Нічого правдивого й усе можливе: роман виховання

«Нічого правдивого й усе можливе» Пітера Померанцева занурює у світ Росії нульових, з її лоском та неоновим світлом, папіками та золотошукачками, політтехнологами та кримінальними авторитетами, маргіналами та сектантами. І ці на позір кінематографічні (а насправді документальні) сюжети книги виявилися найпроникливішим та найгострішим описом пострадянської Росії. У цій країні не має права на існування жодна реальність, окрім тої, що постає на телебаченні.

Британський телепродюсер та журналіст Померанцев, на власні очі зобачивши сотні трансформацій постмодерної диктатури Кремля, зумів угледіти в ній не те, чим вона хоче видаватися на екрані телевізора.

Однорічною дитиною Пітер разом із родиною емігрував із Києва. Його батько – російський поет родом із Чернівців, радіодраматург та есеїст Ігор Померанцев. Тому, зроставши в Лондоні, Пітер мав доступ водночас до двох високих, вихолощених культур: британської та російської дисидентської. Однак здобувши блискучу освіту в Англії, вирішив поїхати до Москви. У Старому Світі все здавалося таким передбачуваним та одноманітним. Тоді як Росія змінювалася з небаченою швидкістю: комунізм, перебудова, шокова терапія, олігархія, мафіозна держава, мегабагатство… Жага життя привела Пітера у місто-карнавал з великими грошима та можливостями. За дев’ять років перебування в Москві він зрозуміє: Росія високо злетіла, але так і застигла в зоні турбулентності.

Москва нульових щиро радіє всьому західному. Сюди запрошують представників із європейських демократичних інституцій, яким доводиться знічено констатувати: «Вибори? Галочка. Свобода слова? Галочка. Приватна власність? Галочка». Автор сам працював подібним експертом. Невідповідність баченої реальності тому, що приховується на споді – той саспенс, що автору вдається втримувати впродовж усієї книжки.

Уже в 2006 році Пітер стає телепродюсером та автором документальних фільмів на російському розважальному каналі ТНТ, що копіює популярні західні формати телешоу. І хоча загравання каналу зі сміливими темами очікувано виявилося ілюзією свободи й мовчанням про значимі події, саме відзняті Пітером сюжети стали тлом «Нічого правдивого й усе можливе».

Це правдива документалістика, в якій точний фактаж межує з неабияким художнім хистом та яскравою образністю. Померанцев симпатизує своїм дивакуватим героям, часом опиняється в їхній шкурі, аби краще їх зрозуміти – але в потрібний момент зберігає дистанцію та дещицю британського гумору. Не можна позбутися враження, що це «кіношна» література: тут вдосталь захопливих любовних історій, містичних трилерів та детективів. Але всі ці сюжетні лінії блискуче сплетені авторським задумом. Москва складається з низки концентричних кільцевих доріг, і Пітер, мовби Вергілій у «Божественній комедії» Данте, проводить нас углиб цими колами пекла, усе далі й далі, доки не зникнуть контури реальності, доки не настане цілковите затьмарення та забуття. «Нічого правдивого й усе можливе» – це документалістика, яка фіксує не так реальність, як складні взаємини російського суспільства з нею.

Ось одна із сонми «шукачок папіків» Альона витрачає тисячі доларів на курси зваблення заможних чоловіків і доступ до найелітніших московських клубів, де вони відпочивають. Вона принципово не називає себе повією, бо ж сама полює на чоловіків – і ставиться до цього способу життя як до кар’єри, чи пак, «жіночої філософії». Але живучи в постійному страхові, що її кине спонсор, Альона не полишає пошуків, учить цілі строфи «Євгенія Онєгіна» напам’ять, аби вразити нового залицяльника, та ладна грати для нього «сучку» – якщо це йому до душі.

Або ж Віталій Дьомочка – кримінальний авторитет, що тримає увесь Уссурійськ, вирішує знімати серіал «Спєц» – про себе і з собою в головній ролі. Російське бандитське мило видалося йому нереалістичним, тому в його автобіографічному фільмі насилля справжнє, а міліцію грають уссурійські міліціонери. Але те, як знятий фільм: ефектні крупні плани Дьомочки та старомодна музика – руйнує весь потенціал цього «нового реалізму».

