Практики музейного колекціонування

Онлайн-журнал Korydor спільно з рекламно-комунікаційною групою HAVAS GROUP UKRAINE публікує серію текстів, у яких ми досліджуємо найцікавіші речі, що відбуваються у світі колекціонування й реклами. Спецтему продовжує текст Анастасії Платонової про стратегії поповнення колекцій європейських музеїв і як змінюються практики розширення мистецьких збірок в українських музеях. 

Більшість сучасних світових музеїв стикаються зі схожими викликами: необхідністю знайти своє місце серед решти інституцій, організовувати непересічні виставки, залучати аудиторію та поповнювати колекції. Дати раду цим викликам реально лише за умови  напрацьованої власної унікальної моделі розвитку, важливою частиною якої є стратегія колекціонування. KORYDOR досліджує європейські практики розвитку музейних колекцій та порівнює їх із українським досвідом.

У музеях світу поширені різні моделі розвитку колекцій. Точніше, різними є комбінації джерел надходження творів мистецтва, а от перелік цих джерел всюди достатньо схожий: це державне фінансування (або фінансування з місцевого бюджету), допомога від благодійників (фондів чи приватних меценатів), співпраця з колекціонерами та родинами митців.

Як же світові музеї планують поповнення колекцій? Хто та в який спосіб вирішує, що буде закуплено, та за якою процедурою це відбувається?

Muzeum Shtuki в Лодзі — один із найуспішніших польських музеїв. Заклад заснований 1930 року, у центрі його діяльності — дослідження та презентація авангардного мистецтва. Куратор Muzeum Shtuki Даніель Музичук говорить, що стратегія розвитку колекції XX і XXІ століття музею базується на збереженні спадщини авангарду та практиках, що її продовжують. «Авангард — одна з ключових точок відліку сучасного мистецтва, — впевнений Музичук. — Розвиток колекції Muzeum Shtuki вкорінений у історії інституції, але водночас звернений у майбутнє. Це вимагає наявності в колекції творів, що кидають соціальні та політичні виклики сучасності та пропонують нові способи прочитання авангарду».

За словами Музичука, придбання до колекції музею відбувається передусім за державний кошт і тісно пов’язане з програмою, запровадженою польським Міністерством культури сім років тому для чотирьох музеїв, що збирають сучасне мистецтво. «Мета програми — заповнити прогалини в культурній політиці, що позбавляли інституції повноважень у розширенні колекцій, — говорить Музичук. — Кількість закуплених робіт залежить від різних факторів. Наприклад, цьогоріч ми купуємо 46 робіт 13 митців». Щорічний список закупівель готується кураторською командою музею на основі поточних досліджень та ухвалюється за результатами обговорень.

За словами куратора, фінансування дозволило Музею придбати роботи авторів світового рівня, серед них — Сьюзен Хіллер, Селін Кондореллі, Комар і Меламід, Джиммі Дарем, Сьюзен Трестер, Жоау Марія Гусмау / Педро Пайва, Рей Джонсон, Біргіт Юргенсен, Марсель Бродтхаерс, Мілан Кніжак, Герхард Рум, Джанні Коломбо та Джон Сміт.

З нових придбань музею в Лодзі, 2015 р.: Джеремі Міллар, із серії “Як Віткевич”, чорно-біле фото.

Із нових придбань музею в Лодзі (2016): Біргіт Юргенсен, “Гніздо”.

Ще одна польська інституція — музей МОСАК у Кракові, заснований 2010 року. Він має у колекції твори, що відносяться до традиції авангарду, модернізму, постмодернізму, концептуалізму, а також багато мистецтва останніх 20-30 років. Близько половини колекції — твори польських авторів. Також МОСАК збирає мистецтво Східної та Центральної Європи та мистецтво, створене на межі різних культурних зон.

Головним джерелом поповнення колекції музею є держфінансування. Щороку музей готує форму для отримання гранту за вже згаданою програмою Міністерства культури Польщі. «Ця форма містить перелік творів з обґрунтуванням, чому вони повинні потрапити до нашої колекції, – говорить асистент головного зберігача МОСАК Катажина Вінсенсяк. — Зазвичай туди входить від 30 до 86 найменувань. За 7 років, що діє програма, ми двічі не отримували фінансування (наприклад, цьогоріч). У такому випадку ми можемо придбати лише кілька творів».

У музеї також є програмний комітет із формування колекції: він надає пропозиції до переліку творів, який готує відділ колекціонування музею та директор МОСАК. Остаточне рішення ухвалює директор музею.  

«Деякі польські інституції, наприклад, національні музеї, дотуються безпосередньо Міністерством культури, інші — з місцевих бюджетів або держбюджету», — додає Вінсенсяк.

