Granica: Чи можуть міста лікувати одне одного?

Їду до Маріуполя на спільний польсько-український мистецький проект із самої Познані, ніби я вже така трохи польська художниця, ніби Маріуполь – це не майже до себе додому; ніби для мене, вимушеної емігрантки, яка поїхала з Донецька в 2014-му і ніколи більше не змогла повернутися, проект «Granica» може бути про щось інше, окрім неможливості мого власного повернення; ніби для мене існують вищі, кращі, метафізичніші кордони, про які я ще здатна говорити.

Їду до Маріуполя послухати тих, хто здатен.

«Granica» – це спільне творіння агенції ArtPole (Київ), Платформи ТЮ (Маріуполь) та центру Centrum Amarant (Познань). За задумом організаторів, у проекті має йтися про новий погляд на кордони, географічні та психологічні, на прикладі далеких та несхожих, на першій погляд, міст – Познані та Маріуполя.

Чому обрано саме ці міста? Якщо взяти мапу, то побачимо, що Познань розташована на заході Польщі, неподалік кордону з Німеччиною, а де розташований Маріуполь і до чого він близький – це ми з вами знаємо, на жаль, надто добре.

Отож, під час проекту «Granica» спробуємо дошукатись, чи можуть міста, що обидва зазнали агресії від сусідів, допомогти одне одному відрефлексувати травми за допомогою мови мистецтва та психогеографії. Чи вдасться нам створити нові мапи міст – емоційних, психологічних, інтимних та живих, позначивши нові, більш актуальні та правдиві кордони? Чи мають бути ці кордони взагалі знайдені й позначені? Відповіддю на наші спільні пошуки й блукання має стати мультидисциплінарна виставка, що її восени цього року побачить Познань, Маріуполь та Київ.

Починаємо з Маріуполя. Маємо тут три дні, щоби ближче познайомитися з містом, а також одне з одним.

Наша польська частина – Януш Балдиґа, один із найвизначніших польських перформерів, куратор, викладач Познанського університету мистецтв, про якого навіть є стаття в українській вікіпедії; Марта Босовська, художниця, перформерка, докторка філософії мистецтв; Томаш Сікора, саксофоніст, дослідник звуку, українофіл, який разом із гуртом Karbido співпрацює з українськими митцями, зокрема з письменником Юрієм Андруховичем; Оля Михайлюк, режисерка, перформерка, авторка проекту «Розділові» і ми, два донецьких кіноцефала – Лія Достлєва та Андрій Достлєв, художники і куратори проекту «Відновлення пам’яті» – після 19 годин в потязі нарешті вивалюємося на перон в солоне, гірке і гаряче маріупольське повітря, а Мирослава Ганюшкіна (керівниця проектів з агенції Артполе) слідкує, щоби ми не погубилися.

Приймає нас Платформа ТЮ і невтомна Діана Берг. Сама Платформа, будівля якої своїми чорними боками впирається в приватні будиночки Митрополитської вулиці з її котами, бур’янами і непривітними сусідами, лишає враження замаскованого в кущах космічного корабля. На стінах світлини й афіші з минулих подій: Жадан і собаки, Андрухович і «Альберт», Мар’яна Садовська, Dakh Daughters, ХЗВ, Семесюк, Маша Куліковська. Набір гостей такий, ніби ти десь в Києві, інтер’єр – ніби десь в Берліні. Це дійсно справляє враження. Намагаюсь якомога швидше відкинути всі ці столичні порівняння, бо я – в Маріуполі.

Що я, проживши 25 років у кількох годинах повільної їзди від цього міста, знаю про нього?

Тільки те, що все своє свідоме життя я намагалася його уникати. Проїхати крізь нього швидше, не затримуватися, не виходити з машини на довше, ніж потрібно, щоби купити собі води. Не дихати, не дивитися, не намагатися зрозуміти. А тепер це найближче до мого дому доступне мені місто, і як не думай про це, як не розкладай у себе в голові, як не виправдовуйся, без слова Granica тут не обійдешся: перші кордони, високі і непереможні, кордони не-розуміння, я вибудувала навколо себе сама.

Тож дивлюся навколо так уважно, як тільки можу, ніби ця моя сьогоднішня подорож зможе надолужити згаяний час.

