На паузі

Це мій перший текст за останні півроку.

Колись в Інституті журналістики нам казали: можеш не писати – не пиши. Говорили це з надривним пафосом люди, які переважно вже давно могли і не писали, але у моїй голові це зародило невикорінювану параною. Я можу не писати! Ще й як можу! Час розписуватись у профнепридатності?

Коли я тепер кажу, що раніше працювала журналісткою, мені здається, що я ретроспективно вдаю когось іншого. Понад п’ять років я писала статті, інтерв’ю та колонки про культуру, – корифеї з кафедри друкованих ЗМІ не мали їх на увазі, коли виголошували промови про те, що ЗМІ – це четверта влада. Я ніколи не робила розслідувань, ніколи не писала гостросоціальних репортажів із віддалених регіонів, ніколи не стрімила з акцій протесту. Майдан і перші місяці війни позначені у моїй пам’яті пекучим соромом, бо я розуміла, що в часи катаклізмів із мене як з професіоналки небагато зиску. Мої одногрупники міняли свої помаранчеві каски на бронежилети і їхали на Донбас, а я писала рецензії на вистави, почуваючись, м’яко кажучи, жалюгідно.

Я люблю процес писання. Мені подобається будувати стрункі конструкції думок, які проведуть читача тим самим захопливим шляхом пошуку, ідей та аналізу, який уже здійснила я. Я люблю ясні, вичищені від усього зайвого тексти, і намагаюся писати такі сама. Мені подобається, що хороший текст живе довго – що б там не казали про швидкість поглинання інформації. І мене справді цікавить культура як сфера журналістської роботи, попри деякий комплекс неповноцінності, культивований не в останню чергу типовим ставленням українських редакцій до неї.

На жаль, одного разу цього стало катастрофічно замало, щоб продовжувати бути культурною журналісткою.

Важко відділити особисті причини від об’єктивних. Тривога за те, чи я встигну написати достатньо текстів, щоб оплатити комуналку наступного місяця, поступово виходила з берегів і змушувала мене брати більше роботи, ніж я фізично могла зробити. Кілька спроб влаштуватися в офіс закінчились провалом: редакції пропонували нуднішу роботу із додатковими обов’язками та зарплатою, яка не надто відрізнялась від мого звичного заробітку. Мої прохання про більші гонорари зустрічали розлогі пояснення про те, що в журналістиці немає грошей. Я бігла, щоб устояти на місці, і, зрештою, втома перемогла. Мені було важко спілкуватись із близькими – не кажучи вже про те, щоби брати інтерв’ю чи коментарі. А в якийсь момент я взагалі перестала відчувати, що мені є що сказати.

Ця німота стала поштовхом для того, щоби змінити професію – уже кілька років я працюю ілюстраторкою. Звісно, мені досі доводиться спілкуватися із замовниками, редакторами та арт-директорами, однак комунікації все одно набагато менше. У цій сфері теж не надто багато грошей, зате дуже солідарна спільнота, впевнена, що цих грошей повинно ставати більше, – і що про це мають подбати самі ілюстратори. А ще тут немає відчуття незносного тягаря гуманітарної відповідальності, знайомого, мабуть, кожному хто коли-небудь працював у культурі.

Пам’ятаєте, яким був «Гогольфест» за рік до Майдану? Окрім того, що там уже тоді вирували протестні настрої, ідеологія та маніфест фестивалю несли дуже чітку ідею: наша влада байдужа до нас, тому ми мусимо самі будувати світ, який нас влаштує. Мусимо діяти, попри цілковиту відсутність підтримки. Мусимо боротися за якісне кіно, цікаві події, комфортні міські простори. Адже культура – це важливо. У якому суспільстві ми житимемо без неї?

Я згадую це тому, що приблизно в такій партизанській парадигмі українська культура розвивалась до революції 2013-2014 років. Що б ви не робили, завжди доводилось опонувати тим, чиї цінності були відверто ворожими, чиї глухота та неосвіченість не залишали жодного шансу для співпраці, а best case scenario був тоді, коли влада просто не заважала. Після Майдану ситуація змінилась: з’явилася бодай якась спроможність впливати на культурну політику та пробувати будувати інституції. Зрештою, на «Українській правді» з’явився розділ «Культура». Опонувати тепер доводилося (і досі подекуди доводиться) хіба що несамовитим чиновникам-патріотам, які швидко пристосувалися до нових політичних реалій і прагнули врятувати новий світ гуртками бойового гопака і безкінечними заборонами всього російського.

Однак за п’ять років стало ясно, що чиновники здебільшого не стали чеснішими, а процедури – прозорішими, що багато з постреволюційних ініціатив продовжують працювати на ентузіазмі, і що систематичні зусилля мають докладати не лише люди культури, але й усі причетні: і влада, і аудиторія. Але й останні  поки що роблять це вкрай неохоче, хіба що це гарантовано буде весело. Саме тому музеям легше привернути до себе увагу йогою та селфі-днями, ніж лекціями чи екскурсіями, а журналістам вигідніше писати для лайфстайл-спецпроектів із красивою версткою і гіфками, ніж складну аналітику. В ідеальному світі, звісно, є місце для обох, однак у нашому, неідеальному, частіше вибирають те, що простіше. Зрештою, перед тим, як остаточно покинути журналістику, я чинила так само.

І це добре вписується в нову тенденцію: тепер культура протистоїть не відвертому невігластву, а реальності, яку визначають вдалі маркетингові ходи. І нова українська влада – це результат продуманого маркетингу, успішний кейс однієї там діджитал-агенції. Більше немає «системи», з якою варто боротися. Зате є відчуття занурення у морок, від якого не здатні врятувати ніякі зусилля в сфері культури.

Це не єдина причина, чому люди в культурі вигорають. Вони вигорають, тому що Україна з її війною та окупацією набридла донорам, і вони прагнуть вкладати гроші деінде. Тому що закінчилися сили розбиратися з важкими темами, які не цікавлять аудиторію або наражаються на неприховану агресію. Тому що ніхто не хоче платити за контент. Тому що нікому делегувати завдання. Тому що немає стандартів оплати праці. Тому що держпрограми фінансування недосконалі. Тому що ти не можеш просто робити свою роботу – ти мусиш бути бійцем, борцем і активістом. Бо культура – це дуже важливо.

І тому проекти та ініціативи «ідуть на канікули», як фестиваль «86», або «стають на паузу», як видання «Заборона». Або просто мовчки зникають. Донедавна серед менеджерів культури поширеною була терапевтична практика обговорення власних факапів. Тепер люди просто чесно визнають: ми не всесильні і ми втомились.

Для культури й суспільства такий поворот, звісно, виглядає погано, й апокаліптичні настрої цілком зрозумілі – особливо, коли температура повітря надворі недвозначно нагадує про танення льодовиків, а новини, вкотре, – про те, що європейські цінності дуже аморфні. Але, мені здається, що визнавати обмеженість власних ресурсів – дуже доросла позиція. Адже могти щось не робити не означає поразку. Це означає, щонайменше, бути вільною у своєму виборі.

Більше ілюстрацій з «Абетки вигорання» дивіться на Behance.

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.