Малґожата Радкєвич: “Серіали відкривають нові теми для повсякденного життя”

Малґожата Радкєвич – професорка Інституту аудіо-візуальних мистецтв Яґеллонського університету. Її наукові інтереси та публікації зосереджені на ґендерній представленості в кіно й ЗМІ, а також на ширшій темі культурної ідентичності. Малґожата – авторка книги про жінок-кінематографісток, а також про польське кіно 1990-х років. У своїй книзі “Володарки погляду: теорія кіно та практика жінок-режисерів і мисткинь” (2010) Радкєвич розглядає жіноче кіно й мистецтво крізь призму феміністичної теорії. У своїй останній книзі “Обличчя квір-кіно” (2014) Радкєвич аналізує фільми, присвячені проблемам ЛҐБТ-спільноти, сексуальності та ґендеру.

На запрошення Центру міської історії (Львів) Малґожата прочитала лекцію, в якій на матеріалі світлин з І світової війни продемонструвала, як можна аналізувати знімки з критичного (феміністичного) та ґендерного погляду через значення й дискурси, які не завжди помітні з першого погляду. У розмові з Малгожатою ми спробували з’ясувати, як швидко кіно може запускати важливі теми в суспільство, як впливає сучасна культура на сприйняття класики та на чому спекулюють сучасні серіали.

Малґожата Радкєвич

Люба Куйбіда: У cвоїй лекції «(Не)видимі історії: Жінки на фотографіях з Першої світової війни» Ви говорите про «повсякдення повсякденного». Коли виникає це поняття і що воно означає?

Малгожата Радкєвич: Насправді є два терміни: один «повсякдення повсякденного» (everyday of everydayness), а інший – «повсякдення неповсякденного». Перший виник, щоб описати й показати життя жінок у 1970-х роках, коли феміністична перспектива з’явилася в науці, кіно та мистецтві. Є відомий фільм бельгійської режисерки Шанталь Акерман «Жанна Дильман, набережна Коммерс, буд. 23, 1080, Брюссель» (1975). Назва фільму подає ім’я та адресу головної героїні – вдови й домогосподарки. Там немає типової «дії», і те, що ми бачимо, – це лише щоденна діяльність: приготування їжі, прибирання. Це вперше, коли жінка в такій звичайній ситуації постала на екрані як головна героїня.

Кадр з фільму “Жанна Дильман…” режисерки Шанталь Акерман.

І коли ми говоримо про «повсякдення неповсякденного», ми звертаємо увагу і на повсякденне життя, і на незвичні ситуації, такі як війна чи конфлікт. Говорити на цю тему означає відкритися для переживань, почуттів і спогадів. По суті, виникає неофіційний образ життя у певний історичний період і, відповідно, інша версія історії. У культурознавчих та історичних дослідженнях такий погляд часто поєднується з методом дослідження, який називається «усна історія». Термін «усна історія» припускає, що існує безліч версій історії, і якщо хочете знати їх, треба слухати людей і запитувати про їхні власні пережиття, почуття і спогади. Коли ми дивимося на фотографії, ми не можемо запитати людей, але ми можемо спробувати проаналізувати зображення, і наново відкрити їхні історії та повсякденне життя.

Л. К.: У своєму історичному дослідженні Ви опираєтеся на принцип ревізії (revision). Чи можна використовувати такий підхід для аналізу сучасної культури?

М. Р.: Поняття «revision» означає подивитися «свіжим поглядом» на будь-що, що має бути побачене по-новому або по-іншому. Отже, його можна застосувати і для минулого, і для теперішнього і майбутнього, головне – це змінити кут зору. Така зміна в сприйнятті особливо важлива, коли є усталені бачення певних ідей, груп людей або ситуацій, що вважаються «природними» або «незмінними». При ближчому розгляді виявляється, що ці уявлення можуть бути стереотипними або вибірковими, в той же час як «ревізія» унаочнює те, як вони працюють, і як вони творяться. Зміна кута зору створює простір для діалогу, для критичного або альтернативного підходу, і це впливає на людей, котрі є учасниками певних економічних і соціальних відносин та популярної культури.

Л. К.: Поділ культури на «високу» та «низьку» є одним із таких стереотипів?

М. Р.: Наприкінці 1960-х років, коли в Британській академії почали розвиватися «culture studies», дослідники виходили з переконання, що більше не існує поділу між високою і популярною культурою. Наприклад, у деяких фільмах ми зустрічаємо суміш комерційного популярного кіно та художньої форми, і вони невіддільні одне від одного. Тому для мене таке розрізнення непринципове, оскільки я досліджую кінематограф. З іншого боку, навіть якщо ви поділяєте ці уявлення – а всі ми належимо до культури, в основі якої лежать саме популярні комунікації – ви не можете уникнути впливу популярної культури.

Л. К.: Як проявляється цей вплив?

М. Р.: Скажімо, коли ви впізнаєте обличчя відомих акторів і актрис. Це часто відбувається у Кракові: люди приходять у театр і бачать на сцені акторів, котрі часто знімаються у популярних серіалах. І хоча глядачі перебувають у театрі та дивляться оригінальну постановку, вони упізнають акторів, яких дуже добре знають з екрана телевізора. У цьому випадку ми не можемо розділяти високу і популярну культуру. З погляду стилістики такого поділу не існує також. Іноді нові й сміливі ідеї, які вперше з’являються у високій культурі і навіть авангарді, через деякий час стають частиною мейнстріму.

Л. К.: Інакше кажучи, ми говоримо про дві половини одного цілого?

