METASITU: “Планування Славутича може бути метафорою постнаціонального дискурсу про кордони”

18 квітня в Славутичі розпочалася  урбаністична резиденція в рамках Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86». Її учасники проведуть понад три тижні, досліджуючи містечко, аби поміркувати над можливими сценаріями його майбутнього, що будуть представлені на виставці протягом фестивалю 9-13 травня.

Кураторська група METASITU (Едуардо Кассіна та Ліва Дударєва), запрошена для роботи над проектом, спеціалізується на спекулятивному дизайні та мистецьких практиках дослідження територій. Український контекст група досліджує кілька років, починаючи з урбаністичної розвідки Architecture Ukraine в Маріуполі та написання маніфесту міста, який був пізніше частиною проекту Letters to the Mayor Mariupol. METASITU стали головними кураторами Івано-Франківського фестивалю “Сеанс Міського Сканування“, організованого минулого року «Теплим Містом». Група також вивчала Славутич та ініціювала дискурсивний проект «14-й квартал», представлений на минулорічному фестивалі «86».

Для п’ятого випуску фестивалю куратори пропонують резидентам поміркувати про історичний розвиток та потенційне майбутнє кварталів Славутича, унікального як з позицій містобудування, так і в ширшому прочитанні — як останній прояв великого радянського проекту з його техногенним оптимізмом розривання зв’язку з природою та створення міст «із нуля».

Ця розмова з Едуардо та Лівою заглибиться в приклад Славутича, аби поміркувати про поняття територій та кордонів у сучасному світі глобальних економік. З одного боку, розвиток технологій та експансія капіталізму призводять до незвичних проявів самоорганізації, а також зумовлюють виникнення суб’єктів, що виходять за рамки державних кордонів, — постнаціональний вимір цієї резиденції дозволить створити проекти, що продемонструють зростання можливостей (а також, можливо, загрози) спільної міжнаціональної діяльності на рівні окремих осіб, громади та політики. З другого боку, ці кордони не є випадковим явищем і саме тому оголошення про набір на програму викликало дискусію й актуалізувало питання етики та мистецької відповідальності в конкретних політичних умовах.

Едуардо Кассіна та Ліва Дударєва, METASITU

Ася Баздирєва: Місто Славутич відоме своїм специфічним плануванням, у якому різниця між кварталами робить їхні межі видимими в прямому сенсі цього слова. Як цей матеріал можна використати в розмові про кордони в сучасних дискурсах і на скільки резиденція приділяє увагу цьому аспектові?

METASITU: Так, квартали в Славутичі мають видимі межі, які більш-менш просто розпізнати. Але, як і в містах, ідеться не про непроникні грані: люди перетинають їх, здебільшого не даючи собі звіту в тому, де починається один квартал, і де закінчується інший. Потрібно бути уважними до деталей забудови, щоби помітити їх. На відміну від кордонів між країнами, вони не укріплені й за ними не ведеться спостереження. Квартали названі на честь міст, а не країн, і в цьому полягає суттєва різниця, адже міста — це не країни. Міське не є й не має бути державним. Наше майбутнє — за містами. Відкритими до взаємних упливів і мінливими, а не закритими й нерухомими. Тому так, ми гадаємо, що планування міста Славутич може бути метафорою постнаціонального дискурсу про кордони.

Наприклад, у 1986 році, коли будували Славутич, будь-хто міг вільно подорожувати містами із майстер-плану, адже вони всі були частиною території «без кордонів», так би мовити. Сьогодні ж рух цими містами в найкращому випадку фрагментований і відображає проблеми не самих міст, а радше конфлікти на рівні національних держав: Таллінн, Вільнюс та Рига є частиною блоку європейських країн (хоча й не без значного відсотку громадян без «громадянства»), а людям із Єревана заборонено в’їзд до Баку. Цей рух свідчить й про масштабніші протистояння на територіях, до яких вони належать: сучасні конфлікти в різних частинах Російської Федерації, махінації із паспортами у Придністров’ї, Нагірному Карабаху, Південній Осетії та Абхазії і, звісно ж, відкритий конфлікт на Донбасі та анексія Криму, що не тільки сіють біль, смерть та руйнування, але і призводять до ще більшої фрагментації пересувань. До загального стану речей додалися візи, паспорти, зовнішня політика, союзники, вороги та чимало сірих зон.

