Пьотр Стасік: «Режисери люблять метро, бо там темно, таємничо й позачасово»

Цього року на Міжнародному фестивалі кіно та урбаністики «86» показали новий фільм польського режисера Пьотра Стасіка «21 х Нью-Йорк», де мешканці мегаполіса оповідають свої історії про страхи, самотності, втрату любові й пошук близькості у великому місті. Його попередній фільм «Щоденник подорожі» отримав головну нагороду у конкурсі DOCU/ЖИТТЯ на фестивалі Docudays UA у 2014 році. А на Краківському кінофестивалі картина «21 х Нью-Йорк» отримала нагороду за найкращий короткометражний/документальний фільм польського виробництва (2016). Пьотр Стасік закінчив відділення суспільних наук Варшавського університету і курси документалістики у Школі Вайди. Співзасновник Асоціації мистецьких ініціатив «?» — громадської організації на підтримку культурних рухів у маленьких містах. Читав лекції в «Кіносадку» Школи Вайди та був президентом Асоціації молодих польських кінематорграфістів «Фільм 1, 2». KORYDOR поговорив із режисером про його останню роботу. Переклад із польської Маргарити Кулічової.

Режисер Пьотр Стасік

Дарина Ніколенко: У фільмі ти розповідаєш 21 історію людей, яких зустрічаєш у метро. Це випадкове число? Як ти почав працювати над фільмом і як тобі вдалося зібрати історії саме цих людей?

Пьотр Стасік: Приблизно десять років тому я зняв фільм під назвою «7 х Москва». Він показував Москву за допомогою семи нерухомих кадрів. Але коли я приїхав до Нью-Йорка, зрозумів, що сім історій буде замало. Аби мати кращий зріз населення – героїв різної статі й національностей, вирішив, що мусить бути більше фрагментів. Число 21 видалося доволі вдалим, адже так само ми живемо у 21-му столітті, і мій фільм розповідає про стан людей на початку цього століття.

Д. Н.: Як ти потрапив до Нью-Йорка, і як трансформувалась твоя ідея протягом зйомок?

П. С.: Уперше я приїхав до цього міста з героями мого попереднього фільму. Спустився в метро і побачив багато цікавих людей навколо. Мені подобається дізнаватися про нові місця не в туристичних путівниках, а завдяки знайомству з людьми.  Я заприятелював там із кількома товаришами, які показали мені нелегальну виставу в Брукліні. Згодом мені так сподобався Нью-Йорк, що я захотів туди переїхати. І вирішив для себе, що зйомки фільму можуть бути гарним способом вивчити місто. Таким чином я мав своєрідний приватний інтерес. На початку я думав, що це має бути фільм про людей, які більше собі дозволяють, які є вільними. Сподівався, що цей фільм буде позитивним. Зрештою, коли я приїхав знімати, з’ясувалося, що під виглядом цих веселих людей ховається дуже багато страхів.

Д. Н.: Врешті-решт ми бачимо, що ти виходиш із підземки, й історії твоїх героїв розгортаються далі, в їхньому приватному середовищі. Відповіді на які питання тобі було найважливіше почути від них? Як довго ти працював зі своїми героями?

П. С.: Це були не інтерв’ю, це були радше звичайні розмови, які ми записували. Вони тривали дуже швидко і не вимагали додаткової підготовки. З деякими людьми я зустрівся лише двічі. З кимось сім разів, із кимось мав 2-3 зустрічі.

Д. Н.:  Все ж, якщо за 2-3 зустрічі дехто ділиться настільки приватними історіями, чи можна сказати, що мешканці Нью-Йорка є справді вільнішими?

П. С.: Трохи так, але все-таки багато що залежить від мене. По-перше, я показую свої попередні фільми, а по-друге, розповідаю на початку розмови також щось важливе про себе.

Кадр із фільму «21 х Нью-Йорк»

Д. Н.: Нью-Йорк – місто, яке має стійкий кінематографічний образ. Це спрощує і водночас ускладнює твою роботу як режисера. Адже потрібно знаходити нові способи, як говорити про це місто.

П. С.: Передусім, не хотілося показувати якісь загальновідомі місця. У моєму фільмі немає статуї Свободи або Таймс-сквер. Мешканці Нью-Йорка там не ходять, а ми не розповідаємо про туристів, лише про місцевих. Також можна сказати, що цей фільм показав інший Нью-Йорк, про який не всі знають.

