ОРЛАН: “Настав час протистояти смерті”

26 листопада в рамках Київського Інтернаціоналу Київської Бієнале 2017 у Києві всесвітньо відома художниця із Франції ОРЛАН здійснить перфоманс «Петиція проти смерті» у приміщенні «Тарілки» на Либідській.

Її радикальна творчість, розпочата в буремні 70-ті минулого століття, кидала виклик суспільним нормам, уявленням про митця, зокрема про жінку в мистецтві. Ранні перфоманси, які відносять до феміністичного авангарду, що викликали спочатку відторгнення, а згодом прийняття й успіх, усе життя, присвячене мистецтву, використання свого тіла, всієї себе як мистецького медіума, безстрашність, експеримент, співпраця з наукою і новітніми технологіями – такою постає ОРЛАН – громадянка світу, мандрівниця в часі, художниця, що у свої 70 років закликає подолати смерть.

Цієї весни в Парижі мені пощастило зустрітися з ОРЛАН в її студії. ОРЛАН прийняла нас із французькою колегою Сеголен Пруво дуже гостинно: протягом 2-х годин ми обмінювалися думками та ідеями, розповідали історії і слухали розповіді про роботи ОРЛАН. На вилицях у ОРЛАН імпланти, густо нафарбовані перламутром, – один із елементів її макіяжу, який доповнює чорно-білу зачіску. Ці імпланти – наслідок перформансів із пластичної хірургії, які художниця робила у 90-х, створюючи новий образ себе для мистецтва.

Хірургічні операції-перфоманси ОРЛАН, 1990-ті

Оксана Брюховецька: Чому ви вдалися до пластичної хірургії? Це велика сфера індустрії краси, яка підпорядковується ідеології, стандартам. А ви її використали для мистецьких акцій.

Орлан: Я завжди намагаюся тримати певну дистанцію щодо того, того, відбувається у мій час. Але водночас я люблю жити в своєму часі, і взаємодіяти з ним через цю дистанцію.

Я особисто не мала бажання робити пластичні операції задля вдосконалення зовнішності, хоча хірурги мені пропонували дещо. Мені доводилося переконувати їх, що моя мета інша – я хотіла створити новий образ себе для нових творів мистецтва. А також я хотіла кинути виклик вродженій масці людини. Наше природне обличчя — це маска, як і будь-яке інше. Але релігія нас вчить, що ми повинні прийняти цю маску, якою б вона не була, навіть якщо вона нам абсолютно не пасує, навіть якщо вона нам повністю не відповідає. Я спробувала піддати це сумніву і показати, що можна робити зі своїм тілом все, що завгодно. Це була ідея винайти, зліпити себе заново, реформувати себе, перетворити своє обличчя на певну репрезентацію, яку можна використовувати в мистецькому висловлюванні.

Під час цих хірургічних операцій для мене було важливим помістити себе на сцену і змінити таким чином естетику операційної, перетворивши її на мою художню студію. Кожна з операцій була побудована на певному тексті, який я читала протягом всього часу тривання операцій і який визначав оформлення операційної. Я диригувала фотографами та відео-операторами в операційній. Свої роботи я створювала власними пальцями, кров’ю, медикаментами, тощо. Все це транслювалося у цілому світі через супутник (тому що в ту епоху не було веб-камер) в Центрі Жоржа Помпіду.

Хірургічні операції-перфоманси ОРЛАН, 1990-ті

О. Б.: Ви долаєте межі між наукою і мистецтвом. А ваші самогібридизації – чи були вони натхненні бажанням подолати расові, культурні розділення?