М. Р.: Важливо звертати увагу на те, щ? стає частиною популярної культури, а що з неї випадає. Яскравий приклад – ЛҐБТ-культура і ненормативна сексуальність. Ґей-кіно, яке виникло на початку 90-х років у різних країнах Європи і у США, було дуже авангардним, це був різновид мистецького руху. І минуло досить багато часу, перш ніж фільм «Горбата гора», який зображав ґей-пару у вестерні, нагородили Оскаром. Так, шлях від маргінального кіно, яким було ЛҐБТ-кіно у 80-х або на початку 90-х років, до премії Оскар, – був досить довгим. Але, з іншого боку, цей шлях був напрочуд короткий, і показав, як певні аспекти культури пристосовуються під загальноприйняту модель. Ми можемо говорити про різні види кінематографу, коли відбувається перехід від високохудожніх фільмів до масового кіно. Однак, з наукового погляду, коли ви беретесь аналізувати різні типи матеріалу та комунікації, такий поділ не матиме для вас великого значення.

Л. К.: Як змінилося уявлення про те, яким має бути фільм і що він має показувати у стосунку до жінок?

М. Р.: Згаданий фільм Шанталь Акерман був революційним в історії кіно. До нього домашня праця завжди вважалася чимсь нудним, нецікавим і не вартим уваги. У тому, як жінка готує обід або прибирає і піклується про дім, не було нічого захопливого. Сьогодні ця тема досить поширена в фільмах, навіть у мелодрамах. Іноді простір фільму зводиться до однієї квартири, щоби показати звичайне життя з його повсякденними турботами. Ця стилістика домінує у сучасному кінематографі, однак раніше так не було – фільм мав бути дуже привабливим від початку до кінця, так що там не було місця для таких нудних сцен, як домашня праця.

Л. К.: Чи є у Вас улюблені фільми, які Ви часто переглядаєте?

М. Р.: Є багато класичних фільмів, до яких я завжди повертаються, зокрема «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні. Це дійсно найкращий фільм, який я коли-небудь бачила про кіно, про образ, про істинні й хибні аспекти репрезентації. Цей фільм – блискуче дослідження того, як дійсність представляють або не представляють у ЗМІ, фотографії та кіно. Також я переглядаю фільми, що показують проблему ґендеру, наприклад, робота Саллі Поттер «Орландо» – екранізація роману Вірджинії Вулф. Фільм чудовий не лише з огляду адаптації літератури для екрану, але й щодо питань стилю, естетики, музики і всього того, що є в цьому фільмі, і що пропонує дуже незвичайну інтерпретацію сексу та ґендеру.

Кадр із фільму “Фотозбільшення” Мікеланджело Антоніоні.

А ще мені дуже подобається сучасне європейське кіно, зокрема кіно Східної Європи, а також Туреччини. Коли я буваю на Берлінському фестивалі, я намагаюсь переглянути фільми з різних країн, які представляють різні перспективи та образи. Я завжди натрапляю на цікаві фільми з Ізраїлю, Туреччини та пост-комуністичних країн, і той новий погляд, який вони пропонують, є надзвичайно потрібним зараз.

Л. К.: Що у сучасних фільмах Вам не подобається?

М. Р.: Мені може не подобатися спосіб репрезентації, які пропонують творці фільму, особливо якщо тема дуже цікава і добре відома завдяки різного роду дослідженням. Цього року на «Берлінале» презентували фільм «Королева пустелі» Вернера Герцога. Це історія про Гертруду Белл, знамениту мандрівницю й дослідницю кінця XIX – початку XX сторіччя. Британка приїздить на Близький Схід, і самотужки подорожує, вивчаючи мови й культури, – це справді неймовірно цікаво. Проте фільм створює враження, ніби визначальними у житті героїні були особисті стосунки і нещаслива любовна історія (вона була незаміжня, а чоловік, якого вона кохала, помер). Звісно, це було важливим для Гертруди, однак наївно думати, що вона залишилася на Близькому Сході лише тому, що в неї не склалося особисте життя; вона хотіла подорожувати ще перед зустріччю із коханим чоловіком. Фільм у певному сенсі є класичною мелодрамою, а постать Гертруди Белл, яку зіграла Ніколь Кідман, у деяких епізодах постає спрощенною і шаблонною. І хоча я була дуже розчарована фільмом, це не відміняє факту, що жінки подорожували наприкінці XIX – на початку XX століття. Це було нелегко, але їм вдалося – вони задокументували свої поїздки і залишили багато фотографій, про що свідчать архівні матеріали, які можна розшукати у різних установах культури й університетах.

Ніколь Кідман у ролі Гертруди Белл, фільм “Королева пустелі”.

Л. К.: Чи відрізняється спосіб репрезентації у фільмах і в серіалах?

М. Р.: Я не дивлюся телесеріали, тому що я не люблю дивитися фільм упродовж тривалого часу, і віддаю перевагу чомусь завершеному. Я дивлюся тільки британські серіали, як-от «Шерлок» та інші, які досить короткі. Мені не подобається, коли оповідь складається з великої кількості частин – 1-й сезон, 2-й сезон, 3-й сезон, слідкувати за кількома персонажами упродовж такого довгого часу видається мені доволі нудним. Але з аналітичної точки зору я мушу визнати, що іноді конвенційні серіали дозволяють увести деякі теми і персонажів, які не настільки популярні в щоденному житті. Наприклад, у 80-х роках у США найпопулярніші мильні опери «Даллас» і «Династія» поставили кілька болючих питань, зокрема, як бути ґеєм у гетеронормативному (консервативному) суспільстві. Там були сюжети про одного сина чи когось із родини, хто був ґеєм; і цю тему дійсно помітили, тому що вона була показана в телесеріалі. Завдяки тому, що серіал змальовував повсякденне життя, він включав у себе те, що широко не обговорювалося, але було важливим для людей.