Д. Н.: Я пригадую фільм  «Тунель свідомості» Тімо Новотни і Sofa Surfers. Як ти думаєш, чому метро як  урбаністичне явище приваблює так багато митців?

П.С.: Бо там темно, а коли темно – це вже таємничо. Бо ти ніби зупинився в часі чи перебуваєш поза часом. У метро також можна зустріти різних людей, яких в іншому місці, можливо, ніколи б не побачив. Один із моїх героїв говорить, що це немов рулетка: коли під’їжджає потяг, невідомо який вагон зупиниться навпроти і кого ти в ньому зустрінеш. І це може бути особливо важливо для людей, які шукають любов. Адже вони можуть собі когось зустріти у вагоні, який під’їде.

Д. Н.: У фільмі твої герої говорять рідною для них мовою. Російською, польською, китайською… Чи це означає, що ми можемо говорити про важливі, інтимні для нас речі мовою, яка є для нас рідною?

П. С.: Тут є подвійна причина. Я дуже погано розмовляю англійською, поза цим мені вдалося поговорити з ними про дуже важливі речі. Часто так буває, коли ми добре знаємо мову, ми ховаємося за якимись нюансами, деталями, а коли не так добре володіємо нею, можемо дозволити собі висловитись просто і прямо. З іншого боку, трапляється таке, коли всі говорять «простою» мовою, як європейська англійська, стає неможливо їздити на усі ці конференції, адже всі говорять звичайною, позбавленою душі мовою. Усі говорять сталими фразами.

Д. Н.: Ти часто працюєш відносно самостійно над фільмами – як оператор, режисер, звукорежисер. Колективність у створенні твору, властива кінематографу, в декого може викликати страх.

П. С.: Я люблю працювати по-різному – це залежить від фільму. Наприклад, «21 х Нью-Йорк» я знімав практично сам, у мене було дві асистентки, що домовлялися про зустрічі. Однак монтували його п’ять людей, і це була колективна робота. До Нью-Йорка я мусив поїхати сам – це як поет, що пише вірші, їх неможливо писати гуртом.

Д. Н.: Темою цьогорічного фестивалю «86» є Близькість. Мені здається, що це головна тема й у твоєму фільмі. Що для тебе означає близькість, наприклад, у місті? І якою, можливо, була би твоя історія у цьому фільмі?

П. С.: Мою історію можна почути у фільмі, адже її оповідає один із героїв – китаєць. Це дивно, але у місті я відчуваю близькість із людьми, з якими навіть не знайомий. Коли я сідаю в метро, поряд із ними я почуваюся безпечно – так, ніби ми єдиний організм. Так само, коли танцюю під техно. Це складається у таке створіння з багатьма кінцівками. Я вірю в те, що частково оповідає той китаєць, частково – я, що існує колективна свідомість. Що наші думки десь у світі зустрічаються і перетинаються.

Д. Н.: Історія, яку розповідає цей хлопчина, – це були твої щоденникові записи?

П. С.: Так, це були мої щоденники. Я багато подорожував світом у пошуках місця, де я міг би зупинитися й лишитися жити. Був у Бірмі, до прикладу – я підглядаю, як люди собі живуть – я збираю такі враження, записую їх. Коли побачив, що фільм наближається до теми самотності, до відчуття порожнечі, тоді зрозумів, що хочу додати в нього свої роздуми, але не хотів з’являтися у фільмі як один із героїв. Таким чином, шукав альтер-его, уявляв, що це буде темношкірий пацанчик на BMX. Однак ним виявився юний китаєць. Певною мірою, він був подібний до мене – він швидко розібрався з камерою на смартфоні, який я йому дав, і сам також писав щоденники.

На показі фільму Пьотра Стасіка у Славутичі.

Д. Н.: Те, що він знімав на телефон, – це ті невеликі, вставні кадри, що ми бачимо у фільмі?

П. С.: Ні, їх знімав я. Але добре, що так здається.

Д. Н.: Останнє питання – тобі його поставили під час Q&A, але ти на нього не відповів: про те, як тобі вдалося зафільмувати сцени сексу – зокрема, з двома жінками? З мене взяли обіцянку спитати тебе ще раз.

П. С.: Це було вночі на пляжі, здається, після гей-параду – там було багато людей і камер навколо, тому ніхто на мене не зважав. Деякі люди підсвічували мобільними – навіть не потрібно було виставляти світло.