Орлан: Усі мої проекти з самогібридизації були зроблені після моїх хірургічних операцій-перформансів, де я собі зробила новий образ. Я працювала в музеї антропології в Мехіко, де досліджувала деформації черепа. Ця модифікація тіла мене надзвичайно цікавила, тому що її робили і чоловікам, і жінкам, вона була присутня у всіх кастах — і багатих, і  бідних. Робити її було дуже легко: малюку перев’язують голову смугами, і до того часу як тім’ячко зростеться, його череп набуде іншої форми. Це не завдає шкоди, не спричинює серйозних наслідків, якщо ви не дуже сильно стиснули. Це використовували не тільки Майя та Ацтеки, але також єгиптяни, африканці, і коли я працювала в антропологічному музеї, експерти мені казали: «Ви приїхали так далеко, щоб знайти те, що маєте у себе вдома». У Меровінгів, біля Тулузи, ще кілька поколінь тому матері перев’язували малюкам голови смугами і поверх надягали капелюха, щоб ніхто не бачив. І потім череп і чоло ставали більшими, щоб дитина виглядала ніби більш інтелігентною і менш схожою на мавпу. Чим більшим було чоло, тим воно вважалося кращим.

Африканська самогібридизація, 2002

Я була дуже зацікавлена модифікаціями тіла, і дуже багато подорожувала, особливо в Африці, дуже молодою. Мене цікавило, як можна на рівні образу дати дорогу іншому, як можна з ним гібридизуватися, зробити так, щоб його та мій власний образ взаємно поглинали одне одного. Але я намагалася робити так, щоб не відбулося повного злиття, щоб завжди можна було впізнати в гібридизації й іншого, й мене. І щоб це створювало третє обличчя, яке було би мною, і водночас репрезентацією іншого.

І мені завжди йшлося про декілька рівнів: про гібридизацію між культурами і гібридизацію між мистецькими практиками.

Американсько-індіанська самогібридизація, 2005

Сеголен Пруво: Ви вважаєте своє тіло твором мистецтва?

Орлан: Я вважаю, що тіло є політичним. Але ми можемо його зробити твором мистецтва, це залежить від того, яким чином ми над ним працюємо, які поставлені ставки. Я створювала роботи, де працювала зі своїм тілом як зі скульптурою, але тут я його радше перетлумачувала як твір мистецтва, від початку воно ним не є.

Мушу розповісти вам про одну роботу, яка є для мене дуже важливою. Ця робота — мій маніфест. Вона існує у різних форматах. Я створила свій автопортрет у вигляді екорше^[1]. Це автопортрет, що не є фотографічним. Він цілком виготовлений машиною в 3D. У цій скульптурі я хотіла зробити велике, широке і міцне тіло жінки, відмінне від стереотипу, який існує у відеоіграх, в журналах чи в індустрії моди. І я її відобразила у позі Статуї Свободи. Бо для мене свобода, звісно, — це те, що повинна мати кожна людина. І те, що дійсно необхідно митцям, і всім митцям, які працюють над репрезентацією тіла або з тілом. Тому що це в тілі записується вся релігійна, політична, традиційна і культурна цензура.

Я надала скульптурі трохи ностальгічного образу з анатомічних малюнків, водночас наблизивши її до кіборга. Для мене було важливо не мати шкіри, бо шкіра — це останній костюм, остання грань взаємодії зі світом, але понад усе тому, що так не видно, чи я молода, чи стара, чи чорна, чи біла. Тут расизм не може бути записаний в тілі. Цей вихід за межі расової чи будь-якої іншої приналежності для мене дуже важливий. Кожного разу, як я працюю з соціальною проблематикою, я намагаюся позиціювати себе в ролі художниці-громадянки світу.

Свобода-Екорше, 2013

Свобода-Екорше, 2013

О. Б.: Такий жіночий образ також робить виклик поняттю краси. Адже стереотипи щодо зовнішності також вписані в шкіру і не дають спокою багатьом жінкам у світі.

Орлан: Ідея краси — це питання панівної ідеології. Подивіться на мої роботи з африканською самогібридизацією на основі етнографічних фотографій. Ми бачимо жінку з надзвичайно великим лабретом, вона дуже впевнена у собі та відчуває себе звабливою завдяки йому. Ми добре розуміємо, що якби народилися в тому племені у той час, найкрасивіший та найбільший лабрет був би для нас єдиним засобом спокушати чоловіків. Тоді ж як сьогодні така жінка сприймається як монстр.