Й Альона, і Дьомочка безперервно імітують та приміряють різні ролі, для них таке життя є органічним. Але Померанцеву, вочевидь, йдеться про те, що безперервно імітує вся Росія: «Москва могла почуватися олігархією вранці, демократією на обід, монархією на вечерю та тоталітарною державою вночі». І новоявлений телевізійник Пітер усвідомлює, що повістку дня для всієї країни формує телебачення – «центральний механізм авторитаризму нового типу». Бо для Росії, що охоплює дев’ять часових поясів, тільки телебачення й надається до скріплення й керування державою.

Фото: Олександра Чернова

На зібранні в Останкіно Пітер чує сакраментальний заклик: «Усі ми знаємо, що реальної політики не існує. Але ми все одно мусимо дати нашим глядачам відчуття того, що щось відбувається». А на ТНТ йому не втомлюються повторювати: «Ми потребуємо позитивних історій!». Глядачів не має обходити те, що відбувається насправді – ба більше, як свідчать рейтинги каналу, вони самі в цьому не зацікавлені.

Натомість над усім цим ляльковим театром стоять реальні люди: візири ХХІ століття, або ж політтехнологи.  І дошкульно-іронічний стиль, яким Пітер описує Президента, кардинально змінюється тоді, коли йдеться про Владіслава Суркова. Злий геній та кремлівський деміурґ, «політтехнолог всія Русі», витончений естет, який обожнює Тупака Шакура та з пам’яті цитує бітників, за потреби здатен створити рух «Наші» – кремлівський аналог гітлер’югенду.

Сучасні політтехнологи так само – як і в Російській імперії чи в Радянському Союзі – керують згори вниз та пригнічують опозицію, але завдяки новітнім піар-технологіям їм уже не треба влаштовувати показові гоніння. Сурков легко проникає в будь-яку ідеологію, оволодіває її політичним дискурсом, одночасно фінансує демократичні інституції та радикально-націоналістичні рухи й надає їм свої інструкції. Померанцев демонструє жаску картину, коли опозиція не може не бути кишеньковою: є маленький та затишний світ медіа, в якому опозиційним журналістам справді комфортно, але всі ці медіа існують з погодження згори, журналістська свобода закінчується тоді, коли хто-небудь забажає написати резонансне розслідування. Зрештою, навіть у назві одного з найбільших нібито незалежних видань «Сноб» закладено його потенційну маргінальність.

У романі «Близьконуля» Сурков (хай ця книга й видана під псевдонімом) змальовує своє альтер-его – «вульгарного Гамлета», корумпованого піарника, для якого все довкола – поверхове та фальшиве, так що нема жодного сенсу в що-небудь вірити. Лишається тільки імітувати когось, кимось видаватися – бо ж хіба існує істинний прояв «я» у цьому фейковому світі? Сурков – довершене втілення людини-хамелеона, але, як пише Померанцев, вираз «Все піар» став гаслом нової Росії, дещо розчарованої та зневіреної, але хай там як, змушеної слідувати правилам гри та приміряти різні ролі.

Нічого правдивого? Ось російський іномовник Russia Today, що має розкішну студію та маститих західних ведучих, узяв одвічне питання європейської філософії про неможливість довести об’єктивну істину. Мовляв, об’єктивного висвітлення узагалі не існує, і можна лишень піддавати всю інформацію сумніву (окрім кремлівської лінії).

Усе можливе? Бо Russia Today, як і більшість провладних російських медіа, видає на гора сотні версій однієї події (згадаймо, скільки суперечливих теорій висунула російська пропаганда з приводу збитого Боїнга). Це журналістика, що не шукає відповіді на питання, а зумисно губить її з-поміж терабайтів фейкової інформацій – бо ж так чи інакше, «усе відносно».

Росія, яку описує Померанцев, – це Захід у кривому дзеркалі, постмодернізм, ніби зумисне доведений до абсурду.

Але в цьому дикому релятивізмі насправді є глибокі коріння. Пітер, чиї батьки були радянськими дисидентами, з подивом з’ясовує, що за пізнього Союзу його старші колеги по роботі щиро славили партію в школі, а потім слухали Deep Purple на «Радіо Свобода» – і в них не виникало морального конфлікту. Це було розщеплене суспільство, яке не мало стійких переконань, а лише змінювало ідентичність в догоду своєму середовищу. І мало хто зараз має пієтет до зужитих формулювань на кшталт «свободи слова» чи «демократії» – для сучасної Росії це така ж ілюзія, як і комунізм.