Трохи інакша структура фінансування у данського музею «Луїзіана» міста Хумлебек, що за 35 км від Копенгагена. Він має велику колекцію живопису та скульптури ХХ століття, до якої входять зокрема твори Ліхтенштейна, Джакометті, Пікассо, Кляйна, Бекона. Куратор та голова відділу закупівель музею Андерс Колд зазначає, що розвиток колекції «Луїзіани» поєднаний із її основною діяльністю. «Стратегія розвитку колекції тісно пов’язана з іншим життям інституції: виставками, будівлями, парком, фестивалями мистецтва та літератури тощо», — говорить куратор.

Виставкові зали музею “Луїзіана” в місті Хумлебек (Данія)

За словами Колда, «Луїзіана» не має щорічного плану закупівель чи поповнення колекції. «Ми залучаємо кошти на нові придбання у робочому порядку, — говорить Андерс Колд. — На початку кожного року ми ніколи не маємо фіксованого бюджету. Тому в деякі роки купуємо більше, ніж в інші».

Окрім прямих закупівель, не менш важливий спосіб поповнення колекції для багатьох музеїв — меценатські пожертви, дарування робіт колекціонерами чи співпраця з фондами або бізнес-компаніями.

За словами Катажини Вінсенсяк, МОСАК щороку отримує пожертви від приватних осіб чи благодійних фондів: «Зазвичай завдяки цьому ми можемо придбати від 5 до 10  робіт на рік», — зазначає менеджерка.

Співпрацю з колекціонерами вона відзначає як ще один важливий спосіб поповнення збірки. «Ми часто залучаємо твори з приватних колекцій до тимчасових експозицій, які нам люб’язно надають колекціонери, — говорить Катажина Вінсенсяк. — Іноді вони також дарують музею роботи, або ж ми купуємо певну частину колекції».

Приміщення музею сучасного мистецтва MOCAK у Кракові.

Томаш Цецерський, “Майже все – майже нічого”, 1979, олівець, олія / папір, полотно. Придбано в колекцію MOCAK завдяки фінансуванню від Мінкульту.

Андерс Колд називає підтримку з боку благодійних фондів важливою складовою для культури Данії та каже, що без допомоги кількох із них музею «Луїзіана» було б набагато складніше поповнювати колекцію.«Данська традиція культурної філантропії походить переважно з фондів, створених компаніями або сім’ями, – пояснює куратор. — Приватні ж особи в Данії рідше дарують музеям твори мистецтва. Намагаючись щось придбати, ми зазвичай шукаємо гроші на певну роботу, аніж звертаємось до колекціонерів із проханням про дарування».

Водночас уряд Данії, за словами Колда, нині втрачає свою домінантну роль у фінансуванні культури. «У період з 2000 по 2018 рр. державна підтримка музею знизилася вдвічі, і ці цифри є показовими для всієї країни, — говорить куратор. — Для більшості музеїв це означає, що лампочки та рахунки за тепло мають пріоритет у порівнянні з новими придбаннями до колекцій».

Даніель Музичук з Muzeum Sztuki також говорить про співпрацю з фондами як про важливий напрямок роботи музею. Muzeum Sztuki є однією зі сторін довгострокового контракту з фондом The Essl Foundation. За словами Музичука, цей фонд надає музею роботи на тимчасове зберігання. «Твори, що є власністю цієї благодійної організації, збагатили нашу колекцію на 10 років. Наразі вони є частиною виставки «Атлас сучасності» з колекції музею», — розповідає куратор.

Українські реалії: колекціонування «не завдяки», а «всупереч»

Сучасні  моделі колекціонування в українських музеях суттєво відрізняються від тих, що існували 30 чи 50 років тому, коли колекції поповнювалися виключно шляхом держзакупівель. Питання держфінансування протягом всього періоду незалежності лишалося критичним (протягом довгих років в Україні практично не було держзакупівель предметів мистецтва, переламним у цьому сенсі став 2017 рік). Особливо від цього потерпали музеї, що збирають сучасне мистецтво. Українські музеї лише починають учитися будувати стосунки з колекціонерами, меценатами та бізнесом, аби поповнювати колекції.
 
