“Пентекост”: ключ на краю цивілізації

Як не дивно, вперше про виставу «Пентекост» я почула в контексті «українського питання», як тоді делікатно висловилася моя подруга-американка, приславши мені посилання на рів’ю у Нью-Йорк Таймс рівно п’ять років тому. «Прочитай, вам треба її поставити», написала мені Ліса, затята театралка і шанувальниця усього «екзотично-незвичного», як вона любить про себе казати.

Був спекотний липень 2014-го. Я читала про події на Сході України і мені було не до театральних новинок з-за океану і я, соромно тепер признатись, і я вже хотіла було відкласти посилання «на потім», а якщо геть чесно – просто закрити, якби мені не впало у вічі таке: It’s hard to think of the horrors of Sarajevo, let alone the most recent crisis in Ukraine.

І я прочитала все: про фреску (можливо) періоду «до Джотто», знайдену у сільській церковці десь на краю «цивілізованої» Європи, яка б перевернула світ догори-дриґом і змістила б культурну вісь ординат – початок епохи Відродження – на пару десятків років вперед і сотень кілометрів на схід; про боротьбу романтичного. Раціонального та ідеологічного; про чужих і своїх, які міняються місцями із швидкістю світла; про бажання бути почутим і небажання слухати інших; про стереотипи, які чомусь феніксом оживають з попелу, на відміну від зруйнованих доль, мрій, країн і пам’яток культури.

А тоді повернулася до сайтів новин і далі із завмиранням серця дивилася, що коїться в моїй країні тут і зараз. Все, здавалося б, крапка. Та на рів’ю, як не дивно, наше знайомство з п’єсою Давіда Едгара не обмежилося: 29 червня на сцені Першого театру у Львові я побачила те, що уявляла собі читаючи колонку нью-йоркського театрального критика. Прем’єра вистави «Pentecost», яку 1994 року визнано найкращою п’єсою Великобританії, зібрала повний зал і майже три години минули непомітно. Нічого дивного, бо не зважаючи на те, що п’єса написана двадцять п’ять років тому, вона жива і жвава, ближча до нашого «тепер», ніж нашого «вчора». Я б навіть наважилась сказати про вічні теми і конфлікти, але це будуть надто заяложені фрази, які можуть начисто відбити бажання подивитися «Пентекост».

А я таки наполегливо раджу це зробити (і хай вас не лякає майже оперний хронометраж!). Чому? Та тому, що написати текст поза часом і поза місцем – найвища з можливих ознак художньої майстерності. Як влучно зауважила режисерка вистави, Ліка Діденко: «П’єса написана доволі давно: не про нас і не для нас (прем’єра «Pentecost» відбулася у Шекспірівськом театрі у Лондоні, а п’єса є частиною трилогії, до якої входять п’єси «Форма столу» і «Дилема в’язня»). Те, що вистава сприймається локально, є свідченням передусім того, що автору вдалося дослідити певні сталі соціо-культурні тенденції і куди вони ведуть. А нам, зі свого боку, вдалося ці тенденції проявити, адже п’єса написана доволі давно і не про нас, і не для нас».

Власне, так воно і є: у якусь мить я спіймала себе на думці, що я знаю це село, знаю тих людей, що відчайдушно намагаються довести кожен свою правоту, не слухаючи іншого, але вимагаючи від нього уваги, знаю цю Ґабріелу Печ, кураторку музею (Анастасія-Марія Хавунка), яка стомилася доводити, що її вимучена десятиліттями комунізму країна – це щось більше, ніж «дача» на краю Європи, знаю того мистецтвознавця Олівера (Дмитро Бартков) із його поблажливою ввічливістю, і того другого, Лео Катца (Ігор Данчук), – скептично налаштованого руйнівника чужих мрій – теж знаю. Та й, зрештою, клерки в нас такі ж і міжусобиці духовенства! Ми так само з’ясовуємо, хто з нас «правий», а хто – «правіший», кидаємося звинуваченнями і шукаємо союзників, так само хочемо довести Європі, що ми «свої» і от нарешті у них – у нас – є примарний шанс – символічна фреска, яка може довести, що епоха Відродження почалася тут, у неназваній країні Східної Європи. У них є ключ, який може відкрити нарешті їм шлях до тої вимріяної Європи – у культурному сенсі може й більше, ніж у гео-політичному. І що ж вони (чи мені слід казати «ми»?) роблять із тим ключем? Та те, що і ми робили – сваряться і з’ясовують, чий він, що з ним робити і куди приткнути. Аж поки церква з фрескою не стає прихистком для біженців, а всі диспутанти – заручниками.

Фотографії Анастасії Канарської

Друга дія стрімко змінює фокус і внутрішній ритм п’єси: від захопливої, мало не детективної історії, з любовною лінією, де, за законами жанру, є «добрі» й «погані» (і вони вправно міняються місцями, скажу наперед), до соціально-політичної драми, де внутрішній наратив маленьких людей стає прописаною історією цілих народів. Палестинка, азербайджанець, мозамбіканець, боснійка, росіянка, українець, афганець, боснійські цигани, курдка. Вавилонська вежа, де всі говорять різними мовами, але про одне і те ж – про відчайдушне бажання бути прийнятим, бути своїм, бути почутим.

Найприродніша і, мабуть, найменш здійсненна з усіх потреб людини. Камінь Сізіфа, який котять вгору, а він все падає і лягає тягарем несказаного на груди. Ця п’єса – гарна нагода виговоритися, послухати і може навіть почути – себе та інших.