Переглядаючи Муратову в час соціальної ізоляції

Цей текст увійшов до колекції документів з історії та повсякдення карантину “Архів 404”, що його збирає Центр міської історії. Запрошуємо долучитися до архіву Вашими фото, відео, щоденниками, есеями. 

Із творчістю Кіри Муратової я познайомилася під час іще одного періоду соціальної ізоляції, коли писала дисертацію в Оксфордському університеті. Тоді мій хлопець вивчав кінознавство і наполіг на тому, щоб ми переглянули майже все з творчості Муратової з його ноутбука, сидячи на підлозі його крихітної, але ретельно прибраної кімнатки в гуртожитку. Я спочатку була шокована і налякана нестримним хаосом фільмів Муратової, їхнім упертим спротивом тлумаченню, а також нудотними, какофонічними саундтреками. Проте поступово я почала отримувати дивне задоволення від цих складнощів. Оскільки палітра тем і кінематографічних жестів, яку Муратова розгортає в усіх своїх роботах, стала для мене знайомою, я почала відчувати їхню відкритість, що схоже на вивчення іноземної мови, котра спочатку опирається спробам відкрити доступ до своєї семантики, але поступово просто перед твоїми очима розкриває свої секрети і форми, які стають знайомими, звичними і близькими.

Десять років потому знову переглядаю Муратову, готуючись до виступу на аспірантському семінарі на тему переосмислення російського канону. Знову стикаючись зі складністю її творчості і уявляючи реакції студентів, які покірно займались деконструкцією «Астенічного синдрому» у відповідь на мої рекомендації, я неочікувано для себе знову замислилась про мій перехід від ненависті до любові стосовно Муратової. Розмовляючи з ними про цей фільм, досліджуючи глибини його значення та заплутаність художніх жестів, я відчуваю, що знову закохуюсь у Муратову. Її фільми – немов спілкування з допитливим, але веселим другом, із яким завжди неможливо занадто зблизитись. Як би ти того не хотіла, він ніколи не кине своїх лукавих звичок і ніколи не відкриє тобі своє серце. Натомість після спілкування з ним ти будеш відчувати затьмарення, сильне враження, хвилювання і врешті-решт сумнів щодо власної розумової здатності триматися з ним нарівні і справді розуміти те, про що він говорить.

Тобто не найкращий варіант для періоду національної кризи і масової істерії. Однак перегляд фільмів Муратової під час пандемії COVID наштовхує на безліч роздумів щодо тих питань, що я склала у роздаткових матеріалах студентам всього лише кілька тижнів тому. У цьому короткому тексті я намагаюсь переосмислити «Астенічний синдром», шедевр Муратової 1990 р. і один із найбільш всесвітньо відомих фільмів, крізь призму подій, пов’язаних із вірусом. Моїм наміром не є вказати на «уроки», які Муратова нам може дати для боротьби із кризою, — це було би абсолютно некоректно. Йдеться радше про спостереження за своїм фокусом уваги і тим, як він зміщується, коли ми вимушено потрапляємо в умови, що є для нас новими, незнайомими і, можливо, неприємними. Звикаючи до самоізоляції — а в це поняття, як і у багатьох, входить переключка між дистанційною роботою та приборканням здичавілого малюка, я підійшла до творчості Муратової уже з іншим арсеналом потреб і очікувань. І я вважаю, як і завжди вважала, що в її творчості більш ніж достатньо того, що надихає і стимулює мене, саме тому я постійно повертаюсь до неї протягом років.

