Наука згадування, або чому так важко ступати «за горизонт»?

В Центрі візуальної культури триває проект «Кінотрон. Виставка невтіленої ідеї». Найцікавішими аспектами цієї дослідницької виставки є її звернення до архіву та кіно. Саме на перетині доменів пам’яті та уяви постає експозиція «Кінотрону».

Фактично за довгий час це друга після надмірно атракційних «Тіней забутих предків» у «Мистецькому арсеналі» київська виставка, де так масштабно представлене кіно (якщо не рахувати доволі сумнівні проекти, як-то виставка «Український кіногенезис» в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України). Експозиція «Кінотрону» складена переважно з відеопроекцій фрагментів науково-популярних фільмів доби «застою». Вони відносять нас в інтелектуальне підпілля Києва 1970-х років. Одним із його осередків була кіностудія «Київнаукфільм», де працював енергійний режисер Фелікс Соболєв. Інший центр кіновиробництва – інститут кібернетики під керівництвом математика-мрійника Віктора Глушкова. Нарешті, ще одним героєм виставки в її описі заявлено авторитетного мислителя-фантаста Станіслава Лема. На перетині цих трьох фігур нібито кристалізувалася спроба екранізації роману «Сума технологій» про віртуальне та суперавтоматизоване майбутнє тепер вже нашого часу.

З перерахованої трійці провідне місце на виставці займає персона Фелікса Соболєва, ймовірно, найбільш цікавого діяча українського шестидесятницького кіно після Сергія Параджанова, проте зараз майже витісненого з культурної пам’яті. Саме зі словника Соболєва взято поняття «Кінотрон», яким він описував автономний творчий колектив та його технологічно посилений потенціал.

Соболєв починав як актор миколаївського ТЮГа, а потім влаштувався режисером на пересічну столичну кіностудію «Київнаукфільм». Поступово своїми фільмами він приніс цій студії ім’я, фестивальні нагороди та міжнародне визнання. Київського режисера навіть у Москві зараховували до перших лав радянського «авторського кіно», а, наприклад, радянський класик Сєрґєй Юткєвич називав кінематограф Соболєва «вітамінозним».

Річ у тім, що Соболєву вдалося перетворити ефемерний навіть для пропагандистських радянських часів жанр науково-популярного кіно в авангардну течію свого часу. Саме тоді наука з амбіцією покорення космосу та розкриття таємниць «людської душі» стала реальною опозицією прісній реальності доби «застою». А створення наукового кіно – фактично політичною програмою з емансипації людини.

Більшість фільмів Соболєва були зніманням наукових експериментів на певну тему, наприклад, здатності людини швидко запам’ятовувати мови (на виставці «Кінотрон» представлено фрагмент фільму «Коли зникають бар’єри», 1980 рік), або формування моралі у дітей («Етюди про мораль», 1972).

Один із найвідоміших експериментів Соболєва присвячено темі конформізму. Психологиня показує дітям дві пірамідки – білу та чорну, проте деякі з малят, піддавшись навмисним лжесвідченням ровесників, стверджують, що обидві пірамідки – білі («Я та інші», 1970).

Кадр з фільму “Я та інші” Фелікса Соболєва.

Героями ще одного фільму-експерименту у Соболєва були найбільш потужні уми свого часу – гросмейстер Таль, феномен Шелушков, імпровізатор Смогу, гіпнолог Райков («Сім кроків за горизонт», 1978).

Утім, щира гуманістична (інколи навіть постгуманістична) філософія Соболєва перетворювала його фільми з власне документальної реєстрації наукових експериментів на експериментальне кіно як таке.

Навіть візуально Соболєв не раз використовував виражальні засоби, подібні до пошуків американської та європейської шкіл експериментального кіно. Наприклад, плани апофеозу пізнання в фільмі «Коли зникають бар’єри» візуально нагадують пошуки Голліса Фремптона. А хореографія з пацифістського «Зруйнованого світанку» (1965) римується зі стрічками Майї Дерен.

Кадр з фільму Фелікса Соболєва.

Зустрічаємо у Соболєва зв’язок із радянським авангардом 1920-х. У вступному відео до виставки (справді чудова спроба перетворення документів на кінообраз) у записах Соболєва згадується Дзиґа Вертов, а один із кадрів цього відео (з написом «Мы считаем…») чи то зумисне, чи то випадково відсилає до відомого маніфесту Вертова «Ми», який пророкував появу нової «електричної» людини. Соболєвський колектив «кінотрону» з цього ракурсу можна сприймати як послідовників вертівських «кіноків».

Більше того, постійна увага Соболєва до когнітивних можливостей людини відсилає також до теорії кіно та ролі глядача в процесі «диспозитиву», поняття, введеного Жан-Луї Бодрі. Нав’язлива соболєвська ідея про «зникання бар’єрів» та «крокування за горизонт» суб’єктивізує глядача як активного учасника кінопроцесу. Показаний Соболєвим експеримент з машинного (екранного) навчання групи людей, проведений в 1980 році в інституті кібернетики («Коли зникають бар’єри») якраз демонструє кінопроекцію як певний психологічний тренажер для підвищення навиків нового кіборгічного глядача-суб’єкта.

Сам Соболєв у своїй анкеті в журналі «Искусство кино» за 1974 рік заявляв, що науково-популярне кіно перестає бути інформатором і стає філософом та «своєрідним розвідником та авангардом всього кіно», адже воно наважилося братися за ті теми в руслі НТР, за які ігрове кіно поки не береться.