Зрушення в цьому регіоні за період останніх 25-ти років стануть центральною темою наших роздумів під час резиденції. І кордони є одним із тих питань, яких не вдасться уникнути, адже складно говорити про Ригу, не згадуючи Європейський Союз, а про Київ чи Тбілісі — без розмов про сучасні війни з Росією. У часи, коли скрізь закриваються кордони і дедалі більшої ваги набувають ультраправі та націоналістичні цінності, питання кордонів та поділу стає ключовим. І Славутич справді є цікавим підґрунтям для подальшого обговорення цих тем. Ми сподіваємось, що учасники резиденції поділяться своїми історіями та досвідом, які, ми переконані, кинуть виклик багатьом усталеним нині наративам.

Протягом резиденції ми, ясна річ, матимемо справу із явищем державних кордонів, адже міста як вид людського співіснування й досі є складовою поняття держави. Але останнім часом складно при цьому не згадувати про фейсбук чи інстаграм. Про що, в контексті розмови про кордони, свідчить розвиток глобального телекомунікаційного покриття в усьому світі?

А. Б.: Як ці проектні моделі потенційного майбутнього можуть знайти точки дотику з сучасними географічними обрисами регіону?

METASITU:  Потенціал сценаріїв розвитку полягає не лише у виклику усталеному порядку, але й у тому, що вони переоцінюють закоренілі сценарії та моделі поведінки. Ці проектні моделі не обов’язково перетворяться в павільйони, тимчасові інтервенції в одному із кварталів чи публікації для донорів. Вони радше призведуть до чогось на кшталт когнітивної емансипації учасників — нас, резидентів, місцевих жителів — у тому, як ми позиціонуємо себе відносно території. Іншими словами, ми сприймаємо ці сценарії майбутнього, що будуть розроблені протягом резиденції, як методологію, інструмент для емансипації.

Ми сподіваємося, що обговорення впродовж одного місяця в рамках цього проекту стануть для нас можливістю поміркувати про урбаністичні моделі для постнаціонального світу. Це лише один із перших кроків на довгому шляху, але йдеться про важливу дискусію, і її потрібно провести. Ми повинні працювати над новими моделями наших взаємовідносин, які базуватимуться на наших діях як особистостей, а не на тому, що ми репрезентуємо як представники націй, на внутрішніх чеснотах на противагу міфам.

Ми сприймаємо міський простір як явище, що за замовчуванням виходить за межі наявних географічних розмежувань, яке не можна зводити лише до цегли чи вапна. Він існує в ширшій, глобальній інфраструктурі; це колективне уявлення, динаміка потужності та спільні історії. Однак сьогодні нове майбутнє має враховувати не лише безпосередній контекст, але і спосіб, у який та чи інша територія перебуває на перетині ширших, глобальних потоків ресурсів, людей, ідеологій та політичної діяльності.

А. Б.: Останнім часом ми нерідко говоримо про відповідальність і необхідність робити правильні речі в нашій сфері діяльності: як куратори, митці та письменники ми маємо усвідомлювати етичні аспекти окремих дій, методів та практик, які ми застосовуємо в нашій роботі. Зважаючи на це, як має відбуватись оця розмова про постанаціональність у конкретних умовах сучасної України? У який спосіб ми можемо бути поза політичним порядком денним, який нам нав’язує держава? І чи важливо це у вашій роботі?

METASITU: Ми живемо в революційні часи для нашого виду: уперше в історії більше половини людства живе в «містах» — компактних та неоднорідних вузлових точках. Наше середовище перебування апріорі нав’язує нам необхідність жити разом та в різноманітті. І ми маємо з’ясувати, що це означає. Ми також напрочуд пов’язані одне з одним: як ніколи раніше на цій планеті, ми всі є сусідами.

Національні держави — це порівняно нове явище, яке, однак, безпосередньо впливає на наше сприйняття на багатьох рівнях: починаючи із мови, якою ми говоримо, новин, які ми читаємо, та освіти, яку отримуємо; але також і в тому, до яких територій ми маємо доступ та у яких суспільствах маємо право перебувати. Як і всі нові та недосконалі конструкції, національна держава сповнена прогалинами та шпаринами, і саме через них ми шукаємо шляхів та альтернатив для створення майбутніх суспільств.

