На шляху до Nowhereland

— ПМР. Страна которой на карте нет. ПМР. И мы несем с гордостью свой крест. Пускай нас мало. Но мы сильные духом. И если есть враг, мы под защитой друга. Россия… Один народ. Одна вера… — у кадрі п’ятнадцятирічні репери навпроти пам’ятника Леніну виконують свій, невизнаний гімн підпільної республіки. Піснею починається документальний фільм про Придністров’я і піснею закінчується.

«ПМР» (Придністровська Молдавська Республіка) естонських режисерів Мееліса Муху та Крістіни Норманн розповідає про невизнану Європою та рештою світу республіку. Нині фільм у обмеженому українському прокаті.

Власне, з Крістіною Норманн українська аудиторія вже знайома. Цього літа режисерка й художниця збурювала Петербург нагадуванням про київську  «Йолку». На Двірцевій площі в рамках біенале Норманн поставила залізний каркас ялинки і показала фільм, в якому українська мисткиня Алевтина Кахідзе розповідає про Майдан.

Щодо  «ПМР», то такого роду  географічне кіно хоч і не зовсім рефлексує, чому так сьогодні живе Придністров’я, але для українського прокату його цінність полягає в тому, що дозволяє розгледіти механізми створення  «нічийної землі».

Зображення грає з глядачем злий жарт. Відсторонено його сприймати неможливо. Бо цей досвід припасовуєш до ситуації в Україні і зрештою визнаєш — ДНР та ЛНР взяли курс на Nowhereland.

Фільм за формою нагадує карнавальну баладу з радянськими політичними ритуалами та  народним самогіпнозом. Двадцять років країною править Ігор Смірнов. Він — джокер і друг Москви. Його на вулиці зупиняють піонери, щоби прочитати хвалебні вірші. З ним хоче танцювати кожна пенсіонерка. Смірнов — такий собі карикатурний  «товариш», який почує кожного.

Бабусі ПМР. Кадр з фільму.

Якщо спершу в глядача це викликає сміх — воєнні паради, червоні піонерські краватки та механічні жести вітання до пам’ятника Леніну, — то чим далі вглиб фільму, тим більше за ультраколористикою кадрів (червоний, синій та зелений на вулицях Придністров’я поряд із зіпсутими і пошарпаними будівлями просто виїдають очі) ловиш себе на думці про гірке дежавю.

Риторика Смірнова тотожна тій, яку ми сьогодні чуємо від лідерів-сепартатистів українського Сходу:  «против национальной фашистской политики»,  «мы защитим народ от геноцида»,  «Россия наш друг и если придет время, то она нас защитит». До того ж, серед тих, кого ми бачимо на політичних трибунах Донбасу, багато хто раніше боровся за владу у Придністров’ї.

Власне, навколо виборчої трибуни, але вже 2011-го року, і побудували усю драматургію фільму. У Смірнова нові опоненти, серед яких є й інший  «улюбленець» Москви.

Чергові кандидати не обіцяють нічого нового. Дмитро Соін, лідер руху  «Прорив», критикує владу і обіцяє життя, краще ніж російське. До своїх виступів готується ретельно: підбирає музику Вагнера і красивих дівчат для танцю живота. Мимоволі глядач ловить себе на думці — карнавал же має закінчитися? Колись же це має закінчитися? «Поки карнавал триває, ні для кого немає іншого життя, крім карнавального. Від нього нікуди піти, бо карнавал не знає просторових кордонів. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами», — писав свого часу Михайло Бахтін.

У цьому і є найбільша патетика фільму. Режисери намагаються  «приклеїтися» до реальності і, так би мовити,  «відкрити» європейцям підпільну республіку з її карнавальною свободою. Як каже режисер Мееліс Муху, саме за це їм дякували глядачі під час єдиного показу в Тирасполі:  «За те, що ми не казали — ті погані, ці хороші, а лишалися просто спостерігачами. У нас нейтральна камера і в жодному разі не журналістське розслідування».

На жаль, такий підхід до документалістики навряд чи спрацює сьогодні. Автори не реагують на події, а лише акцентують увагу на декораціях  «совєтськості», на цьому параді радянських речей, які видаються їм диковинкою, сьогодні, в 21 столітті — від пам’ятників Леніну до виноградників чи кавунових баштанів.

Влучно нині полемізує філософ та теоретик кіно Олег Аронсон, що  «в сучасному світі чисте документальне кіно, яким воно було на початку свого народження, з його обожествленною фізичною реальністю, як у часи Флаерті, більше неможливе».

І це зрозуміло, бо контексти й акценти в нашому середовищі інші. Документальне кіно пристосовується до цього також. Відповідно, воно не так прагне  «приклеїтися» до реальності, як лишити післясмак, враження співучасника події чи явища.

Найдоцільніше, мабуть, нині переосмислити те, що свого часу пропагував ще Жан Руш – один із класиків документального кіно 20 століття, якого вважали батьком цілого напрямку  «кіноправди». Автор і його фільм — це інтонації людини, яка намагається розібратися в тому, що відбувається. І не треба вважати таку документалістику претензією на об’єктивну правду. Він вважав, що кіноправда зовсім не належить відстороненому погляду зі стіни, вона можлива завдяки передачі складної і різної реальності за допомогою камери і синхронного звуку, це означає не «чисту правду», але  «зафільмовану правду».

Безперечно, українському глядачеві фільм  «ПМР» буде цікавий передусім не як констатація прикрощів країни, загубленої в часі. А як виявлення механізмів створення нічийної землі тут і тепер. Бо саме сьогодні ми живемо з підпільними республіками на Сході. І нами так само, як і ними, керують страхи: від тваринного до інформаційного.

Саме тому я все ще переконана, що документальне кіно загалом може стати таким собі відкритим проектом реальності. Якщо хочете — пошуком комунікації через гіркоту досвіду, через больові інтонації автора.

Це не значить, що такого роду фільми одразу змінять реальність, поборють остаточно війну, змінять нашого сусіда чи пенсіонерку, яка мріє повернутися в СРСР. Але документалістика здатна формувати людину. Насамперед як одне з найбільш доступних для людини демократичних мистецтв.

У цьому сенсі мені надзвичайно імпонує вислів Сартра:  «Людина — не мох, не пліснява і не цвітна капуста. Людина — це відкритий проект». Який, зрештою, сьогодні наповнюють і медіа, і телевізор. І яку може наповнювати документалістика.

Ми знаємо, хто стоїть за фільмом і можемо сприймати автора і саму картину як того, хто так  чи інакше впливає на нас. Адже при зустрічі глядача з фільмом має відбуватися певна, якщо хочете,  «хімічна» реакція. Як між двома людьми. І змінюються при цьому обидва — і фільм, і сам глядач.

Чи будуть зніматися фільми про ЛНР і ДНР? Чи вони знімаються вже зараз? Так. Як уже багато режисерів переосмислюють у нашому документальному кіно події на Майдані і події в Криму. Звісно, говорити про якусь  «нейтральну точку відліку»  для режисера і для глядача тут неможливо. Але принаймні вона не повинна відштовхуватися від страху та злості.

Прийняття різного досвіду дається важко. Але те, що у нас є ця можливість чути різні голоси, важлива сама по собі.