Всі мої твори говорять про це: краса — це питання панівних ідеологій у певний визначений географічний та історичний момент. Все це абсолютно відносно, але водночас є речі, які переходять з одного століття в інше. Я багато працювала над Венерою Ботічеллі. Насправді Ботічеллі зробив пензликами та фарбою те, що ми робимо за допомогою фотошопу. Він усунув всі недоліки, всю текстуру шкіри, пори, відретушував.

Навіть коли дуже молода дівчина позує для модної зйомки, вона має дуже хороший макіяж і спеціальним чином підсвічена. Щоб її фото з’явилося у журналі мод, воно потребує додатково багато фотошопу. Тож дійсно, коли ви як жінка, порівнюєте себе з цим образом, то відчуваєте суцільне приниження, тому що неможливо відповідати цьому образу, а тим більше, в ньому утримуватися.

Кожна цивілізація, кожна культура прагнула створювати тіла, продукувати для них певні формати. У кожній культурі, в кожному сезоні, у кожній соціальній касті існують пропоновані нам моделі, на які ми повинні бути схожі, а якщо ні, то нас ніби відкидають. Тож краса це інструмент для того, щоб поставити нам умови, накинути нам формат, але також для того, щоб нас принизити і зробити нашу зовнішність в кожному разі неправильною, а еталон таким, якого не можливо досягнути. І це жахливо.

Сеголен Пруво: Чим можна замінити ідею краси?

Орлан: Знаєте, що робиться, — вона вже замінена — ейджизмом. Сьогодні бути красивим чи бути гарною вже не так важливо. Бути дуже-дуже молодим — ось що має найбільшу цінність. Жінки дуже швидко стають невидимими, якщо їм не 18, 20 чи 25 років. Наприклад, пари, де чоловік старший за жінку, вважаються нормальними, але коли навпаки, то це практично неможливо. Бо ми вбили собі в голову, що єдиною красою, єдине, чим можна звабити чоловіків — це молода шкіра та тіло.

Я бачу це також і на прикладі мистецтва: колекціонери, галеристи, куратори шукають митця, якого раніше ніхто не бачив, наймолодшого, чиї роботи ще ніхто не знає, чиє ім’я не відоме, і в кого можна інвестувати, бо, можливо, пізніше він коштуватиме дорого.  Тоді як в такому молодому віці вони ще навіть не знають, не відчувають, не впевнені, що є митцями.

І це дуже дивно, бо життя художника триває довго, дуже довго. І зазвичай, що більше творів він чи вона робить, то зрілішим стає, тим цікавішими стають роботи.

Для молодих митців існують мистецькі резиденції, оплачувані квитки на літак, їх купують колекціонери, їх хочуть галеристи. Для них існує ціла система, але як тільки він чи вона виходить за межі певного віку, це кінець: або ти увійшов на великий ринок з великою кількістю нулів, або ти ніхто. Існує абсолютно неймовірна несправедливість і жорстокість у цьому середовищі. І для жінок все ще набагато гірше.

О. Б.: Бути жінкою у сфері мистецтва складно?

Орлан: Так, дуже. Кожного разу, як я беру участь у виставці, я питаю куратора: «Скільки ще є інших жінок?», і часто мені відповідають: «Ти знаєш, ми хотіли знайти кількох, але не знайшли, не знаємо…»

Але водночас вони мають рацію, тому що якщо ми не даємо жінкам публічних замовлень, каталогів, не відводимо їм місця у важливих  виданнях англійською, французькою, які добре розповсюджуються, то потім, звісно, ми не можемо їх знайти. Скільки є галерей, де виставлялися виключно чоловіки, або жінки тільки у тому випадку, якщо там не було реальної ставки, на кону не стояли гроші.

У дуже важливих і багатих галереях дуже мало жінок. Це дуже дивно. Ми навіть не можемо зрозуміти, як таке можливо, коли у мистецьких школах 75% жінок, а наприкінці нема нікого. Нехай, є жінки, які здаються, тому що, дійсно, все спонукає до цього. Є жінки, які хочуть мати дітей, приватне життя, або служити чоловікам. Але, тим не менше, це не пояснює, чому в мистецтві залишається така мала кількість жінок. Є такі, котрі намагаються пробитися, але їм не вдається.

