Олександра Ларссон-Якобсон: “Коли я думаю про глядача, я уявляю, як саме хочу запросити його поглянути на свою роботу”

З 6 грудня 2019 року до 1 лютого 2020 року в Щербенко Арт Центрі проходить виставка художниць-представниць жовто-блакитних країн. Шведська художниця Олександра Ларссон-Якобсон та українська мисткиня Марія Куліковська зустрічаються для проєкту «Квіти», де, безумовно, глядачі знайдуть багато квітів на акварелях, фотографіях, квітиів як елемента скульптур, але йдеться не лише про їхню природну досконалість. Виставка розглядає поняття “тіло”, “шкіра”, “мембрана”, “жінка” та їхні суспільно-політичні зв’язки.

Отже, ми поговорили з художницею Олександрою Ларссон-Якобсон про виставку «Квіти», арт-сцену в Швеції та її майбутні плани щодо створення арт-резиденції.

Мілена Хомченко: Для початку поговорімо про те, що спонукає вас створювати мистецтво? Адже, звісно, не лише спалах натхнення може стати причиною для творчості.

Олександра Ларссон-Якобсон: Все почалося, коли я була дитиною. Я ніколи не знала й не думала, що буду працювати з мистецтвом, але завжди обирала речі, які прокладали мій шлях до нього. Я стала танцюристкою, а також почала займатися фотографією. З раннього віку я малювала та виражала себе з допомогою одягу, шила, робила прикраси.

Я просто маю невимовну потребу займатися мистецтвом і не знаю, як склалося б моє життя без культури, адже саме вона є визначальним фактором стосовно того, як я дивлюся на своє оточення, намагаюся зрозуміти його і трансформувати в своїх роботах. Я відкриваю речі, запрошуючи до цього інших людей. Безперечно, це велике запитання, адже воно має не одну відповідь. Моє мистецтво багато в чому стосується розуміння життя, себе та світу. Це може здатися дуже амбітним, але так є. Тобто я дивлюся на речі, використовуючи своєрідні “окуляри”.

Робота, яку я показую на виставці в Києві, з’явилася вдома, просто на моїй кухні. Я почала фотографувати, коли народила дитину і, можливо, це був крок назад стосовно медіумів і технік творення мистецтва, але я дуже вдячна, що маю сина. Стати матір’ю та одночасно намагатися бути художницею схоже на нову зустріч із життям з огляду на цю чуйність. Коли ми ще юні, ми думаємо, що життя безкінечне, але коли у нас є дитина, все стає вкрай чутливим, і ми нормуємо речі по-іншому. Ми розуміємо, що хтось потребує нас постійно, і ми не можемо просто піти і все відпустити. Це було таке потужне відчуття.

Фотографії Олександри в експозиції Щербенко Арт Центру

Зараз я працюю з великим шоу в Стокгольмі, це кінопроєкт. Він про стосунки матері й доньки, що я переосмислюю в роботі «Harder, Softer, Slower». Для цього я знімаю подругу та її дванадцятирічну дитину, які зустрічаються в русі і так я проводжу паралель із моїми скульптурами. Вони подібні на мистецтво початку 19 століття, адже я багато працюю з дзеркальним відображенням та симбіозом. Я ставлю питання щодо амбівалентності, тому що позиція «поруч» також може бути коренем конфлікту. Ставлю запитання: «А як ти дивишся на власну матір, на свої стосунки, тощо?»

Багато років я працюю з особистістю, змінами життя і змінами в тому, як ми самі над собою рефлексуємо. Я завжди повертаюся до таких питань, і ці квіти також стосуються згаданої проблематики.

“Harder, Softer, Slower”, Олександра Ларссон Якобсон, 2019

М. Х.: Повертаючись до виставки, як вирішили співпрацювати з Марією?

О. Л.-Я.: Я познайомилась із Марією 6 років тому, всього за 3 місяці до революції. Ми стали учасницями обміну, що фінансувався шведським інститутом, і де брало участь 10 шведських та 10 українських художників і художниць. Це стало нашим пунктом зустрічі, завдяки якому ми дуже потоваришували. А вже минулого року Маша сказала мені, що збирається на магістерську програму в Констфак, і ми маємо змогу вчитися в одному класі. Відтоді ми почали працювати в одній майстерні в Стокгольмі і розпочали дискусії про виставку.

