Man of simple pleasure

Мене дратує, коли кажуть, що потрібно знаходити радість у дрібницях, щоби бути щасливою. Мені здається, так думають ті, у кого немає проблем із пошуком цієї радості, для кого радість радше втілюється у дрібницях, аніж навпаки. Я вигулювала собак сьогодні вранці і бачила, як світяться дикі маки на пустирі у вранішньому сонці. Вечорами я часом чую, як ухає сова, і це нагадує мені про море. Днями я їздила велосипедом на пошту через поле, що солодко пахло квітами й травою після дощу, і з кущів випурхнула куріпка. Вчора я з’їла пів кіло зразкової черешні. Позавчора ми з психіатром вирішили поступово зменшувати дозування моїх ліків, оскільки вже пів року я почуваюся стабільно добре.

Прості речі дуже непрості.

Це не значить, утім, що вони неважливі. Fake it till you make it працює до певної міри: якщо тривога живе у м’язах спини, значить, розслабивши їх, можна трохи заспокоїтись. Якщо відчай живе у словах-узагальненнях на кшталт «ніхто» і «ніколи», а нелюбов – у нищівній самокритиці, то можна нейтралізувати їх, уважно слідкуючи за власними думками. Якщо світ навколо у вогні, можна зосередитись на речах, які надаються до змін, щоб не згоріти із ним разом. Для любителів прописних істин у серйозній обгортці більше про це написав Стівен Кові, автор «Семи звичок високоефективних людей», у своїй теорії кіл турбот і кіл упливу. Але навіть якщо вам несимпатичні ідеї максимальної продуктивності та несамовитого успіху, порада концентруватися на речах, які можна контролювати, заради здорового глузду, не завадить нам усім. Особливо у 2020-му.

За чотири місяці епідемії в Україні мій найгірший день був тоді, коли в Чорнобилі горіли ліси. Я не дуже добре розрізняю запахи, але тоді чад у повітрі відчувала навіть я. Повітря було сизе і густе, сонце бліде й розсіяне, і я несподівано відчула, як всесвітня катастрофа присунулась упритул до моїх вікон, і мені ніде дітись. Що лишається у колі впливу, якщо ти навіть не можеш вільно дихати? Пам’ятаю, за кілька днів життя в місті, зачиненому на карантин, але принаймні з мінімально отруйним повітрям, видавалось мені прекрасним. Утім, навіть коли бот-вимірювач індексу якості повітря підказував, що зараз найкраще просто затамувати подих на день чи два, я безкінечно грала в мобільну гру, де треба якнайшвидше заразити і винищити людство невідомим вірусом. Бодай там я могла щось контролювати.

Я не одразу помітила, як мій світ на карантині став дуже маленьким. Мій інстаграм почав виглядати так, наче його захопила моя кішка. Я завжди працюю вдома, тому зникли лише невеликі рутини – тренування й очна психотерапія, – які видавались мені не такими й важливими: зрештою, є скайп, а віджиматися можна й удома. Але без цих зарубок на тілі тижня час ніби зник – виявилось, що й він тримався на простих речах. Я почала дуже багато купувати онлайн – здебільшого просто заради того, щоб вийти на пошту. Часом ця сублімація набувала такого масштабу, що я забувала, що взагалі придбала. Йти до найближчого поштового відділення звідти, де я живу, – близько сорока хвилин. Я почала називати це «Великими Пішими Походами» і впізнавати працівників. Я працювала, витрачала гроші в інтернеті, ходила на пошту, обсесивно лускала пухирці пакувального поліетилену, і цикл повторювався. По суботах я прибирала, по неділях приїздив мій партнер, і ми їли, вигулювали собак і дивилися серіал. Одного разу ми сходили за йогуртом у сусідній район і бачили качок на ставку. Це був неймовірно насичений день, але вже наступного дня заборонили гуляти в парках.

Десь на третьому тижні карантину я зрозуміла, що любила носити різний одяг хоча б кілька разів на тиждень. Хто б міг подумати!

На четвертому тижні карантину наша собака, яка прибилась до нас наприкінці березня, народила цуценят.

Цуценят насправді не хотів ніхто: ані собака, яка з їх появою стала вдесятеро нервовіша, ніж була (життя на вулиці виробило в ній тотальну недовіру до всього живого і нав’язливу звичку ганятися за хвостом), ані я і мої домашні, ані решта тварин у домі: пес і кішка. Ми гарячково думали, куди дівати цуциків, і що буде, якщо їх буде більше трьох. Коли в собаки почались перейми, вона оскаженіла, гризла хвіст, рила ями в кущах, а під вечір, знесилена, лежала коло мене, часто-часто дихала і гарчала від кожного доторку. Всі засинали з тривожними думками, але коли прокинулись, молода собача мати вже лежала в будці з чотирма новенькими песиками і недвозначно просила усіх, хто наближався, відчепитись.

З появою цуценят час з’явився знову. Двоє з них не прожили довше тижня – ми поховали їх у підліску неподалік. Але інші двоє навчились повзати, потім розплющили очі, потім встали на хиткі ніжки і поволі перестали бути схожими спочатку на варенички, а потім – на морських свинок. Коли хтось приходив додому, то обов’язково питав інших: «Як там наші діти?». Діти щодня робили щось нове: відкривали для себе їжу з тарілки, боязко висувалися в світ за межами будки, виляли хвостами, опинялися в людських руках чи на свіжій травичці, бігали, гралися і кусали одне одного. У них не було імен, але точно були характери: хлопчик був екстравертним забіякою, а дівчинка – ніжним тишком. Ми знайшли песикам хазяїв і чекали, коли їм виповниться шість тижнів, щоб віддати в новий дім.

За кілька днів після того, як цуцики роз’їхались по нових оселях, я зловила себе на тому, що горюю за ними. Я знала, що з ними все гаразд, але втрата була реальною і боліла. У один із вечорів тоді, після тижнів дощу після тижнів посухи ми сиділи на кухні і втішали тата, який побивався, що через негоду не виростуть турботливо висаджені помідори. Дурні помідори були для нього такою самою втратою, як для мене – час із песиками, і думаю, міг би розказати про них не менше.

Я погано пам’ятаю, що конкретно відбувалося у світі в 2020-му. Я нічого не намалювала про коронавірус за ці місяці, хоча навряд чи можна було знайти актуальнішу тему. Не написала нічого про скандали навколо «Дау». Не слідкувала за політичними перипетіями та – майже – за статистикою захворюваності. Здається, усі мої емоційні інвестиції обмежились порогом мого дому. Іноді я думаю, чи це погано – обертатися всередину, відмовлятися активно роздивлятися світ навколо (чи що там видно в екран монітора), не хотіти артикулювати свою думку з важливих соціально-політичних питань, зізнаватися, що часом і не маєш цієї думки за браком інформації чи компетенції. Чи можу я дозволити собі зануритись у дрібні радощі і дрібні горювання, коли навколо вирують процеси, більші за людину чи спільноту? Чи буду я від цього менш цінною як професіоналка чи громадянка? І чи можу я дозволити собі не робити цього, якщо в цьому новому свавільному світі це, здається, єдиний захисний механізм, що працює?

Ілюстрації до тексту – Євгенії Олійник.

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.