Підсумки 2014 року

Онлайн-видання “KORYDOR” традиційно наприкінці року робить опитування експертів. Ми хочемо поглянути на бурхливі події в житті країни 2014 року, і виокремити серед них найбільш знакові – такі, що, можливо, і далі впливатимуть на розвиток культурної сфери у новому році.

Олексій Радинський, документаліст, публіцист (Центр візуальної культури)

2014 року культура в Україні стала інструментом для     розпалювання громадянського протистояння, що   послужило прикриттям для зовнішньої військової агресії.  Джерела цього протистояння – політичні та економічні, але його обгортка була безумовно “культурною”.  Приміром, ніщо так не змобілізувало значну частину населення Сходу до участі в проросійському русі, як спроба путінських провокаторів зі “Свободи” скасувати “мовний  закон”.

Звернімо увагу: саме “мовний закон”, який мав   нульовий вплив на реальне функціонування мов в Україні  та навіть не був скасований, став матеріальною силою, яка відчужила від держави частину суспільства, з трагічними наслідками для країни. Ця невдала законодавча провокація у виконанні “корисних ідіотів” Кремля стала, безумовно, найважливішою культурною подією 2014 року.

Саме в цьому ключі має сенс відома теза Сергія Жадана про те, що “культура програла”: звісно, основну справу зробили барикади, бруківка і коктейлі молотова, а “культура” виконувала роль підтанцьовки. Але важливо взяти до уваги, що чинники, які в певний момент змусили громадян цієї країни жбурляти одне в одне бруківку, були саме чинниками культури. Приміром, така річ як “історична пам’ять” (комусь конче потрібно було підняти питання УПА, і заразом червоно-чорний стяг, саме в зв’язку з боротьбою за євроінтеграцію). Прагнення належати до “русского мира” також є суто культурним чинником (це не стосується хіба що працівників силових структур, бо вони – єдині, кому приєднання до Росії могло принести матеріальні бонуси). Чому вдалося так легко роз’єднати Україну за допомогою механізмів культури? Чому культуру можна було так брутально використати в якості політичного інструмента? Чому митці, слідом за рештою громадян, так легко поділилися на “ватників” та “вишиватників”? Бо культура в Україні протягом тривалого часу була принципово й програмно “аполітична”. А “аполіти” – це саме та категорія громадян, котра, як ми могли ще раз пересвідчитись протягом минулого року, найбільш схильна до ірраціональних та гіпертрофованих дій, щойно вони потроху починають політизуватися – як завжди буває з будь-якими неофітами.

Відповідно, починати 2015 рік потрібно не з питання про виживання культурної галузі, а з виживання суспільства України і тієї ролі, яку культура може в цьому зіграти. З огляду на те, що наприкінці року до керування культурною сферою було знову допущено людей, які послідовно та надзвичайно успішно розколювали українське суспільство в другій половині 2000-х років, прогнози тут невтішні: цілком імовірно, що Україні нав’язуватиметься моноетнічна культурна політика, що відчужить від держави ще більше центральних, східних та південних регіонів. Як певний позитив (хоча й досить невтішний) тут може спрацювати те, що в команди Кириленка цього разу просто не буде ресурсів реалізувати свою місію з розколу суспільства. Культурне виробництво, що протистоятиме цій підривній діяльності, переміститься на рівень незалежних інституцій, низового активізму та волонтерських рухів. Як показав 2014-ий рік, держава не в стані з ними змагатися.

   Дар’я Бадьйор, кінокритикиня, редакторка відділу культури видання «Лівий берег»

Самые важные события в украинской культуре произошли в кино. И я это говорю не потому, что это моя сфера, но и потому, что кино – это искусство с самым большим охватом публики, что ли. В этом контексте самые важные события – выход фильмов о Майдане, конечно же,     премьера “Племени” и его триумф на международном уровне и выход “Поводыря”. Майдан     спровоцировал небольшой бум документального кино в Украине, и это не может не радовать. Режиссеры снимают документальное кино, а зрители через свой опыт Майдана и других событий, учатся его смотреть.

