Пошуки сили в моменти зневіри  

9 листопада в рамках літературного фестивалю «Кальміюс» у Краматорську відбувся дискусійний клуб Українського ПЕН про силу слабких і слабкість сильних та різницю між силою й насиллям – «Де українцям знаходити підтримку в моменти зневіри?». Модерував розмову доктор філософських наук, перекладач і письменник Вахтанґ Кебуладзе.

 

Вахтанґ Кебуладзе: Почну із того, що представлю дві книжки, видані «Інтерньюз-Україна», а головним локомотивом у їхньому створенні був Володимир Єрмоленко. Ці проєкти розраховані і на Україну, і на закордонного читача, тому вони виходили українською та англійською. Моє покоління інтелектуалів відчувало, що їхнє найголовніше завдання – розповідати Україні про світ, і ця місія певною мірою виконана. Володимир Єрмоленко вважає, що те завдання треба й далі виконувати, але ми так само маємо розповідати світові про Україну.

«Ре-візія історії: російська історична пропаганда та Україна» умовно складається з трьох частин. Перша частина – специфічне соціологічне дослідження, для якого було зібрано сотні тисяч постів з російських і проросійських сайтів із кривотлумаченнями нашої історії. І от спочатку там критично описується відверта брехня, що домінує в тому інформаційному просторі. Друга частина – реакції на це все української групи істориків «Likбез. Історичний фронт». А в третій частині реакція й деконструкція цього, написана відомим істориком Ярославом Грицаком. Я вважаю, що ця книжка має стати обов’язковим елементом у шкільній програмі з історії.

«Україна в історіях та оповідях. Есеї українських інтелектуалів» не лише розповідає світові про Україну, а також має розповідати Україні про Україну. Важливо, щоби ми ділилися, якою бачимо Україну. Про нас мають чути, щоби ми стали суб’єктами культурної нарації. Ми програємо Росії в тому, що культурний образ Росії є, а України – не до кінця сформований. Ця книжка – поліфонія голосів. Різні жанри, різна стилістика. Тут присутні найбільш болісні для нас теми: культурні, історичні, релігійні, етнічні тощо.

Олена Стяжкіна, письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії, членкиня Виконавчої ради ПЕН: Я привезла дві свої книжки: наукову монографію «Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років» та художню книжку «Мовою Бога».

Поїзд із Києва сюди називають «Київ-Війна», а той, що йде назад, не називається «Війна-Київ», і в тому є щось неправильне. Цей поїзд складний і зазвичай печальний. У людей знімається блок і вони починають говорити, розповідаючи свої історії не вперше. Учора жінка зі мною спокійно привіталася, а потім сказала, що її з чоловіком протримали в підвалі 68 діб. Їх не годували, на вулицю не пускали, вони не знали, чи їх розстріляють – собаку їхнього вбили. Ця жінка тоді вперше побачила, як її чоловік плаче, і вирішила, що треба вижити. І це моя відповідь на питання «Що дасть нам силу?»: якщо плаче хтось, кого ти любиш – маємо жити.

Гаська Шиян, письменниця, перекладачка: Коли мені запропонували долучитися до проєкту «Україна в історіях та оповідях. Есеї українських інтелектуалів», я була не впевнена, що можу туди написати, бо я ніколи не досліджувала історію. Коли я спілкувалася з іноземцями, вони допомагали мені відкривати Україну. Тому я спробувала написати історію з точки зору трьох іноземців, які приїжджають в Україну за різним, і спробувала створити образ країни, яка має потенціал. На мене, саме такий образ важливо формувати в Європі.

Щодо мого роману «За спиною», щойно зрозуміла, що він якнайкраще підходить до теми розмови. Героїня роману бореться зі зневірою з першої до останньої сторінки, вона дитина 90-х, яка виросла у Львові, вона намагається уникати політичних новин, не пускає війну у своє життя. А її хлопець бере повістку й іде в армію. А вона намагається це прийняти.

Алім Алієв, програмний директор «Кримського дому», письменник: Ми постійно запізнюємося. У нас багато прогалин від освіти й культури до спілкування одне з одними. Я – етнічний кримський татарин. Останні п’ять років я величезну частину свого життя присвячую поясненню своїм співвітчизникам, хто такі кримські татари. Чебуреки, дешеве масандрівське вино та ненав’язливий сервіс в Гурзуфі – це тільки пунктирна верхівка айсбергу того організму, що називається кримські татари. В інтерв’ю для книги «Україна в історіях та оповідях» я розповів, чому ми так хочемо повернутися додому, які в нас були 90-ті та про те, що в нас був час, щоби вкорінитися, але мало – щоби говорити.

Друга книжка – «Кримський інжир», я її співупорядник. Це книжка сучасної літератури про Крим двома мовами: українською та кримськотатарською. Минулого року ми пішли на авантюру й започаткували конкурс та фестиваль, а цього року видали книжку про Крим із різних поглядів. Ми побачили, що теми, про які ми довго не говорили одне з одним, починають з’являтися. Попри страх, люди знаходять силу писати.

