Остап Костюк: “Ви хочете екзотики, а не автентики”

Днями «Живу Ватру» Остапа Костюка показали на Одеському міжнародному кінофестивалі, минулого тижня відбулася європейська прем’єра фільму на конкурсі кінофестивалю в Карлових Варах. У травні фільм уже став одним із найкращих на престижному фестивалі в Канаді. На Hot Docs він отримав нагороду журі.

Восени цю історію про вівчарів та Карпати покажуть на широких екранах в Україні. Стрічка «Жива Ватра» — це світла й делікатна розмова про просте й вічне. 10-річний Іванко згадує першу ніч на полонині. 80-річний дід Іван — любов усього життя.

В  кіно Остап Костюк дебютував у 2011 році. Разом з Олександром Поздняковим вони зняли короткометражку «Мана і капуста». «Жива Ватра» — дебют режисера. Крім того, Остап Костюк — музикант та співавтор таких проектів як «Banda Arkan», «Tatosh Banda», «Гич Оркестр». Як актор працював у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса.

З Остапом Костюком ми поговорили про людську мужність у його фільмі та в сучасній Україні.

Вікторія Хоменко: Як узагалі вирішили знімати кіно про вівчарів?

Остап Костюк: Усе виросло з проекту «Бай» ? дослідження гуцульської музики. І, зрештою, десять років експедицій хотілося представити в сучасному виконанні. Але показати народні традиції не як пережиток минувшини.

Коли ти там, у горах, слухаєш музику на весіллі, Різдво чи Коляду, то тобі відкривається цілий світ. А як його перенести на сцену? Цитувати? Тоді цей світ просто втратить свою органіку й автентику. Тому — документалістика. Щоби показати, що діється з образом пастуха в наш час.

В. Х.: Тобто це був порив задокументувати традицію, яка невдовзі зникне? І, зокрема, бажання зняти антропологічне кіно?

О. К.: Власне що — задокументувати. Ми нині спостерігаємо злам поколінь. Не тільки в нас, а й у світі. Традиційна культура відходить, і на зміну їй приходить нова. Але в нас антропологічним кіно часто називають фольклорне кіно, фільми про екзотичні речі. Та у «Живій Ватрі» я намагався відійти від прикрашання. Бо екзотика — вівці й вусаті гуцули грають на трембіті — це насправді ілюстрація нашого бажання сховати реальні проблеми. І сприймання кіно: «О, класно! Хлопчик, гори, баранчики випасає» ? теж ілюстрація такого бажання.

В. Х.: А як реагували на фільм на міжнародних фестивалях? Зокрема, в Торонто, де «Жива Ватра» отримала спец приз? У нас часто кажуть, що переважно все, що знімається про Україну — на «умовному» Заході будуть сприймати як екзотику.

О. К.: Це нам здається, що вівчарі — щось унікальне в Карпатах. Насправді це культура всієї Європи. Від Норвегії до Британії. У старі часи всі вони «зроблені на шерсті».

Звісно, я переживав за оцей момент «екзотики», але якось після показу в Торонто підійшла до мене американка-фермерка. І просто подякувала. Каже, нам вдалося показати і її життя також. Для мене це найважливіше — що після фільму герої стали близькі глядачеві.

Кадр з фільму “Жива Ватра”.

В. Х.: Непросто увійти в камерний світ, який живе за законам полонин, і показати цю близькість своїх героїв. Як ви зі знімальною групою входили в їхнє життя?

О .К.: Щоб нас асоціювали з камерою — писали відразу. За чотири роки ми відзняли понад чотириста годин. Прийшли до Василя Тонюка. Він керував єдиним гірським пасовищем, що лишилося в тому районі. А раніше їх там було близько восьми десятків.

Із гуцулами взагалі складно. Вони досить кмітливі люди. Та коли йдеться їм про речі, які болять, то понад усе їм хочеться про це говорити. У дідуся, приміром, взагалі сповідь була. Розповідав речі, які стара людина може сказати хіба що перед смертю. На його очах батька вбила Червона армія, а потім він сам же в ній і служив. Крім армії й Карпат нічого більше не бачив.

Для нас було важливо упіймати не їхню гру в самопрезентацію, а їхнє усвідомлення — а що я дійсно роблю щодня?

В. Х.: З ким було найтяжче?

О. К.: З малим. Щоб це не були відповіді, як на шкільному уроці. І насправді він  «заговорив» в останнє літо. Коли ми зрозуміли його лігуміну — банку згущенки. Ті прості філософські істини, які говорив нам Іванко (про кашу, яку золотом не посолиш), від дорослого сприймалися б як козир. Але тут звучало як відкриття.

В. Х.: Крім голосів героїв, є ще один — голос природи. Шум вітру, перегукування овець і людей, який підкреслюється електронікою… Звідки ця музика?

О. К.: Для мене у фільмі є три пісні героїв і одна пісня авторська. Її написала Алла Загайкевич. Музика мусила бути контрастною. Це чоловічий хор з похорону, трембіта, сопілка, скрипковий квартет, які синтезовані комп’ютерною програмою.

В Україні нас критикували — мовляв, мало автентики! Але знову ж таки — ви не автентики хочете, а екзотики! Хотілося поглянути на справжніх людей і не робити з Карпат урочисту листівку.

В. Х.: Нині багато хто говорить про необхідність такого штибу кіна чи літератури. Особливо в контексті дискусії про роль культури й пропаганди, в контексті створення «патріотичного продукту».

О. К.: Кіно знімається не тільки для ефекту. І «Жива Ватра» передусім про те, що лишається людського – в професії, в традиції. Взагалі, у кожного з нас у житті.

Ми можемо продовжувати форми як музейні експонати. Але на прикладі вівчарів видно, як передача живої культури може припинитися штучно, бо це – нерентабельно. То, може, ми взагалі перехочемо бути українцями з економічних причин?

В. Х.: Виходить, що «Жива Ватра» ще й про досить болюче сьогодні питання для нас — про те, що «може, кинути все до біса»?

О. К.: Тут питання радше в мужності. Мужності продовжувати свою справу в сучасному світі рентабельності та вигоди.