Хтось із нашої групи в Маріуполі вже був і добре обізнаний з місцем, хтось – ні, хтось пізніше скаже, що тут досить страшно навіть і без війни, ніби повторюючи мої власні давнішні думки. Я ж можу думати тільки про те, що ось навколо мене це місто, яке боролося і вистояло, тоді як моє власне – ні.

Йдемо гуляти, і негайно виявляється, що ми якраз потрапили на святкування третьої річниці звільнення Маріуполя від окупації. Біля театру – сцена з великим написом «Вільний Маріуполь», навколо неї багато військових і прапорів. Вільний Маріуполь. Вільний. Обіцяю собі врешті вийти за межі власної травматизації і почати бачити навколо щось окрім неї.

Пізніше всі охочі виходять на дах Платформи ТЮ, Томек і Марта захоплено фотографують пейзажі з іржавими трубами заводу й іржавого ж кольору димом з них. Думаю раптом, що Азовсталь почали будувати на три роки пізніше, ніж Фріц Ланг зняв свій «Метрополіс». Ми привеземо з собою дуже багато таких фотографій – пожухла трава і червоні труби, море і відвали пустої породи, дорога і червоне повітря, Азовсталь і його рожеве нічне дихання.

Але, попри всю принадність індустріальної романтики, головне, що поглинає нашу увагу весь той час, що ми тут – це сліди, які залишила по собі окупація і війна.

Приходимо до спустошеного будинку міськради з вибитими вікнами, який сьогодні затягнуто величезним банером «Маріуполь це Україна». Mariupol is Ukraine. На його боці намальовано мурал із дівчинкою, яка відпихає тризубом огидну змієподібну потвору, і написом «Защити свое будущее, голосуй за Украину». Перекладу іншими мовами немає, але контекст зрозумілий і так. З віршем Ліни Костенко, який притулився на тому ж боці будинку знизу, справи йдуть трохи гірше, і я перекладаю його польською для Марти, намагаючись одночасно зберегти зміст і не розплакатися.

З іншого боку, де колись був центральний вхід, а тепер зашито фанерою пусті вікна і відсутні двері, на клумбі рядочками ростуть чорнобривці. Ця ознака мирного життя біля знищеної війною будівлі вражає чомусь найбільше.

До будинку МВС приходимо вже вночі. Скрізь його вікна видно чорне нічне небо. Стіни постріляні так, що в дірки від куль можна вкладати пальці. Власне, я так і роблю, і цей момент фізичного контакту дає дуже ясно зрозуміти, наскільки твоє тіло – власні кордони, які окреслюють тебе в повітрі – непорівнювані з масштабом того, що тут відбулося.

Гуляємо нічним містом. Липи пахнуть як божевільні, в них голосно верещать якісь птахи. Діана каже, що це, напевно, сови; що до Маріуполя зараз злетілася і збіглася величезна кількість небаченої раніше тут живності, яка повтікала з лісів, полів і боліт від війни – і тепер вони блукають містом зі своїми хвостами, лапами і крилами, і верещать до нас із нічних духмяних дерев.

Частиною нашої роботи тут, на сході, є представлення своїх робіт відвідувачам Платформи ТЮ. Януш Балдиґа читає лекцію про кордони і простір в перформансі; як завжди, на його лекціях я хочу негайно все кинути і займатися лише тим, про що він каже.

Томек Сікора розповідає про звуки міст. У Маріуполі він весь час записує шум потягів, моря, заводу, людських голосів, ті сови в нічних липах в нього є також. В місцевих жителів він питає, які звуки міста вони люблять найбільше, які – найменше. Серед улюблених звуків люди найчастіше називали шум моря, а от найбільш неприємною несподівано виявилася тиша – бо коли навколо шум і галас, це означає, що мирне життя триває і все добре; тиша ж загрозлива, бо може ховати в собі небезпеку.