“Племя” – это такое же чудо в украинском кино, как и “Тени забытых предков” Параджанова. Из ничего, без среды и индустрии родился фильм, который смотрят и высоко оценивают по всему миру. “Поводырь” – это хороший кейс о патриотизме и его границах, которые нужно соблюдать, чтобы не сесть в лужу. Хотите называть его блокбастером – пожалуйста, но не нужно заставлять весь остальной мир его так же называть. Тот факт, что фильм Санина не попал в шорт-лист “Оскара” должен, наконец-то кого-то научить.

Из других сфер важные, на мой взгляд, события: выход романа Софии Андрухович “Феликс Австрия” (надеюсь, его экранизируют) и дискуссия вокруг него, опера Троицкого “Кориолан”, концерты музыкального агентства “Ухо”, запуск нескольких онлайн-изданий о культуре, появление множества образовательных платформ в культуре и их популяризация, начало создания стратегии развития культуры. Это все – со знаком плюс, это развитие, и это радует. Возможно, я что-то упустила – не в обиду художникам, кураторам и организаторам.

С кадровыми решениями все не так радужно. Назначение Вячеслава Кириленко министром культуры, да еще и совместно с вице-премьером четко указывает на то, что культура все еще не является серьезной темой в правительственных кругах. Политики могут сколько угодно приводить несуществующую фразу Черчилля “за что мы воюем”, но положения это сильно не меняет. Этой фразы явно недостаточно, и нужно будет в 2015 году совместными усилиями проводить кампанию по популяризации культуры в целом, по объяснению того, что без культуры все реформы, о которых распинаются в Раде и Кабмине, теряют смысл.

– 2015 год нужно, на мой взгляд, начать с консолидации сил в украинской культуре. Потому что сейчас сообщество очень разобщено (пардон за тавтологию), это лебедь, рак и щука. Попытки консолидироваться есть – например, на той же платформе Культура-2025, но есть заметные фигуры, которые к этой платформе почему-то не приобщены, а тянут одеяло на себя. Понятное дело, что выслушать всех невозможно, но нужно хотя бы договориться о том, в каком направлении двигаться.

Чтобы начать процесс реформирования, нужно доработать стратегии – как общую культурную, так и по отраслям (Госкино, например, готовит сейчас собственную стратегию), и параллельно начать работать над законами, которые упростят работу в культуре. Ну и, конечно же, контролировать то, что делают политики и чиновники в этой сфере.

Олександр Соловйов, мистецтвознавець, куратор:
Мои плюсы по первому вопросу следующие (без иерархии мест):

– выставка “Р.Э.П. – 10 лет. О методе” в городской галерее “Лабиринт”, Люблин

– инсталляция Романа Михайлова “Тени” (дерево, огонь)

– “Киевский дневник” Влады Ралко (works on paper)

– фотоинсталляция Гамлета “Найди себя – потеряй себя” из серии “In  memoriam”

– пятичастное музейно-историческое высказывание Никиты Кадана на выставке “Страх и надежды” в РАС и его же

– инсталляция “Запомнить момент, когда рассказ был прерван” на Future Generation Prize  в РАС

– проект Алевтины Кахидзе на Манифесте

– выставка “Предчувствие. Украинское искусство сегодня” в галерее Саатчи, Лондон

– дигитальные “мурали” Романа Минина “Поверь первым” и “Генератор донецкого метрополитена”

– картина Арсена Савадова “Сон Гулливера”

– выставочный проект “Я капля в океане. Искусство украинской революции” в Кунстлерхаус, Вена и Музее современного искусства, Кракове.

– цикл живописных “кубистических” портретов Юрия Пикуля

Минусы – запреты “вражеских” фильмов, под которые автоматически подпадает, к примеру, любимые мною “Три истории” Киры Муратовой из-за того, что герой Охлобыстина переспал с Офой – героиней Ринаты Литвиновой. Смешно запрещать в эру интернета, да и Милонова с Мизулиной переплюнуть трудно. Еще один минус – кадровые назначения в Минкульте. Отсюда –   и минус по второму вопросу. Никаких реформ не будет. А чтобы не повторять риторику несбыточных пожеланий, сошлюсь на многочисленные высказывания единомышленников на сей счет, в первую очередь, Александра Ройтбурда. При этом я, конечно же, никоим образом не олицетворяю культурную отрасль с деятельностью или бездеятельностью чиновников от культуры и вообще – властью. Поэтому  она – украинская культура – не только выживет, но и станет по-настоящему современной.