Деконструкція та усвідомлення ключових концепцій, на яких ґрунтується поняття національної держави – це напрочуд важлива складова нашої роботи та позиції в культурній сфері. Ми вважаємо, що як митці ми перебуваємо у виграшній позиції, яка дозволяє нам закладати основи для нових дискурсів та засобів емансипації. Це відбувається значною мірою через те, що ми діємо саме в цих прогалинах та шпаринах національної держави, у просторі, який ми вважаємо прикордонними зонами. На наше переконання, саме ці межові смуги і є засадничою умовою в нас час, коли поняття національної держави, приналежності та кордону зазнають значних перетворень.

Керуючись такою логікою, ми вважаємо Україну межовою зоною, але не периферією. Це місце мінливих ідентичностей та багатовимірності історій, до прикладу, у мовній політиці. Існують країни, як-от Люксембург чи Мальта, у яких переважна більшість населення двомовна… хоча завбільшки з Україну таких дуже мало. Звісно, у деяких країнах неймовірно неоднорідний мовний ландшафт, скажімо, в Південній Африці (де 11 офіційних мов, серед яких англійська — на четвертому місці), Кенії (де люди здебільшого володіють двома мовами) чи у Південній Азії (складно знайти валюту, яка б перевершила індійську рупію за кількістю написів різними мовами). Але у Європі в країні із 40-мільйонним населенням таке явище є, по суті, унікальним.

Люди демонструють здатність до двомовності, вільно спілкуючись обома мовами, переходячи з однієї на іншу або ж користуючись суржиком. Це становить величезне культурне багатство, а також демонструє альтернативні конфігурації, що не входять у запропоновані національною державою рамки. Це лише один із численних прикладів, що ілюструють можливість говорити про постнаціональний вимір як сьогоднішньої України, так і багатьох інших місць у світі.

Робоча сесія METASITU в Славутичі

А. Б.: Оголошення про прийом заявок на урбаністичну резиденцію у рамках Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» викликало хвилювання в українських соцмережах, оскільки до участі, серед інших, були запрошені урбаністи, архітектори та митці, які «народились, проживають або знайомі» з російськими містами — Санкт-Петербургом, Москвою та Бєлгородом. Серед озвучених претензій, зокрема, йшлося про неприпустимість роботи з представниками країни-агресора в розпал збройного конфлікту на Сході, а також необхідність розриву успадкованих колоніальних стосунків з Росією. Чому, на вашу думку, важливо серед інших запрошувати й учасників з Росії?

METASITU: Резиденція запрошує художників, архітекторів та урбаністів, що живуть/знайомі з контекстом міст, які мали стосунок до розбудови Славутича. Закликаючи до резиденції, ми хочемо охопити реальність сучасного світу — дуже мобільного та незакоріненого, в якому люди мають дуже різні досвіди. У той же час — привабити людей, які впритул знайомі із запропонованим урбаністичним контекстом, та спробувати спрямувати розмову в сторону майбутнього.

Журі обирало учасників не на підставі паспорту, а радше за їхні здобутки та потужність заявок. Ми заохочували тих аплікантів, які могли продемонструвати обізнаність із будь-яким із запропонованих міст (Баку, Тбілісі, Єреван, Таллінн, Вільнюс, Київ, Рига, Москва, Санкт-Петербург, Бєлгород, Чернігів та Афіни). Це дозволить простір для безлічі сценаріїв, що кидають виклик традиційним уявленням про приналежність до місця. Тому нам важливо мати не носіїв російських паспортів, чи паспортів якоїсь конкретної національності, а осіб, чиї заявки продемонструють глибоке знання відповідних контекстів для можливого впровадження нових наративів типології міського простору.

Протягом резиденції ми не встановлюємо формальні стосунки з жодною з держав, лише з окремими людьми. Ми розуміємо, що в часи конфлікту часто дуже важко розрізнити між цими двома поняттями, але це необхідно.  Ми працюємо з тими, хто здатен змінювати міста та мислити за межами встановлених форматів, кидати виклик статус кво та підважувати парадигми. Ми просимо учасників привнести свої контекстні практики для осмисленого обміну з іншими резидентами та місцевими жителями.

