Наративи документального кіно, що змінюють ставлення до наркозалежності

Будь-яка залежність — алкогольна, нікотинова, наркотична, любовна, ігрова, навіть діджитальна тягне за собою хвіст сорому. Тому залежні уникають розмов на цю тему. Наркотична залежність найбільш таврована, тому й потребує особливої уваги від творців смислів. Тому дедалі більше вільнодумних видань, таких, як Vice, Medium, відкривають на шпальтах рубрику Addiction і все більше документальних фільмів розчиняють ворота колись закритих для сторонніх очей реабілітаційних центрів. Насправді тема одужання від наркотичної залежності може стати дуже навіть ресурсною для одужання від інших видів залежності: утопічних політичних ідей, інтернет-залежності і тд.

У сучасному інформаційному просторі тривають дискусії щодо декриміналізації  наркотиків. Законопроект про легалізацію медичного канабісу викликав зливу абсурдних заяв українських політиків і ланцюгову реакцію на них в таблоїдній і не тільки пресі. Чому так? Бо наркозалежність і кримінальні злочини існують у масовій свідомості як нерозривні поняття і цими темами легко маніпулювати. Однак, більшість наркозалежних людей не вчиняють злочини.

В Україні, за даними біоповедінкового дослідження, кількість людей, які вживають наркотики ін’єкційно, становила 317 000 осіб^[1]. Ця цифра не включає наркозалежних, які приймають психотропні речовини іншим способом. І тільки 3% з них безкоштовно отримують замісну підтримувальну терапію. Тобто, темпи вирішення проблеми наркозалежності, направду, повільні, й ситуація потребує твердих кроків, а не порожніх дебатів. Емоційно заангажоване чи упереджене обговорення політики та законодавства у сфері наркотиків може бути доповнене діалогом на основі філософсько-антропологічних досліджень. І мистецтво може зіграти важливу роль у цьому процесі. Тепер документальні фільми про наркозалежність стають не тільки екзистенційним дзеркалом особистісних криз, але й політичними маніфестами.

Наратив сповіді

Герой фільму «Сповідь. Хроніка відчуження» Георгія Гаврилова (1988, СРСР) слухає платівки бітлів і носить довге волосся. З нього намагаються виліпити «нормальну» за тодішніми мірилами людину, яка ходить на роботу і є опорою тоталітарному ладові. Фільм «Сповідь. Хроніка відчуження» задокументував життя однієї людини серед багатьох представників цілого втраченого покоління у Радянському Союзі.

Наратив сповіді спочатку оголює причини та передумови опіоїдної залежності, пояснюючи чому головний герой вибрав втекти у наркотики. Виходець із привілейованої родини компартійців починає ненавидіти сім’ю за те, що вони користувалися всіма можливими благами і тонули в комфорті у часи голодомору та політичних переслідувань. Потім сповідь розкриває коливання цієї людини, яка хоче змінити стан речей заради нового життя — доньки. «Досить варити їжу для дитини і ширку на одній плиті», — вирішує головний герой у поворотній точці.

Тільки спроби кинути виклик виявляються не дуже дієвими у затхлому радянському середовищі, яке і штовхнуло на слизьку стежку. У житті героя буде ще багато подій, які знову навертатимуть до наркотиків, — програна битва з колишньою дружиною за доньку, постійні відмови у працевлаштуванні, всепоглинаюча самотність.

У Радянському Союзі наркозалежних лікували в психіатричних закладах, з таким же авторитарним підходом, як і в решті сфер життя. Це доводиться пройти і героєві фільму.

В Україні негативне ставлення до наркозалежних — практика відторгнення, таврування хворих, було частково успадковане від радянської «медичної» моделі.

Аскетично та камерно зняті сцени і закадровий голос головного героя витворюють атмосферу мрійливого декадансу. Закадровий голос у фільмі «Сповідь. Хроніка відчуження» схожий на голос людини, яка гасне, застрягши між життям і смертю. Глядач розуміє, що щось не так із цим «наркозалежним голосом», він розтоплює лід і відштовхує водночас. Саме тому ця кіносповідь є важливим текстом для розуміння проблеми наркозалежності, адже вона підносить на долоні окремішний світ героя, аби ми добре його роздивилися, перейнялися або ж відсахнулися — кожен сам вибирає реакцію.