Також, щоб ви знали дещо про Париж: чоловік, який нині є директором Національної вищої школи  мистецтв, Жан-Марк Бустамант, у своїй публікації написав, що немає жінок-художниць, що вони менш креативні ніж чоловіки, тощо. Ця публікація викликала велике обурення, люди підписували петицію проти неї, і я в тому числі. Журналіст із Le Monde взяв коментар у мене про те, що я думала на рахунок Бустаманта і написав статтю під назвою «ОРЛАН проти Бустаманта». І цьому чоловікові віддали паризьку Національну вищу школу мистецтв. Що це означає? Оскільки він у жінок не вірить, думає, що жінки не є художницями, як він може їх навчати?

Поцілунок художниці, 1977

О. Б.: А що для вас загалом означає бути народженою в тілі жінки? З огляду на те, що своїм мистецтвом ви прагнете міняти тіло?

Орлан: У мене був момент паніки, коли мені було дуже дивно бути жінкою. Я бачила, що відбувається довкола мене: більшість жінок грали ролі, які мене абсолютно не влаштовували. Мої друзі митці в моєму рідному місті могли вийти з майстерні о 2 чи 3 годині ранку після того, як намалювали картину, піти до першого ліпшого бістро, випити пива, поговорити з іншими… Але якщо те саме робила я, то це закінчувалося погано: до мене чіплялися, намагалися фліртувати, це було жахливо. Бути жінкою було для мене нестерпно, я хотіла бути як мої друзі художники і робити те, що хотіла, де хотіла, і коли хотіла. В той же час моя мама вчила мене вишивати рушники для мого приданого. В школі нас вчили вишивати і готувати, і це мені здавалося смішним, нас вчили бути безсилими.

Через ці всі речі я не хотіла бути жінкою, і брала участь в багатьох акціях з транспарантом, на якому було написано «Je suis UN femme et UNE homme»^[2]. Я намагалася змусити жінок діяти, я боролася за контрацепцію, аборти. Я зробила аборт чотири рази в той час, коли це було повністю заборонено і за це могли кинути за грати. На нас полювали як на відьом, і водночас це відбувалося в огидних медичних та гігієнічних умовах, це робилося або шпицею для в’язання, або надуванням повітря, або кюреткою (хірургічною ложкою) в Швейцарії за дуже великі гроші. Існує великий тиск на жінок, які хочуть зробити аборт, їм говорять «Ні, вам треба дуже добре подумати перед цим, тому що ви страждатимете через це все ваше життя, це вас психологічно зруйнує». А коли я робила аборт, то казала: «Шампанського! Яке полегшення! Як мене пронесло, чудово!». Я ніколи не пошкодувала, не страждала через це, хоч на нас і намагаються перекласти всю вину… Я думаю, що зараз в цьому напрямку відбувається серйозний регрес.

І я абсолютно проти материнства, я думаю, що воно робить наше тіло не більш ніж машиною для створення дітей, і що воно провокує ланцюгові реакції, які спричинюють, що соціально, політично ми повністю відчужені. На наші тіла тиснуть і в нас не бачать іншої сили окрім цього. Також народжувати сьогодні мені здається божевіллям через те, що світові майже кінець (не вистачає води, їжі, праці), світ більш забруднений, старіший, існує високе безробіття. До того ж у світі стільки сиріт, а усиновити чи удочерити дитину — це надзвичайна складність.

О. Б.: Ви підтримуєте нові технології, що дозволяють створити дитину поза жіночим тілом?

Орлан: Так, це буде величезне полегшення! Нарешті! 

Мадонна саду, 1986

Перфоманс «Відчутний на дотик стриптиз в нанопослідовності», 2016

Сеголен Пруво: Ви себе позиціонуєте феміністкою. Чи актуальний фемінізм сьогодні для Європи?

 Орлан: Ми соромимося цього слова «феміністка», і це жахливо. Ми запевняємо себе, що перебуваємо в добі постфемінізму, що є надзвичайно великою помилкою, страшенно великою помилкою.