Я шостий рік поспіль говорю тільки про Крим, цю силу та внутрішню енергію мені дають люди, що живуть на окупованих територіях. Тут наша задача видавати й доносити голоси тих, хто живуть там.

Петро Яценко, письменник, журналіст: У мене взагалі вісім романів вийшло, і сюди потрапила книжка «Короткий путівник із галицького сексу». Вона цікаво перегукується з темою «Що дасть нам сил?» – сьогодні я буду трикстером, який понизить рівень пафосу. Я тридцять років прожив у Львові, моя бабця з Горлівки, я ніколи раніше не був у Донецькій області. Я написав нову книгу, вона про стосунки між людиною та місцем. На мою думку, саме місце, у якому ми живемо, дає нам сили. Героїня роману – біженка, яка тікає останнім поїздом із Донецька до Києва й переживає розрив із Донецьком. Ми всі залежні від того, де народилися й куди переїхали.

Після виборів у мене зникла мотивація. Але ніщо не надихає так, як спостереження за тим, як люди змінюються. Ніщо не заважає нам зараз працювати, щоби хтось у результаті цієї праці набув віру. Коли я досліджую галицький секс або свою донецьку родину, розумію, наскільки всі різні. Ми приїхали сюди й спеціально пішли з Алімом у чебуречну, тому що в таких місцях можна послухати, що говорять люди.

Вахтанґ Кебуладзе: Прозвучала важлива теза про те, що ми всі запізнюємося. У політичній філософії є поняття «запізніла нація», його використав Йоганн Ґотліб Фіхте стосовно німців на початку 19 століття. Важливо, що ми зараз усвідомлюємо щодо себе. Як надолужити цю прогалину? Треба почати говорити й чути одне одного. Володимир Рафєєнко переїхав із Донбасу й написав перший україномовний роман про Київ – такі речі єднають країну.

Українська частина моєї родини – греко-татарська. Якщо застосувати магічний історизм, могло статися, що ми з Алімом були ворогами. Він – мусульманин, я – християнин, він – татарин, а я – грек. Коли моїх предків переселяли з Криму й там залишалися татари, вони сприймали це як депортацію. У 18 столітті мої предки опинилися на Донбасі. Але зрештою греко-татарський наратив у нашій країні розвивався паралельно – ми не стали ані друзями, ані ворогами.

Олена Стяжкіна: Отримувати задоволення від того, що робиш – велика сила. І от фестиваль «Кальміюс», на якому ми перебуваємо, робили до війни та роблять досі – не для себе, а для інших.

Усвідомлене запізнення пришвидшує дорослішання. Останнє – дивна штука, у якої немає зворотного ходу. Другий рецепт у пошукові сили – це осмислене дорослішання. Люди, які не здаються в момент найбільшого відчаю, є очевидно дорослими. Дорослі люди створюють навколо себе доросле середовище.

Довіра є важливим інституційним клеєм, якому ми навчилися за роки волонтерства. Попри те, що довіра була небезпечною за радянських часів. І тепер ми вчимося довіряти. Тепер не має бути соромно просити допомоги. Це створює мережу, у якій ми маємо перемогти.

Вахтанґ Кебуладзе: Декілька років тому я написав колонку «Злиденність інтелектуалів, або “Mission: Impossible”». За минулої влади після Майдану я був завжди у загрозливій ситуації. Із одного боку, інтелектуали завжди критикують владу. Мені постійно потрібно було відчувати межу, де я з громадянина й патріота перетворююся на корисного ідіота. Зараз я почуваюся легше, тому що я не обирав цю владу. Відповідальність інтелектуалів полягає в тому, що ми маємо посідати різні позиції всередині країни та зовні. Треба знайти баланс, щоб доносити назовні наші меседжі, дати змогу зрозуміти, що ми не просто якісь ура-патріоти. Залишатися критичними та конструктивними.

Ситуація між довірою та зневірою коливається між двома екстремумами. У німецькій класичній філософії є два діаметрально різні погляди на питання війни: Кант і Гегель. Я кантіанець. У Канта є робота «До вічного миру», що починається жартом «вічний мир є або на цвинтарі, або в конфедерації всього людства». Попри те, що Кант дає реальні інструменти, як пережити війну, але він надто оптимістичний. І тут вступає Гегель із «Філософією права», де він говорить: «Ми не зрозуміємо, що таке війна, якщо будемо трактувати її як результат злої волі». Для Гегеля війна – це історична необхідність. Також він говорить про те, що слабкі суспільства виходять із війни сильнішими. Німецько-американська філософиня Ганна Арендт говорила про те, що насильство може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Політика – це спільна справа вільних і відповідальних людей, і в цій справі має домінувати довіра. Не потрібно плутати суспільство солідарних конкурентів зі зграєю атомізованих ворогів. Парадокс Майдану полягає в тому, що ми довіряли одне одному, коли довіряти було вкрай небезпечно.