“The Keyhole”, робота Олександри під час обміну в Києві, 2013

Цього літа вона опублікувала в Instagram бюсти з квітами. Вони були прекрасні, і коли я переглядала свої фотороботи, я теж помітила багато зображень квітів. Подумала, що певним чином мої фотографії пов’язані з її скульптурами, тому ми почали розвивати їхній зв’язок, і тоді Марія згадала про запрошення робити виставковий проєкт в Україні. Вона хотіла співпрацювати з іншими митцями, тому попросила мене приєднатися до неї.

М. Х.: Яким чином експозиція взаємодіяла з вашими творами? Можливо, структура простору створила для них якісь додаткові значення? Або навпаки?

О. Л.-Я.: Я думаю, що ми влаштували чудову виставку й побудували цікавий зв’язок між роботами. Було приємно працювати з простором. Ми зустрічали глядачів неоновою вивіскою, перш ніж вони заходили в інші зали. А мої фотороботи перегукувалися з інсталяцією на стіні.

М. Х.: А як вам було співпрацювати з іноземною аудиторією?

О. Л.-Я.: Показ у Києві в Щербенко Арт Центрі та співпраця з Марією дали мені багато, бо показувати свою роботу за межами Швеції — завжди особлива можливість. На відкритті було кілька важливих дискусій з відвідувачами, я завжди готова до обговорень своїх робіт. Завжди цікаво бачити, як твір говорить до глядачів. Я навіть сконтактувала з новими людьми.

М. Х.: А хто взагалі ваш глядач? Чи думаєте ви про цю людину та її сприйняття в процесі створення мистецтва?

О. Л.-Я.: Чесно кажучи, коли я працюю, то не думаю про глядача. Я не роблю цього в процесі творення, але дбаю про це під час роботи з експозицією. І коли я думаю про глядача, я починаю уявляти, як хочу запропонувати йому подивитися на це зображення. Перше, що спало на думку під час створення цієї роботи — те, що я не хочу створювати великі гарні принти з квітами, які можна повісити над ліжком. Справа не в тому. Так, вони про абсолютну красу, але також про чутливість і нерв. Ось чому я вибрала невеликі розміри, це було справді інтимним у багатьох аспектах.

Я також робила рамки своїми руками. Я їх намалювала так, щоб вони були більш грубими. Тоді, дивлячись на квіти, ви маєте майже дзеркальне відображення кімнати, світла, відблисків. Мені подобається, що вийшов чорний фон із сяючими квітами. Можливо, глядач захоче наблизитися.

М. Х.: В інтернет-просторі не так багато інформації про вас і ваше мистецтво. Отже, що є головним об’єктом вашого дискурсу? Як розвивався ваш стиль?

О. Л.-Я.: Після художнього університету я сфокусувалася на скульптурі, що пов’язано зі сценою, театром та, якщо говорити про тематику, різними психічними станами та ідентичністю. Я хотіла відповісти на питання: «Які ролі ми граємо у повсякденному житті?» Тому почала працювати з юними вболівальниками. Окрім того, у мене був танцювальний бекграунд, тому я сама поставила хореографію. Цей досвід став моєю відправною точкою співпраці з іншими людьми. Згодом, у Німеччині, у мене було ще одне шоу, де я також працювала з танцюристами і робила скульптури. Отже, я б сказала, що працювала з перформансами, але сама ніколи їх не робила. Таким чином, я і продюсерка, і режиссерка.

Однак усе навколо для мене — це також спосіб робити фотографію. Це мій спосіб обрамлення речей, тому що я дивлюся на світ через малюнки, постановку зображень, навіть якщо це скульптура, рухоме зображення чи перформанс. Понад те, я починаю запрошувати дедалі більше людей у ??свою практику. Раніше я працювала на самоті, але зараз я залучаю людей, які могли би бути в чомусь кращими за мене. Я думаю, що в майбутньому я продовжу працювати в такому напрямку, і це дає мені ще один вимір створення мистецтва.

Перформанс Олександри під час відкриття виставки “Smoke Screen”, 2013

Крім того, за ці роки я дійшла висновку, що відправна точка створення роботи часто є занадто особистою. Я зробила багато проєктів з вірою, що можу їх продемонструвати. І в процесі завжди виникають етапи, які я починаю випробовувати свої роботи з найближчими людьми, але в кінцевому підсумку не використовую ці проєкти. Так я робила зйомку зі мною, мамою та бабусею, тому що робота дуже пов’язана з нашими сімейними стосунками або натхненна ними. Але це більше дослідницька робота, тому мені довелося запросити акторів і танцюристів, щоби вкласти історію в життя.

