Полишені гнізда пам’яті

Коли мені було 16 років, мама поїхала за кордон. Я тоді не усвідомлювала, що це для нас означатиме. Мама була вчителькою німецької мови. Четверту частину від вільного місця у нашому домі займали книжки, журнали для вчителів і науково-популярна періодика, що її ми виписували єдині у районі. Мамині учні перемагали в обласних олімпіадах з німецької мови, у вищу школу приходили з найкращими знаннями німецької. Мама була «нетутешньою» особистістю для середовища, у якому вона жила. Вона була чорним лелекою серед білих.

За межами України мамі довелося змінити професію, працювати в готелях і ресторанах. А коли вона приїздила, мені треба було робити над собою зусилля, щоб не відділяти як просо і гречку українські, чеські, німецькі слова і наголоси. Їх потрібно було просто прийняти. Між нами поступово виростав горб розлуки і непорозуміння.

У 30 років я стала заново пізнавати батьків і наближатися до них. Для цього було два поштовхи. Я почала займатися документальним кіно, закінчила школу документального кіно Сергія Буковського, де ми переглядали багато важливих картин, що змушували переосмислювати спільну для українців пам’ять Другої світової війни, Голодомору, аварії на ЧАЕС. Також понад рік я проходила психотерапію, і мені доводилось весь час заповнювати білі плями з мого життя і життя батьків. Виявилося, що сімейні таємниці, як і пробіли в історії чи втрачене мистецтво, ампутують пам’ять і силу на одужання. 

Зараз мама доглядає людей похилого віку в Німеччині. Її будні також кардинально змінилися. У неї з’явився час на те, щоб жити повільніше — знову читати книжки, слухати історії старих людей, вивчати щось нове і вести зі мною довгі розмови по скайпу. Правда, і ходить вона тепер повільніше, як кривенький лелека. Бувають серед маминих переповідок і пов’язані з Україною. Я слухаю їх, як відлуння війни і прощальну пісню людей у глибокій старості, чиє літо назавжди минуло, і тому тепер так необхідно примиритися із власною болючою і контроверсійною пам’яттю. Перед Великоднем мама розказала про Вольфґанґа.

Вольфґанґ, місто Бракенхайм

Вольфґанґу 92 роки. Він був льотчиком під час Другої світової війни. Такий вибір зробив, бо став на шлях загиблого брата, також льотчика. Так, Вольфґанґу випало бомбардувати мирних жителів. А потім вижити і потрапити в полон у Бельгію на два роки. Кожного Великодня Вольфґанґ іде на кладовище, де поховані українці, що загинули в німецькому полоні, і запалює на їхніх могилах свічки. Коли мама спитала, чому він це робить, відповідь була: «Бо я знаю, через що вони пройшли». Це його акт співчуття і солідарності.

Після війни Вольфґанґ працював у друкарні. Він — інтелектуал, який досі цікавиться, чим живе світ. У Вольфґанґа непросто складалися стосунки з донькою. В цілому історія взаємин батька і доньки у цій родині нагадує сімейну драму із книги «Руїни Бога» Кейт Аткінсон, де ветеран Тедді Тодд ніяк не міг налагодити спілкування з бунтівною дочкою Віолою, яка зневажала батьків воєнний досвід. Дочка Вольфґанґа більшу частину професійного життя провела у місіях в африканських країнах. Коли у батька два роки поспіль тривала депресія, вона змушена була залишатися з ним. Проте у цей період у неї виявили рак, від якого невдовзі і померла.

Від мами я дізналася, що в Німеччині є санаторії для людей із депресією, де німці можуть пройти курс терапії протягом кількох тижнів за державний кошт. Один чоловік серед маминих підопічних час від часу лікувався у такому санаторії і казав, що для нього ця практика була ефективною. Він був ?berfordert ( тим, хто хоче перестрибнути власні можливості) — найменшим у сім’ї, що завжди тягнувся до старших, — так описував свою психологічну травму.

Ґермут, село Аммербух

Ґермут, талановитий хімік і науковець до війни, 5 років провів у полоні в Сибіру після завершення бойових дій. Вольфганг дуже  співчував мігрантам, казав: «Я їх розумію, бо в полоні мусив їсти траву, щоб вижити».