   Денис Іванов, кінопродюсер:

З того, що здається мені знаковими культурними подіями зі знаком плюс:

– Фільм “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Фільм “Майдан” Сергія  Лозниці. Кінопроект “Вавілон 13”. Взагалі розвиток українського кіно, бо      вперше за часів незалежності був почутий його голос і в самій Україні, і на  міжнародній сцені.

– Серед кадрових призначень – однозначна перемога середовища і    призначення   Олесі Островської-Лютої замміністра культури. Серед потужних  ініціатив, які можуть стати основою майбутніх важливих змін – платформа  “Культура 2025”.
– Серед театральних мистецтв найбільш помітними, на мій погляд, стали опера    “Коріолан” Влада Троїцького, Тиждень актуальної п’єси та балет “Великий  Гетсбі”.

Серед подій зі знаком мінус основними мені видаються такі:
– “мовні” ініціативи Верховної Ради на початку року, що спричинили новий виток радикалізації
–  ув’язнення Олега Сенцова, одного з найперспективніших молодих кінорежисерів країни
–  призначення В’ячеслава Кириленка гуманітарним віце-прем’єром та міністром культури, та Ігоря Лихового першим замом, звільнення Островської-Лютої і Фоменко. Загроза реформам у царині культури.
– “Оскарівський скандал” і висунення фільму “Поводир” як кандидата від України на премію Американської кіноакадемії. Відмова країни від участі на Бієнале у Венеції. Неприсутність українського мистецтва на декількох потужних міжнародних майданчиках.

   Юрій Рибачук, журналіст, редактор рубрики «Культура» тижневика    «Коментарі»:

Важко назвати бодай одну подію драматичного 2014 року, яка або не      позначилася на діяльності культури, або яку не можна було б розглядати як до  певної міри культурний феномен. Межигір’я, куди виникло паломництво  туристів; окупація Криму та війна на сході України, заручниками яких стали  музеї, історичні та культурні пам’ятки; безліч подій, які дали шалений імпульс  творчості інтернет-спільноти, тощо. Дозволю собі виділити із цього огрому  «ленінопад». Його значущість полягає не тільки у символічному, хоч і доволі  брутальному прощанні із радянським минулим. «Ленінопад» вкотре  актуалізував проблему, з якою наше суспільство ніколи не знало, як  упоратися, – травмування публічного простору та лікування його від завданих травм. Намагання поставити на «пеньки», що залишилися від Леніних у багатьох населених пунктах, якихось інших ідолів яскраво ілюструє проблему. Хто візьметься розв’язати цю проблему – митці чи, як завжди, «професійні патріоти», – кому з них суспільство довірить її розв’язати? Із цікавістю спостерігатиму в 2015-му за цим процесом.

Виживання галузі неможливе без реформ. Про їхню необхідність говорили навіть у ті роки, коли бюджетне фінансування галузі зростало. Тепер, коли уряд, здається, більше переймається гарматами, ніж музами, культурна галузь конче потребує змін, які дадуть їй змогу давати собі раду. Проте які саме зміни потрібні і які з них мають бути першочерговими? Відповісти на ці запитання неможливо, якщо не уявляти собі, а якою ж має стати галузь культури внаслідок реформ – яку суспільну місію вона має виконувати, за якими правилами мають діяти її гравці та зацікавлені сторони тощо. Саме тому я покладаю великі надії на успішне здійснення в 2015 році проекту «Культура 2025», в результаті якого має бути розроблено довгострокову національну культурну стратегію та план дій щодо її реалізації.

Ольга Балашова, критикиня, викладачка НАОМА:

Еще никогда не было так сложно подытожить прожитый год. Возможно потому, что в который раз мы застали себя в самом начале пути, а накопившаяся нечеловеческая усталость оказалась результатом двадцатилетнего топтания на месте.

Пораженческое настроение конца этого года (в противовес ожиданиям, которые на него возлагались) не настраивает на разговор об культурных успехах и завоеваниях, которых, стоит сказать, было в этом году достаточно. Я остановлюсь на проблемах. Точнее, на одной проблеме, не преодолев которую, невозможно двигаться дальше.