Кадр з фільму “Астенічний синдром”, 1989

Частина 1: Соціальне дистанціювання

Я знову почала бігати. Ця звичка зазвичай з’являється в часи кризи і рідко залишається, але зараз у мене біла смуга. Коли я бігаю вздовж річки Іден, я відхиляюсь подалі, щоб утримувати відстань у два метри до тих, хто вигулює собак, до батьків із малюками на велосипедах та пар похилого віку, котрі здаються найбільш безтурботними серед любителів погуляти в кризовий період. Така поведінка з розряду COVID-етикету, що розглядається як жест солідарності, все-таки здається хоч і незначним, але насиллям. Утримування дистанції повністю суперечить нашій соціалізації, цінними в якій є близькість, спільнота і зв’язки. Я намагаюсь виправити цю несумісність, свідомо посміхаючись кожному, кого уникаю на своєму шляху. Здається, люди цінують цей жест, усміхаючись у відповідь, додаючи іноді жартики, які я завжди запізно чую, знімаючи навушники. Проте соціальна ізоляція призвела до того, що люди почали ходити по вулиці зграями: я з усмішкою намагаюсь проскочити між групами по 1, 2 і 3 людей, які трапляються на моєму шляху набагато частіше, ніж зазвичай.

Коли ти втікаєш ледь не за тридев’ять земель від навколишніх, починаєш задумуватись про ідею насильницької близькості у Муратової. Я найбільше розмірковую над однією сценою з «Астенічного синдрому», де вбита горем головна героїня чорно-білого «фільму в фільмі» іде широким, але людним тротуаром, наштовхуючись на перехожих. Вона врізається плечима в юнака, що біжить, потім кидається на жінку попереду неї, котра важко падає на землю; її рикошетом відкидає на іншого пішохода, який незадоволено бурчить, і зрештою здійснює напад на іншого перехожого, котрий благає про вибачення за все, що він, можливо, зробив не так. Я розглядаю цю сцену як алегорію на відстоювання особистої волі в атмосфері замкнутої близькості, що ознаменувала пізньорадянський період. Беручи силу зі свого спричиненого горем безумства, жінка вирішує не йти в ногу зі своїми співвітчизниками, а натомість зіштовхуватись із ними, застосовуючи насильство — водночас неприємне і невідпорне. Рефрен із «Menuetto. Allegretto» Шуберта спокійно звучить над соціально деструктивною траєкторією жінки, відмічаючи контраст між круговертю соціального конформізму та недопустимим проявом трансгресії. Чи є соціальне дистанціювання проявом конформізму або трансгресії? Мені здається, що і тим, і іншим.

Частина 2: Запаморочливий хаос

Польська журналістка Агата Пизік пише що «в той час, коли її сучасники розвивали метафізичні теми, Муратова не була спроможна на такий пафос». Проте в її фільмах приховано багато філософських роздумів. В одній із моїх улюблених сцен «Астенічного синдрому» два інтелігенти обговорюють місце насильства в досягненні політичних ідеалів, поки стоять у тісній черзі за соленою рибою. «Нам потрібно виховувати душу», наполягає довговолосий ліберал, шалено жестикулюючи при цьому, в той час, як його співбесідник постійно його перебиває: «Іноді слід руки відрубувати, щоб домогтись того, чого хочеш». Після дискусії іде нестерпно довга сцена з покупцями, котрі затіяли між собою бійку на початку черги; старші жінки штовхають одна одну ліктями, щоби протиснутись і заволодіти увагою презирливого продавця риби. Накладені звуки саундтреку звучать напружено і тривожно, звуки шуму та паніки більше б підійшли для сцени з повстанням або погромом, ніж з рибним ринком. Що саме Муратова хоче нам тут сказати? Що філософствування абсурдне в політекономічних системах, де через дефіцит відбувається дегуманізація громадян? Чи те, що макронасилля завжди призведе до мікронасилля, бо і держава, і неблагополучна сім’я передає негатив із покоління в покоління?

