«Мій дід копав…»: хаос пам’яті

Польсько-українську виставу «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» вперше показали в  Києві в рамках Гогольфесту восени минулого року. Відтоді вона побувала у Львові, Харкові, Херсоні й Одесі та, зрештою, цієї весни знову повернулася до Києва. Цей проект досліджує відмінності ментальностей та ідентичностей, внутрішні конфлікти та сприйняття й переживання власної історії в різних частинах України. Тож накопичений у подорожах досвід став природною частиною перформативної практики, яку використовують учасники проекту. Перед ними стояло завдання: відрефлексувати свій громадянський та особистий досвід, відкинувши будь-які класичні театральні інструменти. KORYDOR міркує, чому така форма говоріння про минуле виявилась вкрай актуальною.

«Тут немає нічого схожого на театр», – ця репліка пронизує всю виставу «Мій дід копав…». Причому в київському центрі «Ізоляція» вона має зовсім інший сенс, ніж в академічних театрах Львова чи Херсона, де її показували раніше. В старому приміщенні суднобудівельного заводу, де сцена складена з піддонів, а денне світло пробивається крізь чорну тканину на вікнах, у’їдливі жарти на адресу українського театру, напевно, звучать не так гостро, як у залі з ліпниною на стелі й оббитими оксамитом стільцями. Проте навіть в «Ізоляції» актори лукавлять: усередині безладу, яким на перший погляд видається «Мій дід копав…», є свої логіка й метод.

Найпростіше описати те, що роблять актори. Їх п’ятеро, й вони танцюють на засипаній землею сцені, кричать, цитують Адорно, імітують статевий акт, валять пластмасовий силует Леніна. Розповідають про любов до пряників, про друге травня в Одесі, про пухлини й кровотечі, про роздовбаний велосипед «Україна». Згадують про демократію, декомунізацію, демобілізацію та інші популярні нині речі на «де-». «Чи ми вже почали?», – пише на екрані поза сценою на початку вистави. Запитальна інтонація супроводжує весь перформанс – ніби актори досі шукають відповіді на задані проектом питання й мусять постійно сумніватися, ніби за дійством немає драматургії. Сцени не мають очевидної наративної структури, проте кожна так або інакше відсилає глядача до питань патріотизму, ідеології та стереотипів, які пов’язані як із трагічними подіями східноєвропейської історії 20 століття, так і з нинішньою війною на сході України.

Фото зі сторінки «Мапи страху/Мапи ідентичності»

Власне, «Мій дід копав…» намагається насамперед деконструювати ментальні кліше, у яких виховали останні кілька поколінь українців, і які зараз, у дедалі більш спотвореному вигляді, формують наше інформаційне поле. Сам концепт травматичного минулого втрачає у виставі свою моторошну велич і перетворюється на низку  побутових дрібниць та упереджень, які складають наш повсякденний спосіб мислення. «Мама вчила мене, що треба пісяти тихо», – розповідає одна з акторок, а потім сідає на унітаз і голосно випорожнюється. Сягаючи абсурду в деяких сценах, учасники вистави лише показують, як передані в спадок сором і провина стали звичними частинами нашого (та їхнього власного) життя. Втім, «Мій дід копав…» не робить спроб упорядкувати й критикувати реальність. Радше намагається показати, якому хаосу ідеологій, які змішалися ще задовго до незалежності, ми мусимо давати раду. Як у сцені, де радянська патріотична пісня переходить у німецьку, потім – у польську, й далі – в українську, перетворюючись, зрештою, на какофонію.