А незмінний соратник Соболєва, сценарист Євген Загданський (батько сучасного документаліста Андрія Загданського), аналізуючи психологію сприйняття кіноглядача, вивчав «біологічну програму мозку» та намагався інтегрувати в сюжети науково-популярного кіно напрацювання Довженка і Гічкока, поєднуючи їх із розумінням «квантового мислення».

Утім, Соболєв і компанія розвинули науково-популярне кіно не лише до меж  експериментального, але й політичного. В представленому на виставці сценарії Загданського «Зруйнований світанок» можна зустріти етичні міркування про відповідальність художника не лише «за свого сина чи доньку», а перед усім людством. Сам цей фільм в 1960-х виражав  актуальні сьогодні перестороги атомної війни. Тут можна згадати і про страх схожого розвитку для людства і з боку Станіслава Лема.

Експозиція виставки “Кінотрон” у Центрі візуальної культури.

Ще в одному сценарії «Атакуючий кінематограф», підписаного В. Барановським, зустрічаємо ідею монтажного фільму про боротьбу робітників. Такий фільм автор бачив колажем хронік світового політичного кіно, в тому числі групи Кріса Маркера «СЛОН».

Проте якраз інформація про політичні та теоретичні погляди Соболєва на самій виставці існує у вигляді пробілів. Уникаючи будь-якої біологічно-історичної прелюдії, виставка «Кінотрон» зухвало й довірливо кидає глядача на безпосередній перегляд трьох годин фрагментів науково-популярного кіно та читання десятків сторінок сценаріїв. Брак енциклопедичної інформації перетворює виставку «Кінотрон» на анклав для тих, хто і так «в темі», або для тих, хто готовий в цій темі довго й самостійно копатися.

«Виставка про ідею» ідеалізує своїх глядачів. І їм, зі свого боку, доведеться самотужки шукати інформацію про те, хто такий Глушков. На виставці про цього неймовірного науковця є лише фільм одного з «учнів Соболєва» («Вабити завданням неймовірним», 1982). Навіть відомчий музей Київського політехнічного інституту зможе розповісти про Глушкова більше і цікавіше, ніж тематична виставка (чого вартують бодай запрошення на вечірку «Кібертонія», представлені там).

Третій з китів виставки Станіслав Лем представлений ще скромніше – кількома виданнями «Сума технологій», наспіх закріпленими за допомогою линви. Тому перше критичне зауваження до виставки – це завуальованість контексту, а також дисбаланс між заявленим та показаним. Здалося, чесніше було би не вводити в оману анонсом невтіленого науково-мистецького синтезу та присвятити виставку винятково феномену Соболєва.

Крім того, хочеться звернути увагу на суху та суто літературну подачу матеріалу. Виставка, як читальний зал – сучасна ідея для тих, хто знає про моду на самоосвіту, однак ті, хто за модою не слідкує, може просто не дійти кілька кроків «за горизонт», або так і не відчути, як «зникають бар’єри», і врешті, так і не дізнатися про утопічний ескапізм інженерної інтелігенції 1970-х.

Сам Соболєв відкидав подібну аутичність форм. Займаючись дослідженням найцікавіших ідей свого часу – ЕОМ, астроархітектури, безсмертя, крайніх проявів людських можливостей – він прагнув надати їм ефектної художньої форми, заявляючи, що популяризатор не може не бути художником. Соболєв критикував радянську систему «народної освіти», вважав, що людина прагне не лише логічного, але й емоційного контакту з істиною. Тому брак емоційної складової, ймовірно, друга незначна вада виставки «Кінотрон».

Фелікс Соболєв помер у 1984 році, так і не втіливши задуму екранізації «Суми технологій». На півтора роки раніше не стало Глушкова, який так і не створив задуманий ним всеохоплюючий «радянський інтернет». Через кілька років закинув літературу Лем.

«Учні» Соболєва почерпнули від нього лише найбільш очевидні сторони його творчості – сенсаційність та фантазійність, гібридизувавши та вичерпавши їх в фільмах про екстрасенсів («Дев’ять років з екстрасенсами», 1990) та інопланетян («В пошуках прибульців», 1987). Студія «Київнаукфільм» знову сховалась в тінь. Її послідовниця «Національна кінематека України» взагалі перебуває в стані гниття та банкрутства. Зв’язок поколінь обірвався.

Зважаючи на цю перервану тяглість, сама спроба нагадати про феномен «науково-художнього» кіно Соболєва та «Київнаукфільму» 1970-х – найбільш похвальна риса виставки «Кінотрон».

Крім того, попри погано пояснені відносини між титульними іменами виставки та історичними силами, якими вони живилися, «Кінотрон» передусім – виставка про ідею. Свого часу навіть найвідоміший учень Фелікса Соболєва, продюсер Олександр Роднянський стверджував, що головні герої соболєвських фільмів – ідеї.

Тож не дати, факти чи описи на стінах, а народження безтілесної, ненадійної, але підривної ідеї в голові відвідувача виставки під упливом фільмів, текстів та амбіції шестидесятників-раціоналізаторів виявляється певною суттю «Кінотрону». Хоча умов для народження такої ідеї на виставці, як здалося, було створено все ж недостатньо.