Якою б не була відповідь на ці питання, я все одно починаю думати про нинішні порожні полиці в місцевих супермаркетах. Чи не схожа ця сцена? Натовп людей, які з криками спустошують полиці з туалетним папером та антисептиками для рук? Проте в той час, як натовп у Муратової підкоряється якійсь темній економічній силі, наші панічні покупці керуються абстрактним страхом. Цей страх примушує мого сусіда закупитись 12 пляшками «Доместоса». Я уявляю, як він використає його як народну настоянку, щоби відганяти вірус від свого дому. Страх примушує також і батьків завжди невгамовних малюків, таких, як у мене, закупитись тоннами піску для своїх новопридбаних пісочниць. Я проглядаю багато речей в інтернеті: розпродано, розпродано. Муратова майстерно зображала страх. Те, як його підступний уплив спотворює життя, призводячи до поведінкових розладів, зіпсованих стосунків і божевілля. Хоча пафос не був її стилем, вона, можливо, найкраще з усіх режисерів свого часу змогла зобразити стан соціальної напруги і психологічної тривоги, що охопили пізньорадянське суспільство. Цікаво, що б вона сказала про наш час пандемії COVID?

Кадр з фільму “Астенічний синдром”, 1989

Частина 3: Провал у комунікації

Гадаю, Муратовій би сподобався Zoom.  І справді, інколи в чаті Zoom відчуваєш себе так, як в одному з її фільмів. У кінематографічному світі Муратової люди нездатні налагодити зв’язок. Вони постійно говорять наперекір одне одному, бездумно розказують безкінечні історії і відтворюють стереотипи спілкування, ніколи насправді не входячи у діалог. Один із епізодів «Астенічного синдрому» показує низку комунікативних невдач: чоловік голосно декламує поезію у парку на лавці, а жінки, що сидять поруч, постійно теревенять про домашні справи; одинока постать голосно викрикує щось про вбитого друга посеред людної вулиці, а перехожі поспішають тим часом у своїх справах; жінка в тужурці, немов привид, стоїть у порожньому коридорі комуналки і розповідає частушку конкретно нікому; і нарешті у справжньому муратовському стилі відбувається псевдорозмова між двома гротескними особами, чия неприродна манера розмови та перебільшені театральні жести повністю затьмарюють зміст їхніх слів.

У світі Муратової комунікація завжди спотворюється. Роки порожніх риторичних і беззмістовних кліше підірвали основи суспільства, розірвавши усі види соціального взаємозв’язку. Говоріння всупереч одне одному є проявом більшої соціальної хвороби.  Люди нездатні слухати навзаєм, бо їх самих не слухають, авторитаризм відібрав у людей здатність бути уважними одне до одного. Я не думаю, що це ж можна сказати про період нашої соціальної ізоляції. Можливо, одним із позитивних наслідків цієї кризи є можливість стати уважнішими, частіше і вдумливіше взаємодіяти. У ці дні кожного ранку, поки я граюсь із донькою в нашому саду, я виходжу на зв’язок зі своєю свекрухою, яка перебуває на самоізоляції за 300 миль від нас. Може, новин у нас і не так багато, — в кого вони зараз є?, —  але сам факт зв’язку — це вже досить добре. Хоча Zoom може підвисати й зображення іноді дрижить, від чого обличчя з іншого боку екрану завмирає посеред речення або усе сказане випалюється у прискореному темпі, попри це, відбувається комунікація. На відміну від персонажів Муратової, які застрягли в своєму неблагополучному світі, ми чекаємо на повернення до нормального життя, і, можливо, почнемо більше взаємодіяти і будемо уважніші одне до одного, ніж раніше.

Переклад з англійської Наталії Усач

Вікторія Донован – PhD, старша викладачка в Університеті Сент-Ендрюс (Велика Британія). Її дисертація опублікована як книга: «Хроніки в камені: збереження спадщини, патріотизм та ідентичність у Північно-Західній Росії» (Chronicles in Stone: Preservation, Patriotism, and Identity in Northwest Russia, Northern Illinois University Press, 2019). Вікторія також була співкоординаторкою проекту, що об’єднав валійських та українських митців і дослідників навколо тем міграції в індустріальних спільнотах Уельсу та Донбасу, див. більше.  У 2019 р. Вікторія очолила проект «Мономісто», підтриманий фондом GCRF