливо, я динозавр. Просто все, що стосується сучасного мистецтва, я приймаю як окрему галузь мистецтва.
Т. Ж.: Зараз відкрилася премія PinchukArtCentre для молодих художників і там майже немає живописних робіт. На твою думку, чому так? Ти сама викладаєш живопис у «Студії Леонардо» і тема мистецької освіти для тебе є актуальною?
К. К.: Я не можу сказати, що викладаю. Це була батькова «Студія Леонардо», якийсь час я його заміняла. Це батькова майстерня, і коли він захворів, то попросив мене замінити його як викладача. Але все одно учні, які були в нього, його дуже любили і вони якийсь час зі мною побули, але зрозуміли, що ми різні люди, різні за темпераментом та системою викладання.
Дуже багато у викладанні залежить від особистості. Можна навчити якихось професійних прийомів, академічних, вони не настільки складні. Але дуже важливо не передати свою філософію життя (тому що це ненормально, у кожного має бути своя філософія), а просто навчити думати. Або навіть не навчити думати, це теж неправильно, радше показати, що без захоплення жити не можна, а захоплення не може бути без якогось аналізу й процесу мислення.
Данило Лідер був філософом і дуже світлою людиною, з ним було просто цікаво. Я насправді починала вчитися на факультеті реставрації, два курси навчалася там. Вікна реставраційного відділення розміщуються якраз навпроти театрального й ми дивилися на театралів, поки вони там щось придумували, ми праскою рівняли картини. Я зацікавилась їхнім процесом творення, почала ходити у гості і якось потрапила в майстерню, коли був присутній Лідер. Сидів чоловік літній, скромний і жартував. Я почала затримуватися, слухати, він просто був надзвичайно цікавим. Він не нав’язував своєї думки, творчих прийомів.
Т. Ж.: Але він зміг при цьому створити школу. Можна сказати, що школа Лідера існує.
К. К.: Його особистість настільки опромінювала все навкруги, що справді виростали крила. Він ніколи не нав’язував своїх думок, але хотілося думати, щось вигадувати. Від особистості вчителя дуже багато залежить.
Т. Ж.: До речі, моє спостереження: саме театральні художники є більш відкритими до експериментів, нестандартних рішень.
К. К.: По-перше, вони систематично й багато читають. По-друге, театральні художники ніколи не обмежені в матеріалі, це може бути будь-яка фактура, простір може бути вирішений як завгодно. Ти маєш абсолютну свободу. Коли ти твориш, ти володієш світом. Ти можеш цей світ створювати, міняти, ти творець і ти можеш робити все, що завгодно. Тобто відчуття абсолютної свободи. І це сприяє розвитку.
Коментарі