Фото зі сторінки «Мапи страху/Мапи ідентичності»

«Мій дід копав…» – це результат проекту «Мапи страху/Мапи ідентичності» варшавського Об’єднання практиків культури. Під час двох робочих сесій учасники зустрічалися з польськими театрознавцями та пробували в перформативній формі рефлексувати на теми пам’яті, травми, політичної відповідальності митця. Режисерами й драматургами вистави стали Агнєшка Блонська та Роза Саркісян і Йоанна Віховська та Дмитро Левицький із Польщі та України відповідно. Актори проекту також з різних міст і країн: Оксана Черкашина та Ніна Хижна – з Харкова, Анна Єпатко – зі Львова, Іван Макаренко – з Одеси, й Лукаш Вуйціцький – із Варшави. Так поєднання географій та досвідів робить виставу цікавою ще й тому, що акторам доводиться говорити про суспільні стереотипи й тут-таки розбиратися з власними. Так, наприклад, у «Мій дід копав…» є монолог Вуйціцького, де він розповідає, як ставився до українців до того, як приїхав в Україну – і багато вибачається. А Оксана Черкашина, вже під час обговорення, згадує, як хвилювалася, що в Херсоні не зрозуміють репліку про Розстріляне відродження – бо нібито нічого про нього не знають.

«Мій дід копав…» разом із виставою «ДПЮ», яку презентували в Києві нещодавно, й драматургом якої також став Дмитро Левицький, – це експерименти на перетині перформансу та документалістики – адже в обидві постановки ввійшли свідчення їхніх учасників. Однак, на відміну від усіх попередніх експериментів із цими жанрами (наприклад, проектів Сашка Брами), вони справді є дійством, де актори пропонують глядачам розділити досвід, а не зануритися в історію. Втім, як зауважують самі учасники, особисті спогади, розказані на сцені в «провокативній» формі, також стають частиною фікції. Саме цим «Мій дід копав…» та «ДПЮ», зі свого боку, відрізняються від свідоцького театру на кшталт «Театру переселенця». Тамтешні історії розказують із терапевтичною та соціальною метою – цей досвід вербалізується в мінімальній художній формі або поза нею, а глядачі ж радше нагадують учасників психотерапевтичної групи. Тим часом перформативний театр пропонує глядачеві разом взяти участь у вигадці – хай навіть вона базується на власному досвіді художника. Й те, що в нас звикли називати провокацією, насправді є дослідженням меж: своїх, акторських і глядацьких.

Вистава «Мій дід копав…», з очевидних причин, багато в чому наслідує прийоми сучасного польського постдраматичного театру: відкидання фабули, акцентування на тілесності, певна агресивність (так, наприклад, в одній зі сцен актори обсипають землею себе й глядачів; у іншій один із них лізе крізь глядацький зал просто через них). Це також і позірна відмова від «театральності», – й іронізування з неможливості від неї відмовитись. Разом із тим, постдраматичний театр – це лише загальна назва для широкого опису нових театральних явищ, зауважує Йоанна Віховська. Однак те, що підпадає під таке визначення, якраз і виступає проти будь-яких спроб упорядкувати дійсність. Новітній театр – це вседозволеність. Але коли все можливо – все втрачає цінність.

І якщо так, який критерій оцінювання? Одна з відповідей, напевно, полягає в інтенсивності реакції всіх залучених у дійство. Так, учасники «Мій дід копав» задоволено розповідають, що після показу в Херсоні літня глядачка зібрала всі їхні програмки, порвала їх і викинула в той самий унітаз на сцені. Зрештою, іноді найбільше, на що може розраховувати сучасне мистецтво – це роздратувати чи розвеселити свою аудиторію. Втім, здається, що цінність «Мій дід копав…» радше в імовірності впізнавання хаосу, який твориться на сцені, – тому що це той хаос, який багато з нас носить у самих собі. І якщо розуміння контексту може різнитися для львівської чи харківської аудиторії (в Харкові, приміром, ніяк не відреагували на згадки про Волинську трагедію), то відчуття дезорієнтації зараз, думаю, знайоме багатьом. У світі, де блискавично міняють героїв та запроваджують нові цінності, керуючись дуже сумнівними мотивами, ми постійно прагнемо заново віднайти відчуття безпеки. Й старі травми, які ми не встигли прожити, множаться на зовсім свіжі.

Упізнавання дає можливість усвідомити цей хаос – переживання нашої сучасності. Вистава «Мій дід копав…» не розрадить чутливого глядача, однак і не мусить цього робити. Але може допомогти відчути себе менш самотнім. Решта – вторинне.