Протягом 14 років чеська авторка Хелена Тржештикова фільмувала життя наркозалежної Каті. Фільм «Катька» (Чехія, 2010) — не єдине дослідження наркозалежності авторства Тржештикової. У картинах «Жінки і наркотики, наркотики і жінки», «У пастці, і ще раз у пастці» режисерка продовжує розкривати світ людей, які змагаються із залежністю.

Із перших хвилин стрічки «Катька» авторка дає зрозуміти, що ця героїня зазнавала сексуального насильства з боку вітчима, і можливо, це зробило її слабшою за інших людей. Хоча сама Катя каже, що завжди хотіла виділитися серед натовпу, тому в її житті з’явився героїн.

Тржештикова вдається до гранично великих планів, знову ж таки, запрошуючи глядача ближче стикнутися із цим химерним світом, де життя Каті йде шкереберть. Спочатку в фільмі домінують інтерв’ю із режисеркою: Тржештикова ставить Каті багато питань. У другій частині фільму більше сцен спостереження. Авторка розуміє, що суспільство у вигляді лікарів та соціальних працівників постійно вчиняють над Катею допит, тому роль інтерв’юера стає недоречною.

Режисерка полишає глядача у стані перманентного чекання драматургічної або настроєвої зміни. У фільмі «Катька» є дві сцени із річкою. Спочатку 19-річна прекрасна Катя грайливо заходить у воду. Тоді вона ще не усвідомлює, куди людей приводить нерівна гра із наркотиками. Рефрен цієї сцени – вагітна Катя заходить у річку, і глядач знову хоче обманути себе легкістю картинки, але дарма, бо в цього кіна не може бути щасливого фіналу.

Дослідження невролога Кента Берріджа із Мічиганського університету називає «системою бажань» механізм, який регулює з допомогою нейромедіатора допаміну наше тяжіння до таких речей, як їжа та секс. Ця система потужно контролює поведінку людини. Наркотичні засоби, що викликають звикання, можуть «захопити» систему бажань, маніпулюючи безпосередньо допаміном, і викликати тяжіння, що сильніше за всі інші. У результаті раціональна частина свідомості людини може хотіти одного (скажімо, забрати дітей зі школи), але переможе бажання отримати дозу.

Катя робить спроби «зіскочити» з наркотиків і приймати хороші рішення. Тільки завжди на шальках терезів переважує затуманена наркотиками частина свідомості.

У фільмі «Катька» також постає дилема стосунків наркозалежних пар або співзалежних приречених стосунків, образ яких нам добре знайомий завдяки фільму «Реквієм за мрією»: наркотики загострюють почуття, але ламають взаємини.

«Катька» — це страшне кіноодкровення. І цінність його в тому, що ми впізнаємо себе у людині, яка переживає глибоку кризу, чиї системи бажань остаточно поламані.  І така людина не здатна знайти вихід самотужки.

Я перечитувала дискусії глядачів на форумах і зрозуміла, що цей фільм справді виконує своє завдання і змінює ставлення до наркозалежності.

Наратив взаємодопомоги

 «Вжити героїн — це як поцілувати Ісуса Христа», — пояснює одна із наркозалежних жінок, що для неї означає прийняти нову дозу наркотиків, у короткометражному фільмі «Героїн(я)» (США, 2017) Елейн Макмілліон Шелдон.

 Десять відсотків із 96 000 жителів Хантінгтона, що належить до округу Кабелл Західної Вірджинії, є наркозалежними. Приблизно п’ять передозувань відбуваються щодня у цьому місті, і одна з десяти жертв передозувань гине. Так виглядає опіоїдна епідемія в США. Провідницею у документальний фільм «Героїн(я)» є Джен, начальниця пожежної охорони, яка невідкладно прибуває на чергове місце передозування. Її професія стає метафорою і ставить лихо пожежі та передозування на один щабель.