«Велика драма Росії – це не перехід від комунізму до капіталізму, від одного завзято сповіданого набору переконань до іншого, а те, що протягом останніх десятиліть ніхто не вірив у комунізм, але всі й далі поводилися так, немовби вірили, а тепер вони лише можуть створити суспільство симуляції»

Кремлівські пропагандисти, що слухають опозиційне радіо в машині. Православні консерватори, які тримають гроші в Лондоні та відпочивають з родиною в Нідерландах. Таке в Росії трапляється повсюдно. У нескінченних імітаціях можна знайти значну вигоду: списати всю провину на лише одну з власних ролей. «В усіх культурах є різниця між «публічною» та «приватною» іпостассю людини, – пише Померанцев. – але в Росії суперечність між ними сягає крайнощів».

У Померанцева немає сумнівів, що в цій системі закладена бомба сповільненої дії. В останні роки перебування в Росії, він помічає, що російськими медіа вже оволодіває новий містицизм. Замість боротьби з політичною несправедливістю та корупцією тут звеличують боротьбу Священної Русі проти Закордонного Диявола.

Ті форми делірію, які Пітер віднаходить у російського суспільства, є симптоматичними. Це й історія про дві топ-моделі Руслану й Анастасію, які вкоротили собі життя невдовзі після проходження курсу з особистісного розвитку «Роза світу», що виявився сектою. Вони так і не змогли подолати психічну залежність від тренінгу – але чи не схожим, емоційним шляхом діє російська пропаганда? Померанцев розповідає історію російського сектантства від Кашпіровського до Віссаріона, знайомить із православними байкерами з «Нічних вовків», які торочать про апокаліптичну боротьбу добра зі злом. Росія знову, вкотре в історії починає вірити у свою месіанську роль для світу, а все суспільство стає учасником різноманітних теорій змови.

Пітер детально описує свою втечу з Москви – він уже не в змозі шукати «оптимістичні історії» для ТНТ, а атмосфера в країні стає дедалі задушливішою. Він повертається до Британії та починає знімати документальні програми про заможних росіян у Лондоні. Й автору стає зрозуміло, що Британія, як і всі інші глобалізовані еліти, перетворилася на великий російський офшор, не лише фінансовий, а й ціннісний. Типовий поворот горрор-фільму: ти втікаєш від когось, але знаходиш його в себе вдома.

Російська політична система зжерла навіть свого творця. Борис Березовський перший зрозумів, яку велику владу може дати телебачення, це людина, «яка створила кремлівську систему й виліпила Президента, поки сама не опинилася в екзилі з вини свого виплодка», і він доживає свій вік у безумстві й перед самогубством програє суд проти кремлівського олігарха Абрамовича, бо, за словами судді, «ввів себе в оману вірою у власну версію подій». Стає зрозуміло, що в цій системі закладене божевілля – та хіба не здатна вона самовідтворюватися й ширитися всім світом?

«Нічого правдивого й усе можливе» вже перекладена двадцятьма мовами світу, вийшла українською у перекладі Андрія Бондаря й очікувано не вийшла російською. Застереження про те, що в період військової агресії та економічної кризи ми самі можемо уподібнитися до Росії, стає ще більш страхітливим, бо в книжці можна знаходити численні (хай часом і натягнуті – та все ж) аналогії російського політичного життя з нашим: олігархічні медіа та фейкові політики, яких на них розкручують, незнищенний популізм та наполегливий пошук ворогів.

Книжка Померанцева далека від моралізаторства, але її можна розглядати як своєрідний «роман виховання», як історію про подолання самого себе: Пітер «імітував» крутого західного продюсера, він також відчував себе режисером-маніпулятором та був змушений знімати «позитивні історії», але чим більше сходила на пси російська журналістика, тим загартованішим ставав він сам.

І якби не внутрішній конфлікт автора, хіба мали б ми таку захопливу, багатошарову книжку? Бо хто зможе відповісти однозначно, чого в «Нічого правдивого й усе можливе» більше: Пітера-аналітика чи Пітера-телепродюсера? Пітера-британця чи Пітера-росіянина? Тут більше гумору чи правдивого жаху? Заспокоєння чи передчуття глобальної катастрофи?

Але хай там як, це також блискучий приклад журналістської школи, в якої жага до об’єктивності та глибокий аналіз межує із захопливим викладом, який поглинаєш, мовби улюблений серіал.