Мне кажется, что революция достоинства, точнее, ее символическое название, – сыграло с нами злую шутку. Внезапно в 2014 году каждый из нас обнаружил в себе невероятное достоинство, автоматически приравняв его к самоуважению, доходящим в некоторых, особо тяжелых случаях до самопочитания. При этом, зачастую, отказывая в праве на то же достоинство окружающим людям (институциям/явлениям/событиям).

Например, самый титулованный украинский художник заимел привычку поливать грязью местную художественную среду, отказывая ей даже в праве на существование. В свою очередь, некоторые представители отечественной художественной сцены после долгого отсутствия разыгрывают триумф своего возвращения на объявлении остальных “тупиковой моделью”.

Или институция, переехавшая в Киев после захвата ее территории боевиками ДНР, устами ее основательницы не упускает возможности весьма резко отзываться о местных коллегах, отказываясь при этом от сотрудничества с большинством из них и декларирует свой “особый” путь и, очевидно, курс на самоизоляцию.

Говорить об отдельных людях и частных случаях было бы еще более странно, но у каждого из нас найдется достаточно подобных примеров в архивах фейсбука за этот год. Все они сливаются в безрадостную картину недоверия и презрения к коллегам. Остается удивляться прозорливости музейщиков НХМУ, которые сочли возможным сделать выставку “Кодекс Межигорья” в апреле этого года. Пожалуй, более адекватной иллюстрации к ситуации в украинской культуре в 2014 году, внезапно сраженной болезненным самолюбованием, даже нарочно не придумаешь.

В том, что касается планов на следующий год, то тут метафору для необходимой смены вектора предложил тот же НХМУ. Выставка “Герои. Попытка инвентаризации” ясно указывает на место, куда стоит двигаться. Для начала, каждому из нас стоило бы снять с себя героические латы, отставить пафосную риторику и рассказы о собственных подвигах и приступить к командной работе с обществом. Благо, горизонт уже обозначен. Сейчас важно убедить все украинское общество в том, что культура не есть частью идеологической пропаганды или сферой досуга и развлечений. А является залогом государственной безопасности, стратегическим инструментом консолидации общества, поскольку только на территории культуры возможен общественный диалог и договор о ценностях.

     Олеся Островська-Люта, арт-менеджерка, кураторка сучасного    мистецтва, перша заступниця екс-міністра культури.

– Як мені видається, після Майдану в світі культури важливими були не  так окремі конкретні події, як клімат. Атмосфера взаємної підозри,  глибокої недовіри, яка особливо яскраво – мабуть – проявилася в історії з  прекрасним романом Софії Андрухович “Фелікс Австрія”. Ідеться про, як  на мене, дещо комічну, дещо зловісну теорію змови, яку розвинула  частина літературного середовища у зв’язку з літературними нагородами  для роману. Пов’язано це, мабуть, з травматичним досвідом втрати 2005  року, коли надія на трансформацію була безнадійно змарнована.

Цього  разу  ми так боїмося змарнувати свій новий шанс, що сплітаємо  безмежні павутини страху, прихованих звинувачень і сміховинних  спроб наглядати й карати одне одного. Саме тому фейсбук – цей природний простір українського інтелектуала – тимчасово перетворився на персональне пекло для кожного з них. Що може тут допомогти – це презумпція розумності, з якою ми повинні ставитися до кожного співрозмовника чи опонента. Віра в те, що перед нами людина розумна і її/його аргументи мають раціональне зерно, може допомогти культурному середовищу віднайти абсолютно необхідну в часи трансформації солідарність і здатність до позитивної дії.

– Щодо першочергових дій для 2015 року, то я би такою вважала прийняття закону про Український культурний фонд. Мала неодноразові розмови про це з новими депутатами ВР, з членами Комітету з питань культури (надіюся, все, що пов’язано з духовністю, колись, все ж таки, перейде у відання Комітету з прав людини), де є цілковите розуміння потреби такого інструменту розвитку. Чому він потрібен? Бо дозволить інституціям і проектам відкрито конкурувати, а значить вчитися, розвиватися, а не вправлятися в пошуках прихованих шляхів підтримки “на особистих контактах”. Знаю, що сама ідея конкуренції викликає багато підозр серед гуманітарної інтелігенції як неоліберальна загроза. Але досі я не бачила плідного розвитку в Україні інституцій, яким не доводиться конкурувати за ресурси (у них завжди є “комуналка і зарплати”), а радше багатолітній сумний застій і змарнування потенціалу.