Алім Алієв: Для мене червона лінія з’являється там, де ми запитуємо «Чи нам потрібна ця територія та ці люди?». Я не вірю в спокійне європейське життя без наших територій і людей. Війна почалася з Криму й Кримом має закінчитися. Коли ми говоримо про дорослішання, ми маємо зрозуміти багато речей. Ми зараз живемо у великому стресі.

Я довго вивчав тему цінностей і тему побудови довіри. Україна як нащадок радянської системи не вміє довіряти інститутам. Якщо подивитися на соціологію з 2004 року, у нас є три сплески інституційної довіри: 2005, 2014 та 2019 роки – піки довіри до влади. Після короткотривалих злетів відбувається сильний спад.

Коли ми не говоримо одне з одним, залишається багато знаків питання. У нас є проблема віктимності – ми любимо почувати себе жертвами. Коли почуваєшся жертвою, ти знімаєш із себе відповідальність.

Вахтанґ Кебуладзе: Зараз ситуація з довірою до влади сильно відрізняється від того, що було в 2005 та 2014 роках. Зараз це проєкція. Теперішня влада уособлена в одній особі. Я готовий вірити, що він хоче добра нашій країні. Це велике захоплення медійним продуктом, тому я не бачу перспективи виникнення недовіри. Навіть якщо люди будуть бачити, що нічого не спрацьовує, вони й далі будуть вірити, тому що будуть пов’язувати це з собою – там високий рівень ідентифікації.

Гаська Шиян: У мене від початку цих подій було усвідомлення, що люди важливіші, ніж територія. Якби ми говорили про абстрактні порожні території без людей – це одна ситуація. Коли я часто подорожувала в Крим, бачила, що люди, які не зможуть жити без своєї землі – це татари. Допоки на цих територіях є люди, які вважають себе українцями, ми не можемо дозволити цим людям відчути, що ми на них забили.

Петро Яценко: Поки суспільство й держава не відкидає людей із інших територій, усе ми зможемо. Насправді кожен народ думає, що вони відстали. Книжки потрібні для того, щоб ви отримали більше знань про те, як отримати більше можливостей.

Ми пережили момент падіння Радянського Союзу: неможливо було подумали, що така величезна країна розвалиться, але в малий проміжок часу все кардинально змінилося. Просто змінилося суспільство, критична маса людей дійшла консенсусу. Військовою силою ми не переможемо, але можемо перемогти завдяки зміні свідомості.

Вахтанґ Кебуладзе: Ми досі живемо в совку, це покоління цю травму ще не пережило. Ми маємо виходити з цього болісно.

Щойно почалася війна, я ухвалив для себе рішення, що якщо отримаю повістку, я піду. Але добробатом – ні. Питання віддавати території чи ні – взагалі неправильне. Велика кількість патріотів готові віддати територію, аби зберегти мир. Але миру не буде, поки Росія існує в такій конфедерації.

Гаська Шиян: Я ціную таксистів, які натреновані не ділитися своєю думкою щодо політики. Мене позавчора віз у Києві таксист і він мене жахливо обурив. Козак із оселедцем почав розповідати про проблеми Європи через те, що там усі таксисти мігранти. Я мусила зробити покерфейс.

Кожна аудиторія своїх інших має свою мову, формат меседжингу та тригери. Українським письменникам і філософам складно донести щось аудиторії, яка слухає російськомовну попсу. Але можна шукати інструменти, щоби через російськомовну попсу донести їм правильні думки. Не завжди ваші інструменти збігаються з іншими. тому потрібно намагатися шукати їхню мову та інструменти.

Вахтанґ Кебуладзе: Можна переходити на інший рівень комунікації – ми ж можемо цим маніпулювати. На Майдані мій друг ніс якусь нісенітницю, він власник великої авторемонтної майстерні. Я йому пояснив, що коли приїжджаю до нього на ремонт машини, не підказую, де ліпше подивитися. Я його попросив щодо політики, нації й суспільства слухати мене, бо я філософією займаюся все життя. Це спрацювало.

Алім Алієв: Сьогодні за сніданком Олена Стяжкіна сказала слушну річ: «Важливо пробувати робити якусь буденну спільну дію та через таку спільну діяльність комунікувати». Ми часто невпевнені у своїх діях, і коли ми говоримо про власний програш у майбутньому, швидше за все так воно і відбудеться. У Вацлава Гавела є геніальне есе «Сила безсилих» про побудову людиною системи й влади. Це імперська думка про те, що влада – завжди щось чуже.

Я боюся, коли ми елітаризуємо себе й вважаємо, що наша думка єдино правильна. Я ділю людей не за національністю, а за цінностями.

Петро Яценко: Не можна сприймати інших як наших ворогів і люди, які голосували за іншого президента, не є нашими ворогами. Мова, якою ми спілкуємося та пишемо – це магія. Усе, що ми артикулюємо, так і здійснюється. Важливо вміти формулювати свої бажання.

 

 

Коментарі