Олю Михайлюк тут вже добре знають, тому розмова про її перформанс «Просто пішли» виходить саме розмовою – затишною, неквапливою і домашньою. Коли в серпні 2014-го року під Дебальцево підірвали залізничну колію, жінки з міста забрали дітей, найнеобхідніше, і пішли собі на безпечну територію пішки. Отак просто взяли і пішли. Йти їм було кілометрів 40. Коли саме людина приймає це рішення – кинути все, що в неї є, і просто йти? Йти не кудись, де на тебе чекають, а звідкись, де тобі самому чекати більше немає на що? В пошуках відповідей на ці питання Оля пройшла пішки ту ж саму дистанцію. І саме ця спроба зрозуміти чужий травматичний досвід через власне тіло здається мені тут дуже важливою, тому що мова тіла, яке може бути втомленим, боятися, боліти і, зрештою, вмирати, є загально зрозумілою і може бути використана як універсальний спосіб комунікації.

Ми з Андрієм Достлєвим говоримо про зализування ран війни. Вже майже тридцять тижнів ми намагаємося злизати соляну лампу у формі танка, яку друзі привезли для нас із Бахмуту. Те, що у Бахмуті, який пережив окупацію, традиційний сувенірний продукт раптом має форму, пов’язану з війною, для нас є символом повоєнної травматизації суспільства, з якою нам ще довго доведеться боротися. За проектом можна стежити в інстаграмі.

Марта Босовська така насичена враженнями, що спочатку навіть не хоче нічого говорити, але потім все ж таки знаходить рівновагу і розповідає нам про свої перформанси, шолом і дзвін за спиною. Марта працює з пам’яттю і місцем, а всі її роботи є продовженням одна одної, такою собі метароботою. Вона перебуває у безперервному пошуку, в основі якого лежать емоціі, пов’язані з місцями, знаками та звуками. Художниця використовує прості жести, ситуації, предмети і матеріали, які оточують людину в повсякденному житті таким чином, що це надає їм новий сенс. Об’єкти, з якими вона працює постійно – німецький шолом, який Марта випадково знайшла на своєму городі (шолом продірявлений в такому місці і таким чином, що це, загалом, залишає мало сумнівів щодо долі того, кому він належав), і дзвони різного розміру, які в роботах Марти то знаходять, то втрачають свій голос.

Томек пізніше скаже, що трохи переймався, що ніхто не прийде – але виходить зовсім інакше, і обидва вечори ми маємо дуже уважну і досить численну аудиторію, яка слухає нас, ставить питання, підходить поговорити особисто, не відпускає.

Одна дівчина запитала в нас про «Окупацію» Андрія: «Ви відтворюєте свої втрачені станом на сьогодні сімейні фотоархіви, які залишилися у вашій донецькій домівці, чи це не означає прийняття того, що оригінали щезли для вас назавжди і ви більше не сподіваєтесь отримати до них доступ?»

Іншими словами, вона питала нас, чи є в нас ще надія на те, що цей кордон колись таки можна буде перетнути. Або посунути. Або що його знову не буде.

Я так люблю сама в себе питати про теж саме.

Але люди тут хочуть не тільки слухати, але й бути почутими теж – варто ледь колупнути, зачепити, почати говорити, і от тобі вже охоче розповідають про те, що з ними тут відбувалося; як чули постріли, як допомагали, і як було страшно; особисті історії, які хочуть вийти за межі малого внутрішнього кола, в якому циркулюють, знайти слухача, який прийшов звідкись ззовні і просто готовий мовчки їх вислухати.

Коли вже збираємося повертатися до Києва, Марта хоче купити на маріупольському вокзалі поштівку для своєї бабусі, але жодних поштівок немає – жінка в кіоску відповідає, що в неї є тільки подарункові конверти для грошей. Це одночасно і смішить нас, і засмучує, але зосередитися на цьому надовго не вдається – попереду чекають чергові 19 годин у поїзді. Стоячи на пероні, чуємо, що потяг Маріуполь-Київ оголошують як «швидкий». Намагаємося уявити собі, яким тоді може бути нешвидкий, сміємося, говоримо всі одночасно, завантажуємося, їдемо. В дорозі Томек і Януш жваво обговорюють можливість замінити польську граматичну норму «na Ukrainie» новою «w Ukrainie». Попереду нові зустрічі в нових містах і дуже багато спільної роботи.

Друзі-митці, намалюйте хтось для Маріуполя красиві туристичні листівки, будь ласка.

Фотографії Маріуполя – Томаш Сікора.