Амнезія дев’яностих. “Подія” Лозниці

19 серпня 1991 року Сергій Лозниця йшов Києвом від Голосієво до центру, слухав Радіо Свобода і спостерігав. У місті було спокійно, хіба що на Республіканському стадіоні кількасот людей зібрались послухати В’ячеслава Чорновола. Мої батьки, яким тоді було трохи за двадцять, за їхніми спогадами, у ці самі дні жили у наметі на пляжі десь під Алуштою, купалися голими, читали еротичні романи (чарівні дари перебудови) і не надто переймалися путчем і крахом імперії.

Я народилася трохи менше, ніж два роки по тому, і події тих днів завжди були білою плямою в історії як особистій, так і спільній. Батьки, здається, завжди пам’ятали лише піонерське дитинство (мама розповідає, як ретельно прасувала червону хустку перед посвятою; тато, якого у піонери так і не прийняли, – що носив її просто так, щоб не бути зацькованим), і потім одразу – страшний дефіцит 90-х. Шкільний курс історії, принаймні, мого часу, поспіхом закінчується тріумфальною перемогою української незалежності, вже не надто фокусуючись на деталях. І тому мені, 22-річній, чорно-біла хроніка протестів у Ленінграді 24-річної давнини – тіло нової картини «Подія» Сергія Лозниці – геть незрозуміла і чужа. Хоча тонкий глум у звуках «Лебединого озера», що лунає між епізодами, я вловлюю – цей анекдот я вже знаю.

Репортажі з мітингу на Двірцевій площі, відзняті операторами студії «Лендокфільм», Лозниця побачив ще до «Майдану», але ідея «Події» виникла саме після нього. Каже: у кадрі з’явилися зовсім інші обличчя, і диптих немовби склався сам собою. Хоча «Подія» цілком могла би бути частиною трилогії, адже це вже третій фільм режисера на основі ленінградської хроніки. Однак чи то робота з архівом, чи з сучасністю –  Лозницю цікавлять не так події в історичному вимірі, як люди, життєдіяльність у всій своїй повноті.

«Подія», як і «Майдан», пропонує спостерігати. Камера блукає серед натовпу, вдивляється в стривожені обличчя, відсторонено фіксує, як учасники протесту в тисняві розхапують листівки, споруджують бутафорські барикади, міняють прапор, невміло опечатують кабінети. Цей матеріал неначе від початку був знятий для Лозниці: довгі плани, характерна постановка кадру. І усе пронизане очікуванням – для когось змін («Як можна чекати змін? Їх створюють, за них борються!», – зауважує сам режисер), але для більшості – вказівок. Хроніка, цінна сама по собі через надзвичайно професійні зйомки, у інтерпретації режисера стає більшою за суму своїх частин. Адже фільм «Подія» – це вже не архів, і не лише завдяки монтажу й звукооператорській роботі, але й завдяки контексту, в якому він з’явився.

На тлі «Майдану» і війни «Подія» говорить про сучасну Росію більше, ніж про розпад СРСР. Український Майдан для Лозниці – «справжня» революція порівняно з протестами на Двірцевій площі. Він неначе відкидає хронологію, і київський та ленінградський протести опиняються поряд, як метафора свободи й вічного совка, успішного й проваленого тестів на декомунізацію. Навіть риторика тодішнього російського бунту жива й досі, хоча й означає вже зовсім інше: хунта, фашизм, що «не пройдет», заклики вставати з колін – цей лексикон, підхоплений нині російськими медіа, виявився актуальним для будь-яких часів. У фільмі немає гіркоти розчарування, однак її привносить кожен глядач – навіть той, хто не ніколи не бачив протесту в Ленінграді, але знає, як склалась подальша історія. З погляду фактів «Подія» – про несміливі, дещо розгублені сподівання. Але крізь призму сучасності – це картина про втрачене майбутнє.

Минулого року на «Маніфесті» в Петербурзі естонська та українська художниці Крістіна Норман та Алевтина Кахідзе представили спільний проект: інсталяцію «Сувенір» – зменшену копію майданівської «ялинки» на Двірцевій площі – і відео «Залізна арка», в якому Кахідзе там само проводить екскурсію уявним постреволюційним Майданом. Це «накладання» однієї площі на іншу чимось нагадує зв’язки між «Майданом» і «Подією», які пропонує Лозниця. Порівнюючи ці протести після анексії Криму і війни на Сході, режисер сам підказує висновок: Росії потрібна ще одна революція, цього разу справжня, не ініційована згори. «Двірцева площа вразлива», – сказав тоді, серед іншого, директор Ермітажу Міхаіл Піотровський, ображено коментуючи роботу Норман і Кахідзе. Цю вразливість викриває Лозниця. «Подія» розповідає про такий собі soft-протест і водночас сигналізує про необхідність здійснити новий переворот.

Адже щоби впоратись із пострадянською травмою, потрібне триваліше, інтенсивніше потрясіння і важка робота. І у цьому серпневі протести і Майдан подібні. В обох випадках це боротьба з радянським, яка не закінчується разом з перемогою революції. Після стрімкої і відчайдушної битви за свободу (яка для кожного учасника протесту значить різне) постає питання, у якій саме державі ми, якщо вже вільні обирати, хочемо жити. І обидві країни, кожна у свій спосіб, досі перебувають у пошуках відповіді.

Утім, видається, що набагато більшою мірою «Подія» – це фільм про забуття. У єдиному в стрічці титрі, що  з’являється наприкінці, йдеться про те, що за 24 роки злочини режиму так і лишилися непокараними. Однак мова також про інше: якщо поглянути на історію Радянського Союзу і її інтерпретації, стане ясно, що давніші події – революція, Голодомор, війна, – попри цензуру та ідеологію для нас якщо не очевидніші, то, принаймні, більш проговорені, ніж те, що відбулося 25 років тому. Яскравий доказ цього – нещодавній флешмоб у соцмережах, коли одні затято постили світлини себе та інших у дивовижних вбраннях пострадянських 90-х, а інші пригадували спалені машини, вуличні перестрілки і просили припинити. Цей час, до якого, здавалося б, ще можна дотягнутись, передчасно поховали, так і не встигнувши осмислити. «Там сплошные покойники, но есть один живой человек – это Путин», – в інтерв’ю з Лозницею говорить про героїв «Події» журналіст Радіо Свобода Дмітрій Волчек. Але навіть нинішній російський президент, який на кілька секунд з’являється у кадрі, виглядає як бляклий привид, зловісна личинка себе теперішнього.

Велика трансформація, що відбулася у 90-х, застрягла в історичному лімбо: вона жива у пам’яті людей, але не існує у формі цілісного дискурсу. Так, Лозниця розповідає, що фонограму протесту знайшов в інтернеті – хтось із мітингувальників записав її на касету. Голоси, що звучать у «Події» – рідкісні записи з архівів Радіо Свобода. Загалом практично нічого не збереглося – плівки або знищували, або використовували наново. Камери московських документалістів, що знімали у той час, були опечатані. І зараз, готуючи показ в Росії, очікують також і на цензуру. Усе через те, що «Подія» прагне не поінформувати глядача, а радше дати зрозуміти, що ця історія досі тут, досі про нас.

Ця велика подія виявилась травматичною, непрожитою і витісненою – наслідки цього Україна та Росія переживають зараз. І стрічка Лозниці – про те, що прощання з минулим не відбувається за командою і зі зміною прапорів. Навпаки: церемоніал швидко забувається, а учорашні революціонери з полегшенням занурюються назад у тепле болото інертності – як звикали і привчалися десятиліттями.