Кельн і його жінки

2016-ий рік почався з чергової задачі з толерантності з двома вкрай проблемними невідомими: жінками й біженцями. Напередодні Нового року близько тисячі чоловіків «арабської та північноафриканської зовнішності» напідпитку, серед яких були шукачі притулку, пограбували та сексуально домагалися жінок поблизу залізничного вокзалу в німецькому місті Кельн. Серед звернень постраждалих до поліції була щонайменше одна заява про зґвалтування.

Реакція була блискавичною й очікуваною: праворадикали звично постали з вимогою відправити «усіх цих брудних мігрантів» додому, а Ангела Меркель обережно запропонувала змінити закони про депортацію біженців-правопорушників. Феміністки тим часом мовчали й вийшли на протест аж за тиждень після атаки – якраз водночас із пропозицією мера Кельна Генріетти Рекер триматися жінкам від незнайомців «на відстані витягнутої руки», щоб уникнути прикростей домагання в майбутньому.

Багато публікацій на тему нападу об’єднував той своєрідний гордовито-презирливий тон, який з’являється щоразу, як мова заходить про німецьку «політику відкритих дверей» – зловтішне очікування нечуваної катастрофи, спричиненої, на думку коментаторів, надміром співчуття та підтримки. «Як довго Німеччина триматиметься своїх принципів під натиском чужої культури?» – запитують вони. «Де лежить межа толерантності в країні, в яку за останній рік прибуло понад мільйон біженців?»

Толерантність розуміють як надання виняткових привілеїв певній меншині – а отже, сприймають її як порушення власних прав. Така підміна понять властива тим, хто від початку вважає, що їхній статус переважає над статусом чужого – хоча й водночас вони можуть вважати себе цілком терпимими. Звідси й походить страх того, що біженці «заберуть робочі місця» (більшість шукачів притулку взагалі не має права працювати до надання громадянства), «житимуть на наші податки», «не здатні інтегруватися» й, відповідно, «загублять нашу культуру» – через цілковиту незмогу уявити себе на місці іншого та інших – у їхній різноманітності.

Толерантність тим часом полягає в тому, щоби допомагати тим хто бідує, незалежно від їхнього класу, віку, статі, орієнтації, кольору шкіри чи віросповідання. А також – зупиняти насильство незалежно від того, хто його чинить. Чи справедливою у цьому контексті була заява Меркель, виголошена, як здається, великою мірою, щоб угамувати своїх критиків? Так, якщо не зважати на ремарку, яка, на жаль, так або інакше завжди супроводжує правосуддя – упередженість.

Як це працює, дослідив французький соціолог Жеремі Готьє, який нещодавно приїздив до Києва з лекцією. Він супроводжував паризьких патрульних поліцейських під час їхньої роботи в «чутливих районах» – передмісті, де живуть в основному нацменшини – вихідці з французьких колоній, більшість  яких є громадянами Франції. Інтерес Готьє зумовила серія заворушень у 2005 році між молоддю «арабської зовнішності» з цих районів та поліцейськими. Представники меншин протестували проти постійних принизливих перевірок з боку правоохоронців.

Дослідження Готьє й справді засвідчило: таких осіб, переважно чоловіків, й справді зупиняли на вулицях набагато частіше, ніж «зразкових» французів. З погляду ефективності запобігання правопорушенням такі заходи себе не виправдовують (і статистика це підтверджує): скажімо, патрульна поліція може затримати дрібних вуличних наркоторговців, але для масштабніших оперативних дій їм просто забракне повноважень. Відтак інше дослідження показало, що на центральних станціях паризького метро особи арабського походження мають у 15 разів більше шансів потрапити до рук патрульних, ніж європейці. Чорношкірі – в 11,5 разів. Утім, з нацменшин перевіряють лише шість відсотків жінок.

Разом з тим, соціологічні дослідження не підтверджують, що представники нацменшин у Франції справді скоюють більше злочинів. Але стереотип породжує замкнене коло: підвищена увага поліцейських спричиняє зворотну агресію – зростає рівень інцидентів. У поліції, звісно, працюють і самі вихідці з Африки та Сходу, однак вони, за словами Готьє, швидко переймають моделі поведінки колег-європейців. Дослідник переконаний, що одна з причин існування упереджень щодо нацменшин – брак освіченості поліцейських. Хоч вони проходять формальні курси з недискримінації при підготовці, Готьє вважає, що цього недостатньо.