Як куратори резиденції ми вітаємо будь-які питання, пропозиції, заперечення, спостереження чи рішення для майбутнього і відкриті для прямого контакту. Для нас важливо врахувати усі виникаючі питання та тримати бесіду.

А. Б.: Якою мірою ваше минулорічне дослідження слугує підґрунтям для цієї резиденції? Чи можна говорити, що «14-й квартал» є прикладом переосмислення географічних розмежувань та у який спосіб?

METASITU: «14-й квартал» — це проект, у якому ми застосували урбаністику як певний процес очищення, щоби поміркувати про майбутнє Славутича. Група залучених до проекту славутичан мала знайти відповідь на два питання: «Як ви перекладаєте один урбаністичний контекст на інший? Що означає мати новий квартал у Славутичі сьогодні?» Ці питання спонукали їх поглянути на майбутнє міста за допомогою технік, що були залучені у його будівництво. Коли місто відходить від своєї сутності «атом граду», то який напрям йому слід узяти і як нам до нього наблизитись?

Як виявилося, розмова на теми простору забудови, спадщини та абстрактних сценаріїв майбутнього дозволила нам усім разом зачепити багато важливих питань, які об’єднують нас у групу людей. Були озвучені думки про продуктивність суб’єктів у просторі, соціальну однорідність, хаотичні підходи та принцип невтручання в урбаністиці.

Ми з’ясували, у чому два міста схожі: вони обидва затьмарені залишками їхнього минулого — Славутич і досі асоціюється із вибухом на Чорнобильській АЕС, а Афіни — із руїнами минулих часів та економічною кризою, що спустошила центр міста. Але нашою основною метою була спроба запропонувати учасникам досвід трансформації та закласти фундамент для нових дискусій про саму громаду. Дискусій, які ми аж ніяк не могли б спланувати наперед.

Під час минулорічного фестивалю «86» ми побудували в Афінському кварталі 30-метрову стіну, яка розповідає про цей процес. Вона мала стати першою в циклі тимчасових інтервенцій на території 14-го кварталу. Стіна зникла за тиждень після завершення фестивалю. Хтось зніс її просто серед білого дня. Це викликало бурхливе обговорення в соцмережах, яке торкнулося багатьох питань, що були озвучені протягом самого проекту. До речі, як зауважив один із місцевих резидентів у чаті, зникнення стіни, а з нею й будь-якого сліду на території проведення проекту, відтворює, у певному сенсі, схему міфу про створення світу… більшої подібності до Афін годі й шукати.

Ці розмови (які наразі перебувають на стадії відеомонтажу і які ми презентуємо на фестивалі цього року), а також увесь пережитий нами досвід змін, і є справжнім 14-им кварталом. Тобто справа не так у стіні, яка зникла, чи у виданій книзі про сам процес. У цьому сенсі ми справді вважаємо, що початкова пропозиція проекту надала нам контекст для набагато глибших та більш комплексних дискусій, ніж ми планували на початку. Ми розуміємо також, що пропозиція організувати програму резиденції стане схожим тригером, який у несподіваний спосіб змінить і нас, і резидентів, і славутичан.

Місто Славутич. Photograph by Nathaniel Ray Pickett

А. Б.: У своїй місії фестиваль «86» говорить про Славутич як про платформу для дискусій про пострадянські реалії. Якою мірою це бачення є дотичним до вашого концепту: які конкретні аспекти радянських історії та урбаністики можна долучити до критичного осмислення сучасного Славутича?

METASITU: Резиденція націлена на урбаністичні історії, що, окрім структури забудови, є носіями цінностей, почуття приналежності, ідеологій, які є основними складовими ідентичності міста.

Деякі з елементів радянських містобудування та архітектури є спільними для всіх колишніх республік — мікрорайони, дитячі майданчики, гаражі, панельні будівлі, орієнтоване на індустріальні об’єкти планування тощо. Сьогодні ці елементи піднімають низку важливих дискусій про спадщину, стирання та примирення колективних уявлень та ідентичності.

