Організована ексклюзивність культури
Це відповідь на текст Євгена Гулевича «Інноваційна незворушність культури». Я хочу погодитись з тим, що конкурс Українського культурного фонду не покликаний залучити якомога більше культурних явищ в Україні, в той же час можу зрозуміти рамки.
Текст Гулевича – дуже важливий, особливо тим, що багатоголосий. Звісно, невідомо, яка в автора була вибірка і наскільки думки “репрезентативні”, але цей зріз суспільної думки важливий тим, що зробив можливим озвучення проблеми, про яку, вочевидь, не питають аналітики_ні, коли роблять дослідження стану культури.
Мій досвід з УКФ такий, що ми з командою заповнили заявку на 80%, але зупинились через те, що зрозуміли, що наш проект потребує підготовчої роботи.
Очевидно, великій кількості аплікант_ок теж не вистачає часу на цю роботу, і саме непродуманість проекту на стадії написання заявки викликає проблеми у поєднанні з цією формою. Бо УКФ орієнтується на передбачувані і вже сплановані проекти, це факт.
Системна прогалина тут в тому, що підготовчу роботу ніякі фонди не забезпечують, і тому подаватися можуть тільки ті, хто мають за плечами інституцію. «Як би не мріяли всі про можливість подавати заявки раніше, ніж перед самим дедлайном, але планувати щось, не маючи за собою інституційного чи ресурсного опертя в умовах непевностей однорічного бюджету, геть нелегко» – пише Гулевич. Під інституцією я маю на увазі ще й команду, яка є сталою, передбачувано і дає вам можливість планувати проект разом.
Під час складання заявки в нашої команди виникали думки, що ми не підходимо під конкурсну рамку, бо це – для мистецьких інституцій. Наприклад, якщо ви збираєте команду під проект, то майже неможливо набрати в неї одразу комунікаційн_у директор_ку чи кураторку з погодженою оплатою. Навіть у “культурній столиці” кваліфікованих спеціаліст_ок не так багато, щоб вони формували якусь зрозумілу і універсальну “ринкову ціну”. А одні й ті самі люди вписуються одразу в декілька проектів, і «сформована команда» перетворюється на мильну бульбашку, в результаті під час виконання проекту можуть змінитись люди, оплати і підходи.
Але чи є ці спроможні інституції? За моїми спостереженнями, по-перше, вони не дуже охочі брати участь у таких конкурсах, по-друге, робота в інституціях теж прекаризується. В межах креативних реформ, бажаючи вдихнути життя в державні музеї та театри, співробітни_ці переводяться на контрактні форми роботи і так само позбавляються можливості планувати.
В той же час варто розділяти неспроможність якісної підготовчої роботи та інтуїтивні методології в культурі. Якщо про перше нам залишається сумувати і сподіватись на краще, то друге потребує визнання і підтримки як є.
Виробництво культури не зводиться до передбачуваних і прорахованих сценаріїв. Створення якісного культурного продукту – це не просто вирощування яблук, які можна оцінити за кількістю і смаком. Безумовно, є безліч продуктів, які творяться в такий спосіб і можуть творитися, і є цінними. Але розвитку культури сприяє й можливість творити, пробувати нові підходи і команди, і не зненавидіти себе і колег, коли ви не досягли «якісних показників».
«Баланс між ідеєю і її втілювачами – річ зовсім не така проста, як подається,» – пише Гулевич. Така проблема існує не тільки в креативних індустріях, а й в третьому секторі. Грантодавці переважно розглядають передпроектний процес – як конвеєр зі збору кваліфікованих спеціаліст_ів у продуктивну команду, яка має _реалізовувати_ (втілювати з точністю до міліметра) чужі чи свої ідеї. Цей процес дегуманізує і деакторизує учасни_ць громадянського суспільство, позбавляє людей, дотичних до створення культури / громадянського суспільства ролі співтвор_чинь, зводячи їх до механічних функцій.
Експерименти з намацування нового і створення непередбачуваного є цінними самі по собі, а не виробленими продуктами. Інколи експеримент є метою, інколи це супутній процес. Тут не завжди можна гарантувати видимий результат, він може бути, а може і не бути, і більш того, буває корисно припинити йти наміченим шляхом і відмовитись від ідеї посеред роботи.
