Коли нема реформ, з’являються пам’ятники

У Львові одночасно на різних вулицях установили два пам’ятники, присвячені одній події. Йдеться про вшанування 100-річчя ЗУНР і певну конкуренцію за міський простір між обласною та міською радами Львова. До слова, пам’ятник від міста коштував 3,5 млн грн, обласний — 2 млн грн бюджетних коштів. Korydor попросив Ірину Магдиш прокоментувати доволі абсурдну ситуацію з використанням публічного простору, що не вперше виникає у Львові.

Одразу зазначу: не будемо говорити про мистецьку якість новоприставлених пам’ятників у Львові чи інших містах. Це справа мистецтвознавців і критиків. Не будемо критикувати авторів. Вони так бачать, вони виконали замовлення, проект прийняли, гонорар заплатили. Все логічно.

Відповідальність митця? Бздура. Її не існує. Митець — він тільки дзеркало того, що відбувається зараз, або його передчуття того, що буде відбуватися завтра. Він як мембрана, яка коливається відповідно до тиску повітря, яким дихають усі. Мало того, його сфера відповідальності якраз і лежить в тому, щоби бути експериментатором, який перепускає через себе, приміряє, одягає як маску, прищеплює собі й народжує вже як артефакт суспільні ідеї й запити, що літають довкола. Всі — від токсичних до утопічних.

Далі починається життя твору, залежне вже від нас із вами. Як ми на нього дивимося (якщо дивимся взагалі)? Що з нами після цього відбувається? Як і хто твір використовує і для чого?

Монументальне мистецтво, як жодне інше, є мистецтвом прямої, довготривалої  дії на тисячі, мільйони людей і квадратні кілометри просторів. Від Стародавнього Риму і дотепер пам’ятник, арка, колона, фреска були й залишаються політичним інструментом. Питання в тому, що відбувається з людьми, які потім цей пам’ятник бачать (одноразово, багато разів, постійно) і місцем, де його поставили.

Пам’ятання, коммеморація, героїзація є органічними для людської цивілізації. Вони для тяглості, але також і для критичності мислення. І якщо з першою частиною завдання наші пам’ятники більш-менш справляються (в минулому є цілий клубок історичних ниток і потягнути можна будь-яку), то з критичним осмисленням цього клубка вже дуже складніше.

Що ж не так з двома львівськими пам’ятниками до 100-річчя ЗУНР, що вони викликали таку неоднозначну реакцію частини містян?

Не так №1. Примітивізм підходу до пам’ятання. 100 річчя Західноукраїнської Народної Республіки, без сумніву, є історичною подією, яка повинна  бути помічена, відзначена, відрефлектована, промаркована. Способів і методик, сучасних практик коммеморації є безліч. Вдалий приклад і ще більш вдалий антиприклад був під боком, у цьому ж місті. Пам’ятник Шептицькому і Центр Шептицького. Що більше працює на пам’ять про видатну особистість: фігура на забетонованій площі, де ніколи й нічого не відбувається, чи найкрутіший у місті ( а може і в Україні) бібліотечно-ресурсний центр із сотнями щорічних подій — від культурних і наукових до бізнесових і розважальних? Чому пам’ятник видається нам далі єдиним  способом говоріння про себе? Чому не може бути проведений інтернет у школи Турківського гірського району і присвятити подію ЗУНРу?  Або чому не облаштувати крутий спортивний парк на Майорівці у Львові і назвати його Стрілецький парк?

Не так №2. Обезлюднення історії. Історію можна розповідати датами і символами. І тоді ми вчимося, що людини там і не було, вона нічого не важила,  не важить, від неї нічого не залежить, вона маленьке ніщо, розчавлене тризубом чи левом. Ми призвичаюємося, що історія не моя приватна, людська, а є історією символів, штандартів, гербів, ангелів, святих, неземних героїв. Чи буде сучасна людина рефлектувати над статичним мертвим трикутником чи геральдичним левом? Що вони їй скажуть про неї саму і про ту людину, яка була тут до нас?