Я бачу, як втрачаються речі, за які я боролася все своє життя  — свобода та рівність жінок. Чимало молодих дівчат навіть не усвідомлюють, що нам довелося зробити для того, щоб сьогодні вони були вільними. Вони думають, що це все вже застарілі питання, адже зараз все добре. А тим часом тут у Франції релігійна асоціація La Manif Pour Tous [3] зараз намагається знову відібрати у нас право на аборт, контрацепцію, всю нашу жіночу свободу, нашу сексуальність, і також наше бажання професійного успіху, залишивши нам тільки приватну сферу і сидіння вдома.

Жахливо те, що ми соромимося цього слова, тому що в світі дискримінація жінок — це найбільший апартеїд, який лишень існує. Є мільйони жінок, які не мають ліків, які не мають голосу, яких дозволено вбивати, бити, ґвалтувати, одружувати до моменту статевої зрілості, і майже не існує можливості їх врятувати. Я була змушена докладати зусиль протягом двох з половиною років, щоб посадили за грати чоловіка, який жив поверхом вище від мене і щодня бив свою дружину. За ці  два з половиною роки вона могла і померти.

І це дім, в якому я живу! В світі не весело і не рожево, світ божевільний.

І в мистецтві також ситуація жахлива. В галереях може не бути жодної жінки, жодної жінки в колекції, в кращому випадку 5%, часом 10%.

Це боляче через те, що саме в мистецтві чоловіки та жінки мають найбільше засобів, щоб змінити світ.

Відеогра з браслетом «Майо», 2015

О. Б.: Багато ваших мистецьких проектів пов’язані із технологіями. Що вас приваблює в науці і техніці?

Орлан: Протягом дуже довгого часу все, що було авангардом, піонерським, і що могло змінити світ, відбувалося у мистецтві, а сьогодні це відбувається в генетиці, цифровій та медичній сферах, у всіх передових техніках лікування або зміни тіла. Я думаю, що все, що міняє нас та наше суспільство, в даний момент відбувається там. Тому я, як художниця, зацікавлена в тому, щоб піти ще далі, в інші сфери, і уявити, що можна зробити в своїй творчості, увійшовши туди. Наприклад, я працювала над автопортретами все своє життя, але всі вони були створені на основі того, що я бачила власними очима. А зараз я створюю автопортрет тієї себе, яку я не бачу. Я працюю зі своєю мікрофлорою (вагінальною, кишковою, флорою ротової порожнини) — з усім, що не можна побачити неозброєним оком, на що дивляться виключно під мікроскопом. Мене дуже цікавить зв’язок між мистецтвом та наукою, зокрема медициною і генетикою. Результатом моєї співпраці з багатьма науковцями в Пастер, Політехніці та Sup’Biotech став великий перформанс, що називався «Відчутний на дотик стриптиз в нанопослідовності».

Окрім цього я роблю ще багато іншого. Наприклад, я зробила відеогру. Це інтерактивна інсталяція, в неї треба грати, використовуючи браслети «Майо», і треба інвестувати у гру все тіло, а не лише руки. Я зацікавилася відеоіграми як соціальним феноменом, і мені захотілося створити щось зовсім відмінне від того, що представлено на ринку.  Я створила гру, де не потрібно вбивати і де тіла не стандартизовані. Моя гра триває 4 хвилини 33 секунди (це відсилання до Джона Кейджа). Молодь проводить дуже багато часу, граючи у відеоігри, тож я хотіла скоротити цей час. Моя героїня виглядає як скульптура, але її тіло повністю відрізняється від типового жіночого тіла у відеоіграх. Її завдання — віднаходити зруйновані твори мистецтва, і що більше вона їх віднаходить, то більше стає схожою на людину. І в цей момент гри пейзаж, який був руїною, також відновлюється.

Париж, квітень 2017.

 Інтерв’ю зроблене під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives Europ?ennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17

Примітки:

^[1] фр. ?corch? — «обідраний» — скульптурне зображення тіла людини чи тварини без шкірного покрову, з відкритими мязами. Використовується з навчальною метою.

^[2] Франц.: «Я є жінкою і чоловіком». При словах «жінка» та «чоловік» переставлені місцями жіночий та чоловічі неозначені артиклі.

[3] «Маніфест для всіх», франц.