Юлія Федів зазначила на Конгресі культури про потребу убезпечитись від шахрайства грантерів. Це безперечно важливо, але чи думали в фонді як убезпечитись ще й від поверхневих ідей, повторювання одних і тих самих продуктів, і перетворення культури на завод із виробництва штампів? Добросовісність грантерів – це про відповідальну роботу над суттю проекту, чи слідування інструкціям?
На моє переконання, існує два шляхи: або ви дозволяєте можливість помилки і довіряєте створювач(к)ам культури в творчому процесі, або ви обмежуєте чіткими правилами і рецептами виробництва.
Здавалось би, виміряти справжні наміри складніше. Але добросовісність досить легко підробити, якщо використовувати «професіоналізовані» показники якості. Насправді оволодіння грантменеджерською мовою дозволяє не тільки вправно фреймувати будь-який проект в умови донора, а й створювати беззмістовні, але очікувані кількісно-якісні результати.
Я також роблю висновок, що проекти УКФ можуть добре реалізувати тільки інституціалізовані дієв(и)ці з того, якими є вимоги до бюджету.
«Бюджет і фінансова частина. Написана таким чином, щоб змусити тебе до подвійної бухгалтерії. Штучне обмеження в 30 000 грн на ФОП. Штучне обмеження в зарплатних ставках, що не відповідають ринковим. 10 000 на місяць у Києві: seriously? Хто це буде робити?» – цитує Гулевич аплікантку Олену.
Мені здається, це та інші обмеження бюджетних вимог (негнучкість і часові рамки проекту) спонукають не таких вправних менеджерів, як Олена, до вкладання власних коштів, залучення неоплачуваної робочої сили і понаднормової роботи – аби вписати в рамки проекту.
Бажання вкласти свій ресурс – можливо, не проблема, а принада, але це не мусить створювати неконкурентні умови тим, хто не може вкласти свій ресурс. А, на жаль, воно так працює. Адже в умовах бюджету вказано, що ціна має бути обґрунтована, але чи можливо обґрунтувати вдвічі вищу зарплату тим, що я не маю додаткових ресурсів на існування? Чи можливо починати це обґрунтування, коли співмірність зарплат впливає на рейтинг заявки? До речі, в аплікаційній формі немає поля «обґрунтування зарплат».
Водночас я не з усім погоджуюсь у тексті Гулевича. Здається, закралась помилка: бюрократизацією і канцеляризацією називаються механізми управління діяльністю. Гулевич говорить про те, що мова грант-менеджменту УКФ заскладна і привілейована, але варто говорити про багатоголосся культури. Жодна мова не є універсальною – та, якою він написав свій текст – і поготів – і потребує зусиль для вивчення. І в той же час, якщо ми хочемо багатоголосну культуру, то маємо прагнути до якоїсь універсальної мови так само, а не тільки звинувачувати якусь мову в незрозумілості для всіх. Мова, яка пропонується Українським культурним фондом, це мова менеджменту проектів. Проектів, в реалізацію яких залучено багато людей і які мають кінцеву мету. В цьому ця мова універсальна і ефективна.
Але, на жаль, нею говорить меншість з тих, хто вже присутні в культурній сфері, а процес обрання такої мови за універсальну навряд чи можна назвати демократичним. Чи правильним буде й надалі її просувати?
Я можу собі уявити, як ця мова, разом з іншими обмеженнями, спонукає і зростання якості менеджерської роботи, і покращення створення однотипних повторюваних продуктів, і формування сталих команд, і навіть формування зрозумілих обґрунтованих цін… Але разом з тим УКФ міг би трішки більше орієнтуватись на контекст української культури, замість репресивними методами підвищувати рівень. Заявляючи акцент на темі інклюзивної культури, фонд сам має ексклюзивний підхід. Це проявляється в перелічених тут обмеженнях, кожне з яких саме по собі є просто технічною рамкою, але разом вони створюють системні перешкоди для підтримки живої і різноманітної культури в Україні. Інклюзія має починатися з залучення до подання проекту не-спроможних, не-навчених, не-привілейованих.
Коментарі