Отже, чи проблема лише у хибній політиці щодо мігрантів та в недосконалих програмах з інтеграції? Можливо, освіта та толерантність самих європейців мала би також стати питанням цієї політики.

Поліцейські, з якими спілкувався соціолог, аж ніяк не вважали себе расистами. Так само важко уявити собі німців, які після атак у Кельні захоплено вигукнули б: «Ну, нарешті дістанеться цим клятим арабам!». Більшість мешканців Кельна, думаю, просто вкотре пересвідчилися, що їхні упередження правдиві. Така природа викривленої стереотипом оптики – нагострений зір до одних речей і цілковита сліпота до інших. Після новорічних нападів часто можна було почути про «культуру насильства», нібито притаманну біженцям, яка, відповідно, унеможливлює їхню інтеграцію в цивілізоване європейське суспільство. Сказати, що, приміром, сирійки або єгиптянки не потерпають від тих самих атак, було б жахливою неправдою. Однак навряд чи справа в культурі чи релігії. Домагання й зґвалтування – це інструменти терору, властиві не тільки мусульманським країнам – згадати хоча б «табори зґвалтувань» сербської армії в Югославських війнах, жертвами яких ставали якраз боснійські мусульманки – це був один із методів етнічних чисток. Це політика насильства, від якої біженці – більшою мірою – й утікають в Європу.

Стереотипне мислення потрібне, щоб легше перетравлювати реальність. Яка, однак, не складається всуціль із бінарних опозицій на кшталт «хороший – поганий», «свій – чужий», «цивілізація – варварство». Саме ця гострота протистояння у випадку кельнських подій виносить тему біженців на перші шпальти й змушує замовчувати іншу проблему, набагато менш актуальну, бо вона стосується не лише новоприбулих, але й самих європейців. Насильство над жінками практикують і ті, й інші. От тільки виходить, що останні звертають на це увагу, лише коли насильство чинить ненависний чужий.

Як пояснити нульову реакцію феміністок у перші дні після нападу в Кельні? Ймовірно, вони намагалися уникнути звинувачень у нетерпимості – обережність, яка межує з самоцензурою. Так або інакше, коли жінки вийшли на вулицю, скандуючи: «Ні сексизму, ні расизму!», праві вже встигли закликати «Захистімо наших жінок!» Від мігрантів, звісно. Це явище має назву – інструменталізований расизм, як зазначає дописувач видання Spiegel Саша Лобо.

Є щось глибоко патріархальне в цьому кличі, наче жінки – це майно, яке потрібно обороняти. Немає сумніву, що жінки почуваються незахищеними, однак ані слова не прозвучало про те, що загроза надходить якраз і від потенційних захисників (і захисниць – якщо згадати мера Кельна) також. Тих самих, які вказують, як вбиратися, коли виходити чи не виходити на вулицю і на якій відстані від незнайомців триматися.

Протести жінок на тлі актуальної проблеми – і те, що їх так широко висвітлили – теж симптоматично. Адже в більшості випадків насильство просто замовчують – через залякування, стигматизацію, звинувачення жертви. Про домагання й пограбування з боку «темношкірих чоловіків» одразу після подій у Кельні заявили кількадесят жінок в Цюріху й Зальцбурзі. Чи стало б відомо про ці випадки, якби не розголос теми біженців? Чи звернулися б вони взагалі до поліції, якби не новина про масові напади? Звісно, в Європі жінкам не плескають в обличчя кислотою й не практикують вбивства через втрату «честі». Але стверджувати, що жінки й чоловіки досягли тут рівноправності – лицемірство. Об’єктивація жінок та домашнє насильство й досі існують, і те, як на заході затято виступають, скажімо, проти закриття й урізання фінансування центрам допомоги жертвам такого насильства, це лише підтверджує.

Кельнські напади мали б укотре засвідчити: так, жінки й досі потребують захисту – в Європі, на Сході, в усьому світі. Але насильство над жінками й «доречність» біженців у певній країні – це пов’язані, але, все ж, досить різні проблеми. І тому, як слушно зазначила оглядачка BBC Дженні Хілл, зрештою, як біженці, так і жінки в Німеччині продовжують почуватися вкрай вразливими.