Окрім Джен, авторка знайомить нас ще з двома жінками –  суддею та місцевою активісткою, яка ділиться їжею із наркозалежними секспрацівницями. Дії цих трьох героїнь — ще одне свідчення тому, що одна невелика громада може визнати наркозалежність не тільки серйозною хворобою, але й захворюванням, з яким потрібно боротися пліч-о-пліч не тільки медичним працівникам, але й звичайним жителям міста.

Наратив одужання

У наступному документальному фільмі «Recovering Boys» (2018, США) Елейн Макмілліон Шелдон розгортає життєві драми наркозалежних з допомогою наративу одужання. Четверо чоловіків із Західної Вірджинії проходять реабілітацію у центрі «Драбина Якоба», що його заснував доктор Кевін Бракеншіп, батько раніше наркозалежного хлопця. У цьому центрі людям, що зламалися від наркотиків, допомагають відновити втрачені волю опиратися залежності та здатність будувати зв’язки з людьми через заняття сільським господарством та групові терапевтичні сеанси. Джеф, Ріан, Раш і Адам разом проходять шлях, що складається із емоційно різних періодів  — ейфорії, депресії, регресу назад до наркотиків, спокою або плато. У фільмі «Recovering Boys» є довгі сцени плачу, а героям «Recovering Boys» найважче полишити центр реабілітації, де вони прив’язалися один до одного, зрозуміли, що таке прийняття і дружба. Повернутися до звичайного життя, щоб знайти місце у непримиренному суспільстві, не всім вдається.

«90 % наркозалежних людей у США не отримують медичної допомоги»  — титр наприкінці фільму знову ж таки має політичне звучання.

«Я був самотнім, нещасним й ізольованим. Наркотики та алкоголь здавалися мені рішенням цих проблем», — скандально відомий комік та епатажний телеведучий Расселл Бренд говорить у залі засідання суду, відповідаючи на питання, як почалася його наркозалежність. Зірковий телеведучий виплутався, бо у нього були на це гроші, але звичайні люди мають менше можливостей.

Фільм «Рассел Бренд: Від залежності до одужання» Росса Вілсона (Велика Британія, 2012) є текстом змішаного жанру. Саме завдяки елементам розслідування, мок’юментарі та шоу за участі телезірки авторам дак добре вдається іронізувати над системою охорони здоров’я Великої Британії (і не тільки), де більшість наркозалежних людей замість пройти реабілітацію і покінчити із наркотиками, отримує замісну «терапію» метадоном — синтетичним наркотиком, від якого у людини розвивається ще більша залежність. Бренд бореться за те, щоб наркозалежність в першу чергу була визнана хворобою, оскільки зараз вона сприймається британським суспільством як маргінальне та кримінальне явище.

У фільмі неодноразово звучить пісня «Back to Black» Емі Вайнгауз – ще однієї зірки, яка переживала  проблеми з наркотичною та алкогольною залежностями, від чого і пішла з життя. Документальний фільм «Amy Winehouse – Back to Black» 2018 року підводить до тези, що Емі не витримала тягаря слави і власного таланту.

Наратив одужання у документальному кіно – найбільш тернистий для протагоністів та авторів через те, що на шляху одужання наркозалежні люди знов і знов повертаються до наркотиків. І це – частина процесу одужання, – до такого висновку приходять головні герої художнього фільму «Гарний хлопчик» Фелікса ван Грунінгена, знятого на основі задокументованої журналістом та його сином реальності.

Так, ми намагаємося не вживати лексики, яка таврує наркозалежних, бути толерантними і людяними. Але «рептильний мозок» підказує, що краще триматися якомога далі від цих людей. Ми боїмося наркозалежності, як вогню, і звикли вважати її хворобою «слабких». Але в генах кожного з нас закладений різний рівень аддиктивності. Тож коли глядач документального кіно розуміє, що наркотична залежність «скошує» сильних особистостей, цілі покоління і може набирати епідемічних оборотів, що це — багатовимірна проблема, не тільки соціальна чи економічна, тоді з’являється шанс на щире гуманістичне ставлення. І ми відчуваємо більше емпатії до людини з наркотичною залежністю, яка долає глибоку кризу, і бажання активно включитися у зменшення масштабів цієї проблеми.

Примітки:

^[1] https://phc.org.ua/news/narkozalezhnist-ce-khvoroba-ne-zlochin  

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.