“Майдан Тахрір”: репортажистика смирення

У передмові до книжки «Майдан Тахрір» Андрій Бондар зауважує, що у «близькосхідних» текстах Наталки Гуменюк так багато спільного з Україною, що «іноді спотикаєшся на фразах: а це, бува, не про нас?». Час для виходу книжки про життя після революцій у країнах Близького Сходу саме той, коли паралелей з Україною дійсно уникнути важко. Втім, я би не сказала, що це про нас – українців. Швидше, про нас – людей.

«Майдан Тахрір» написана ніби на одному подиху – як і попередні тексти Наталки Гуменюк про країни Близького Сходу, з яких виросла книжка. Вони з’являлися в персональному блозі авторки So Far, So Close й у кількох періодичних та онлайн-виданнях. Більший текст «Як звучить пустеля там, де починається вода» – з Йорданії, Єгипту, Ірану, Тунісу – був надрукований у першій збірці українського художнього репортажу «Самовидець». Саме цей репортаж став основою для книжки «Майдан Тахрір».

Авторка спілкується з молодшими і старшими людьми в різних країнах, які не надто хочеться узагальнювати поняттям «Близький схід». Але як інакше? Йорданія, Іран, Єгипет, Туніс, Палестина, Сирія, Ірак, Туреччина, – така географія текстів Наталки Гуменюк, яка уникає узагальнень. Саме тому пише не про «арабську весну» і навіть не про «весни», а про покоління. Покоління революціонерів, покоління авторки книжки «Майдан Тахрір».

Наталка Гуменюк змінює мову, співрозмовників, обставини, країни, але залишає свою інтонацію. Це інтонація зацікавленої співучасті в оповідях революціонерів, ніби прийняття близько до серця кожної історії. Читаючи, відчуваєш: авторці не байдуже, коли спілкується з реперами, професорами, блогерками, атеїстами, ісламістами, матерями, журналістами. Палестинську ситуацію розкрито через «Театр свободи», про який авторка розповідає настільки докладно, що нічого не лишається, як знайти в мережі документальну стрічку «Arna’s Children», сподіваючись зрозуміти написане трошки глибше; в Іраку спілкується з курдом, спецпризначенцем американської армії; у Туреччині розпитує людей на Таксімі.

В кожній із відвіданих Наталкою Гуменюк країн виявляється, що не так і погано бути журналісткою з малознаної (принаймні на той час) України: тебе не сприймають у світлі того, що вже сказали провідні медіа твоєї країни, як у випадку з американськими, французькими чи російськими журналістами. Український журналіст на Близькому Сході, здається, вільний від ярликів (знову ж таки – на час перебування там авторки книжки), а тому має шанс отримати довіру в обмін на свою незаангажованість. Це прекрасна перспектива принаймні для писання про Близький Схід – бути поза Заходом і поза Сходом, у деякому сенсі поза геополітикою. Не бути заангажованим, а отже, уважніше слухати й оповідати «близько до тексту». Зрештою, як каже авторці один зі співрозмовників, «це все одно надрукують лише в Україні».

У репортажі з Йорданії Наталка Гуменюк передає атмосферу і настрій богемного середовища Аммана. В Ірані вражена довірою в країні, де всі живуть подвійним життям. У Тунісі – не пише репортажу, пов’язаного з містом Сіді-Бузід, де Мухаммед Буазізі здійснив самоспалення на площі, що «запалило», якщо скористатися медіа-кліше, «арабську весну». Замість цього пише про блогерів з платформи Nawaat, що змінили Туніс. В Єгипті невтомно спілкується з революціонерами, з чиїх розмов і ми (тут вже саме ми – українці) можемо винести дві корисні речі: не можна впадати у відчай, навіть якщо після революції при владі опинилися ті, хто посилив насилля і беззаконня, адже люди все одно зрозуміли, що влада не всемогутня; чи не головною проблемою як революціонерів, так і влади є брак усвідомлення цінності людського життя.

Брак усвідомлення цінності життя – за це дістається від авторки передусім медіа, як традиційним, так і новим.

Перенасичені медійними репрезентаціями війни, ми забуваємо, що кожна смерть – це «нова смерть, якої ще не було».

Але здається, лише на особистому рівні можливо опиратися цій дегуманізації, коли «війна давно вже перетворилась на крихітні зображення людей, які бігають і ридають на екранах кілька секунд». Репортаж Гуменюк та її особиста історія є саме прикладом такого індивідуального опору, що його авторка втілила, звільнившись із роботи на одному з центральних українських телеканалів і розпочавши працювати у країнах Близького Сходу як фрілансерка.

Андрій Бондар назвав Гуменюк «пророчицею нової чутливості». Я додам, що авторку «Майдану Тахрір» можна назвати й «пророчицею нової смиренності». «Мені видається, що я геть нічого не встигла і не зрозуміла», – зауважує вона мимохідь. Утім, це страшенно важливо: підходити до іншої культури з презумпцією власної необізнаності, замкнувши вуста, але максимально відкривши очі та вуха. Щоб слухати, дивитися і насичуватися: «Я приїхала ставити запитання й озвучувати відповіді». Попри обізнаність із політичним життям в країнах Близького Сходу, Наталка Гуменюк у своїй роботі обирає роль чистої від упереджень дошки (не судити, не узагальнювати, не висновувати передчасно), але в той же час відкидає наївність. Це – питання безпеки.

Гуменюк пише, ніби поспішаючи, ніби їй відведено вкрай мало часу на кожну історію. Разом із тим вона зберігає у тексті живе відчуття мандрівки, лишаючи побутові деталі, враження від першого візиту до країни й зіткнення з нелогічними правилами чи настрій від спроби вуличної крадіжки. Це наближає репортажі до травелогу, та й чимало з них, вочевидь, писалися в дорозі. Після прочитання репортажів із восьми країн допоможе систематизувати й співвіднести факти «Хронологія арабських революцій», укладена Денисом Пілашем й уміщена наприкінці книжки.

А заключний розділ «Повернення», до якого увійшли кілька інтерв’ю з реперами з Тунісу, Єгипту, Сирії, Йорданії та з дівчиною-MC з Тегерана, змусять ще раз відновити в пам’яті прочитані тексти, деякі – перечитати, окремі – краще зрозуміти. Чому раптом розмови з реперами? Хіп-хоп, за висловом Наталки Гуменюк, став ритмом протесту. Гострі соціальні тексти молодих реперів говорять значно більше і чесніше про країну та настрої людей, аніж аналітичні звіти, а тому авторка наводить переклади цих наївних і простих, як може здатися, але сильних текстів. Сильних тим, що вони є реальними голосами справжніх учасників революційний подій і протестних рухів.

«Майдан Тахрір», як і будь-який вдумливий і відповідальний репортаж, наближує «нас» до «них». І хоч як непросто заохотити нас співпереживати їм, а їх – нам, Наталка Гуменюк робить це дуже людяно. Присутній у книжці «Майдан Тахрір» досвід – понад кордонами. Він свідчить про їх умовність (по різні боки кордонів проблеми спільні), але разом із тим нагадує, що кордони насправді болюче реальні – як для палестинських біженців, котрі не мають змоги побачити моря, що за кількадесят кілометрів, так і для єгиптян, котрі запитують, чи справді в Ірані «тра-та-та». Болюче реальні кордони й для багатьох українців.

І якщо комусь дуже хочеться винеси з книжки реальні уроки чи поради для України, певно, це будуть слова, що їх повторюють революціонери від Тунісу до Ірану: революцію не можна втратити, як і не можна опускати руки, а в післяреволюційний час  потрібно мати терпіння і продовжувати працю з перетворення системи.