Не знаю, чому він порівнював відчай від перебування у чужій країні з відчаєм людини в полоні. Можливо, тому, що у першому і другому випадку особистість не може бути впевнена у своєму «завтра», і в її житті забагато речей, які вона не в силі контролювати. Я завжди пам’ятатиму період, коли мама півроку не дзвонила до нас із татом. Тільки листи приходили від неї раз на місяць. Тепер я розумію, що це було страшно — не мати із нею зв’язку. Також було страшно чути безліч питань від знайомих і не дуже людей: «То вона будує там нову сім’ю? То вона більше не повернеться? А звідки ти знаєш, що вона там робить?». Від цих питань було нестерпно, хотілося піти у внутрішню еміграцію або ж розплутати їх з допомогою мистецтва. Але мистецькі тексти на цю тему траплялися рідко.

Ніколи не забуду показ фільму «Заробітчанський шлях» Ольги Федюк про 10-денне піше паломництво із Самбора до Зарваниці українських трудових мігрантів. Автори стрічки спробували прочинити двері у загубленість українців під час пошуку кращого майбутнього і втрати «тепер». Це роуд-кіно, що складається з інтерв’ю та сцен спостереження, зафіксувало, як у молитві трудові мігранти, в основному жінки, намагаються помиритись із руйнівним почуттям провини через те, що покинули дім і стали перелітними птахами; як вони переживають непросту реальність, обмінюючись несмішними, тільки їм зрозумілими жартами та сумними заробітчанськими історіями.

Герої фільму весь час ідуть і говорять з відчуженими рідними, священиками, режисером. Але ці розмови є тільки тимчасовими ліками. Щоб показати, що більшість трудових мігрантів остаточно застрягли поміж домом і далеким краєм, а в їхніх родинах назавжди встановилися кордони, в кінці фільму режисер дає голос полишеним дітям.

Ізабель, місто Оменхаузен

Ізабель народилася у Чернівцях у великій родині. Крім неї, в сім’ї було ще двоє дітей. У 1939 братів Ізабель призвали на фронт. Один загинув, а другий пропав безвісти. Проте Ізабель продовжувала чекати брата.

Після того, як сусідка викинулася із вікна після зґвалтування росіянином, сім’я Ізабель прийняла рішення тікати до Німеччини. Ця жінка працювала продавчинею у батьковому магазині, уже будувала власне родинне гніздо, коли у 1958 році у їхні двері постукав брат, що повернувся з полону в Сибіру.

Ізабель дочекалася брата, а моя бабуся не дочекалася батька з війни, правда, Російсько-Фінської. Але вона передала нам травму дитини, яка не пам’ятає тата.

Тепер у книжковій шафі я знаходжу листівки зі словами вдячності, що їх німці похилого віку досі присилають мамі на різдвяні свята. Звичайно, їм важко від того, що діти довірили їхню старість комусь чужому та іншому. Але раптом інший стане близьким?

Кріста, місто Бракенхайм

Зараз мама доглядає Зіґфріда, якому 90 років. Щодня протягом двох годин вони гуляють у бракенхаймському парку. Під час однієї із таких прогулянок мама зустріла Крісту Енкселмайер, яка назвала себе жінкою без батьківщини. Сім’я Крісти оселилася на Бесарабії в селі Гнаденталь (ред. – Одеська область) у кінці 18 століття, коли Романови приваблювати мігрантів, в тому числі з Німеччини, даючи їм можливість займати 66 га землі для господарювання та звільняючи їх від військової служби.

Верхівка нацистської Німеччини називала німців, які внаслідок різноманітних міграційних процесів протягом декількох століть проживали на території Східної Європи, зокрема й в Україні, «фольксдойче». Гітлер прагнув використати їх у  загарбницьких планах і закликав повертатися на батьківщину або ж ставати союзниками на окупованих територіях. Тому в 1939 році родина Крісти, яка прожила 5 поколінь в Україні, вирушила до Німеччини.

Кріста народилася в дорозі. Її сім’я отримала тавро чужого і пройшла довгий ланцюг зневаги і неприйняття. Протягом 10 років вони не мали власного дому. Таких «біженців» серед етнічних німців були тисячі. Свої поневіряння жінка задокументувала у книзі  «Народжена по дорозі». Моя мама сказала, що перекладе цю книгу українською мовою.

У дитинстві я рівнялася на маму. Хотіла бути такою ж красивою і розумною. У юності мене дратувало, що вона – емігрантка і змушена виконувати роботу, де не може повністю реалізувати свій талант і розум. Зараз я змирилася. Розумію, що мама робить щось важливе, пропускає через себе важкий досвід. І це стане частиною мого досвіду і мистецтва також. Я розумію, що слухаю від неї про Німеччину, якою вона ніколи не відкриється мені у музеях чи книгах. Можливо, колись ми напишемо про це книгу або знімемо фільм.

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.