Звичайно, багато художників використовують себе, наприклад, Маша використовує своє тіло, але навіть якщо я докладаю багато зусиль, знімаючи, фотографуючи, я закінчую думками, що все повинно залишатися за завісою. Так повторюється з роками, і я завжди залишаюся наодинці з відчуттями, що я мала би це передчути, розумієте?

М. Х.: Так… А ви випробували себе в картинах? Чи це необхідний момент становлення художника?

О. Л.-Я.: Багато років тому. У Швеції поширена практика йти до мистецької школи відразу після здобуття середньої освіти. Як правило, це стосується лише півночі. Тут ви завжди вивчаєте традиційну кераміку, створення пейзажів, портретів, але я не відчуваю, що живопис — мій медіум для висловлювання. Звичайно, я роблю ескізи, але ніколи їх не показую, бо не відчуваю себе вільною в них. Я експериментувала з живописом багато років тому. Але згодом я викладала у мистецькій школі для людей з особливими потребами.

У будь-якому випадку, я думаю, що живопис та ескізи у традиційній манері — це речі, через які проходить кожен митець. Але потім всі ми знаходимо свої шляхи і для мене ними стали скульптура, фотографія, рухоме зображення.

М. Х.: Отже, у вас величезна кількість творів, які ви ніколи нікому не показували?

О. Л.-Я.: Напевно. Хто знає, можливо, я покажу їх через кілька років в іншому ключі, але в підсумку все часто стає таким близьким. Це може бути цікаво для мене, але не для глядача, і тоді я намагаюся поставити щось інше й більше.

М. Х.: Процес створення мистецтва є імпровізацією для вас, чи ви маєте чітке бачення?

О. Л.-Я.: Від проєкту до проєкту. Щодо шоу «Квіти», спершу я фотографувала і взагалі не думала колись показувати ці роботи. У мене було кілька фотографій, які я хотіла використати для створення книги в майбутньому. У цій роботі я намагалася побудувати деякі обмеження, але водночас бути вільною від них.

Особливо, коли ми знімаємо фільми, у нас часто немає встановленого сценарію, і я режисую прямо під час зйомки. Мені подобається мати якісь рамки, але й робити рухи між ними, тому що, маючи чіткий план, я часто щось втрачаю. Я можу відкрити так багато несподіванок під час створення без плану. Я навчилася цьому після років праці, а також завдяки певній відкритості.

Експозиція виставкового проєкту “Квіти”, 2019

М. Х.: Ви також сказали, що у своїх перформансах ви не намагаєтеся бути акторкою, а більше режисеркою. Крім того, чи був у вас досвід кураторки виставки?

О. Л.-Я.: Так, я займалася кураторством виставок. Як художник/ця, ви часто перебуваєте у всіх ролях одночасно, і мені також подобається ця можливість. Ймовірно, це є причиною створення резиденції. Мені подобається виконувати роль кураторки, яка формує простір, тому що це також дуже творчий внесок, як і власне мистецтво. Крім того, я також люблю надавати поле для висловлення іншим людям.

М. Х.: Які ваші майбутні мистецькі плани?

О. Л.-Я.: Я закінчу магістерську програму цього літа 2020 року, а потім продовжу робити власний проєкт з рухомим зображенням та інсталяціями. Крім того, ми з чоловіком маємо будинок на архіпелазі за межами Стокгольма. Це старий сільський будинок у лісі. Там ми створили студійне місце, і я планую створити там резиденцію, щоб робити виставки.

Я докладу зусиль, щоб знайти кошти, тому що я хотіла б запросити художників, які б отримували заробітну плату. На літо планую створити більшу виставку, групове шоу. Мені не так цікаво показувати власні твори, можливо, я покажу деякі з них, але хочу працювати більш колективно і будувати проєкти разом. Мені так набридло бути самотньою. Часто митці дуже самотні і деяким з них це дуже подобається, але для мене групова робота значно краща. І викладання для людей. Мені подобається бути в ролі викладача.

Ми з Марією також плануємо зробити спільний проєкт та працювати з художниками з України та Швеції.

М. Х.: А чи буде ця резиденція для міжнародних художників?

О. Л. -Я.: Я думаю про обидва варіанти. Можливо, один рік буде міжнародним, а інший – для шведських митців. Більше того, він буде відкритий для художників, танцюристів та письменників. Я думаю в масштабах культури, не тільки візуального мистецтва.