Не так №3. Знекровлення навколишнього громадського простору. Якщо б дозволити галичанам ставити фігурки всюди, де вони хочуть, і нагадати їм про обов’язок хреститися на кожну, то їхня права рука завжди була би в постійному русі від чола до сонячного сплетіння і до плечей. Перебільшення, в якому є трохи правди. Будь-який пам’ятник маркує собою територію і, в нашому випадку, плодить внутрішні заборони. Там вже багато чого не можна, бо це сакральне місце. Дуже добре пам’ятаю обурені голоси мешканців одного з районів Львова, коли ми організовували концерт у парку, де стояв камінь під майбутній пам’ятник. «Концерт на крові!» — так кричали на своїх же дітей, які співали й танцювали. Там не можна жити, бо там пам’ятник, навіть майбутній. Або телефонні прокльони активістів, коли біля фігури одного з символів діти їздили на скейтах. Або парадоксальне: там хтось не так поклав прапор! А де нема життя, там нагромаджується сміття або поскручувані висохлі квіти від раз-на-річних чиновницьких покладань.

Не так №4. Тільки про минуле. Класичний вже вислів про спосіб ходіння вперед зі скрученою назад головою. Що говорять наші пам’ятники про те, як нам жити сьогодні і, головне, яким буде наше завтра? Як мотивують закачати рукави й копати кожен свою грядку? А ніяк. Бо кожна фігура криком кричить про марші з прапорами й факелами на честь «вчора», а не для «завтра». Нещодавно вийшла з вистави, де головною темою були страждання українців в минулому і тепер, на дорогу, повну ям і дір. І усвідомила прямий причинно-наслідковий зв’язок між такими виставами і такими дорогами.

Не так № 5. Каламутна формальна процедура встановлення. Так, нема дурних, всі формальності вже стараються зберегти. Були ніби конкурси на обидва пам’ятники (хто про них знав?), були комісії (за яким принципом формувалися?), був вибір комісії (а були інші проекти? Де? Які?), було бюджетне фінансування за всіма фінансовими процедурами. І всі ми знаємо, як часто такі конкурси є просто декорацією для вже давно прийнятого рішення. А спробуйте збудувати обсерваторію на школі чи поставити обмежувачі для в’їзду машин у подвір’я. Півжиття піде на громадські обговорення і погодження. І результат буде дуже сумнівним.

Не так №6. Пам’ятник ефективніший, ніж гречка. Для непосвячених: у Львові вліпили два пам’ятники ЗУНР, бо один є від області, а другий — від міста. А між ними давня холодна війна і змагання органами, хто кого. Перед виборами ця параноя загострюється до клінічного випадку і кожна сторона пакує оригінальні пакети з гречкою для свого електорату. Тим разом гречку запакували одні в лева, інші — в метроном з руками і тризубом. Оптом. Для багатьох і надовго. Смачного.

Не так №7. Пам’ятники починають ставити тоді, коли буксують або зупиняються реформи. Не маючи інших аргументів для удобрення електорату, влада підгортає його пам’ятниками як ідеальними й безвідмовними в епоху відсутності критичного мислення об’єктами гордості. Світоглядні тупики, втрачені й не переосмисленні ідеї міста, не модернізована система цінностей, не уярмлена корупція, фестивалі популізму — навіть чогось одного з переліченого вистачає, щоб із консервативних грибниць (гробниць теж) полізли постаменти. І на це наражена не тільки Україна. Подивіться, який пам’ятник поставили нещодавно на площі Пілсудського у Варшаві.

Встановлення пам’ятника Леху Качинському на площі Пілсудського у Варшаві. www.gala.pl

Так №1. То що робити, щоб не тільки нарікати? Є три шляхи, які треба проходити одночасно, вперто, мозольно й довго.

Перший — бути впливовими  учасниками центрів прийняття рішень. Так, там гидко смердить політикою. Так, третину відважних система витисне геть, ще одна третина згорить або пристосується, але третина виживе і щось змінить. Мати реальний уплив на прийняття рішень — це щось зовсім інакше, ніж кричати опісля у медіа чи фб.

Другий — підтримувати тих, хто йде у центри прийняття рішень і навчитися їм довіряти. Мати там своїх резидентів і співпрацювати з ними. Не ставити ярлики тільки тому, що людина перейшла з берега «активістів» на берег «влади». Гидуєте йти самі — підтримайте тих, хто ризикне.

Третій — просвіта. Більшості всі пам’ятники подобаються. По-перше, нема так дуже з чим порівнювати, по-друге, нема критеріїв оцінки. Єдиний шанс змінити щось у майбутньому — це зараз працювати з дітьми. Точково, проектно, інституційно, через сучасних учителів і молодих батьків.

І, звичайно, мистецька критика. Не тільки професійна для групи обраних, але й — популярна для всіх, кому цікаво. Але це тема вже зовсім іншої колонки.