Однак важливо пам’ятати й про кілька інших аспектів, що сприяли колективному усвідомленню ідентичності Славутича. Йдеться не лише про те, що місто було побудоване в 1986 році за радянського режиму, але і про те, що воно стало прямою відповіддю на ядерну катастрофу, холодну війну та реалії тогочасної України.

Інакше кажучи, ми розуміємо, що радянське планування стало важливою складовою його ідентичності, але водночас є й не менш важливі історичні події, які так само слід вважати ключовими для розуміння урбаністичної історії Славутича.

Ці генеалогічні елементи нашої спадщини живлять та вкорінюють національні наративи в наших суспільствах. Тому ми зацікавлені в дослідженні способів створення постнаціональних наративів у рамках резиденції шляхом переосмислення спадку різних аспектів радянської та сучасної історії та урбаністики.

І хоча відповіді про історичну ідентичність та архітектурну спадщину є індивідуальними в кожному конкретному випадку, поставлені питання актуальні усюди, незалежно від того, йдеться про пам’ятники Леніну, бюсти Франко в Іспанії, нацистські символи в Німеччині чи, зрештою, монументи конфедератам у США. До прикладу, процес декомунізації відбувся в балканських країнах відразу після розпаду Радянською Союзу, а в Україні розпочався лише нещодавно, викликаючи цікаві обговорення. Але ось до Росії, Білорусі чи інших колишніх республік думка про необхідність працювати з історичним минулим ще не дійшла. Монументи чи підходи можуть варіюватися, але питання про те, як бути з колективною історичною пам’яттю, нікуди не зникає, й за відсутності відкритої дискусії перетворюється на неподоланну травму. В Україні можна знайти чимало прикладів мистецьких та дослідницьких ініціатив і проектів, що намагаються осмислити минуле шляхом ґрунтовних обговорень, як-от «Де Не Де» чи Центр Візуальної Культури.

А. Б.: Що отримає Славутич від резиденції?

METASITU: Протягом останніх чотирьох років в Україні відбулося незаперечне пробудження в галузі урбаністики: від заснування нових освітніх програм, поява фестивалів, що напряму звертаються до побудованого середовища, до численних дій дуже зацікавленого громадського суспільства.

Це урбаністичне відродження здебільшого ведеться низовими ініціативами: приватними особами чи організаціями, що вирішили бути активними посередниками в своєму навколишньому середовищі. Та, на відміну від багатьох інших країн, ця новітня свідомість щодо міського середовища та його соціальних проявів, розгортається на периферії урбаністичних центрів: від Маріуполя до Івано-Франківська до Славутича — різні спільноти знаходять шляхи впровадження нових практик. Така форма самоорганізації трансформує Україну в Європейського референта для міських урбаністичних ініціатив.

Славутич має унікальну незаперечну історію та спадок, водночас — неймовірний потенціал уявити безліч непередбачених сценаріїв майбутнього. Попри свою відносно коротку історію, це місто має невичерпно багатий контекст, який, на відміну від інших атомних міст, надихає мешканців та відвідувачів. Ми з захопленням спостерігаємо за синергією, що виходить з випадкових зустрічей, і часто веде до дій чи проектів у місті, чи за участі його мешканців. Цей спадок частково матеріальний, частково ефемерний, та, як це часто буває з подібними проектами, часто непередбачуваний.

Внесок «86» беззаперечний, оскільки фестиваль дедалі міцніше стверджується як місце для урбанізму та кіно; він висвітлює історію міста і водночас прокладає новий шлях для майбутнього розвитку культурної економіки. Ми віримо, що цьогорічна резиденція сприятиме втіленню такої програми.

Резиденція може не лишити матеріальних слідів у місті, але збіги, що призведуть до нових авантюр, персональних подій чи дій, унікальних синергій, можуть привнести  нові думки та започаткувати свіжі ідеї, проекти та маніфестації в місті, можуть сягнути далеко за межі уяви та масштабів резиденції. Іншими словами, резиденція може не змінити Славутич як такий, але ймовірно змінить усіх, хто залучений у програму, — як місцевих жителів, так і запрошених гостей. Водночас не варто недооцінювати творчі спроможності резидентів, їхніх робіт і створених ними дискурсів; так само як і персональний та професійний досвід, що вони його привнесуть у контекст міста.