За відсутності коштів на держзакупівлі НХМУ навчився знаходити інші шляхи поповнення власної збірки. «Впродовж останніх років ми цілеспрямовано поповнюємо колекцію, — говорить завідувачка відділу мистецтва ХХ — початку ХХІ ст. Національного художнього музею Оксана Баршинова. — На базі висновків власних досліджень формуємо запити до колекціонерів, художників, меценатів». За словами Баршинової, НХМУ нині практично відійшов від практики 1990-х-та 2000-х, коли художники робили в музеї виставки в обмін на роботи до колекції. «Хоч іноді задачі виставок та поповнення колекції збігаються, — говорить вона. — Наприклад, до минулорічної виставки Олександра Аксініна у нас не було жодної його роботи, але колекціонери подарували нам цілу низку творів. В результаті у нас склалася серйозна монографічна колекція з понад 50 графічних аркушів та архівних матеріалів».

Збільшена копія метафізичних кубів Олександра Аксініна, підсвічена конструкція з полікарбонату та аркушів оракалу перед НХМУ (2017).

2017 рік став переламним для НХМУ у поновленні держзакупівель творів мистецтва. «Минулого року Міністерство культури після тривалої перерви повернулося до практики держзакупівель, — розповідає Оксана Баршинова. — Вони спираються на список, поданий музеєм. Вагомим надходженням, сподіваємось, буде і багатостраждальна колекція «Градобанку», яка вже передана до музею, але ще чекає на вирішення юридичних питань».

2017 року стаття на закупівлю творів мистецтва з’явилася і в бюджеті іншої провідної української культурної інституції, «Мистецького Арсеналу». «Ми вже придбали серії робіт трьох митців, – розповідає мистецтвознавець та куратор проектів «Мистецького Арсеналу» Ігор Оксаметний. — Це був непростий шлях, передусім із юридичного погляду, але в результаті наш фонд поповнився дуже достойними творами».

Дарування творів мистецтва в Україні менш популярна практика, ніж у світі (вочевидь, дається взнаки відсутність культури філантропії в нашій країні). Проте такі приклади є, і вони також є важливим внеском у поповнення музейних зібрань.
 
Так, Оксана Баршинова зазначає, що НХМУ має успішний (і немалий) досвід співпраці з колекціонерами та галеристами. «Знаючи про наші пошуки, вони допомагають у поповненні колекції, — говорить експертка. — Так було, наприклад, із рідкісною роботою Юрія Соломка початку 1990-х. Олег Дегтяренко побачив її в майстерні художника і придбав для музею. Відомі також й інші прецеденти: допомога ShcherbenkoArtCentre у передачі до музею роботи Валерії Трубіної, придбання Юрієм Когутяком «Процедурної кімнати» Нікіти Кадана, передача робіт львівських митців 1970-1980х Станіславом Силантьєвим, дарування Оленою Голуб творів київських андеграундних митців і т.д.». Як продуктивну Баршинова згадує і співпрацю з «ОТР банком» у 2011-2013 рр., в результаті якої музей отримав до колекції першокласні твори.

Історія з даруванням «Процедурної кімнати» Нікіти Кадана НХМУ — мабуть, один із найпомітніших прикладів подібного дарування музею за останні кілька років. За словами колекціонера та мецената Юрія Когутяка, що здійснив цей подарунок музею, ініціатива тут належала власниці ShcherbenkoArtCentre галеристці Марині Щербенко. «Марина звернулася до мене з проханням зробити подарунок музею, — розповідає Юрій Когутяк. — На думку обох, це мав бути більшою мірою символічний акт, що мав привернути увагу громадськості як приклад співпраці приватних колекціонерів з музеями. Вибір роботи було узгоджено з музеєм».

Меценат говорить, що в Україні дарування робіт приватними колекціонерами мистецьким інституціям не поширене і дуже ускладнене. «Цей формат співпраці має бути приємним і корисним для обох сторін, – впевнений Юрій Когутяк. — Меценати б із задоволенням поповнювали колекції музеїв, як це відбувається в найкращих світових музеях. Але для цього музеї повинні стати відкритими і зрозумілими не лише для меценатів, а й для широкої аудиторії; мати чітку зрозумілу місію, а також навчитися спілкуватися з суспільством». 

Із серії “Процедурна кімната”, Микита Кадан (2019-2010), друк на тарілках.

Ще один з найвідоміших кейсів дарування музею у новітній історії України — колекція Ігоря Диченка, подарована «Мистецькому Арсеналу» його дружиною Валерією Вірською восени 2015 року. За словам Ігоря Оксаметного, Диченко ще за життя обговорював з установою можливість перенесення туди колекції з Музею історії Києва, де вона зберігалася 20 років. Тоді йшлося про тимчасове зберігання, але доки тривав процес передачі робіт, у травні 2015 року Диченко, на жаль, помер. За кілька місяців його вдова Валерія Вірська прийняла рішення подарувати колекцію з 517 творів державі в особі Арсеналу.

«Серед робіт з колекції Ігоря Диченка, подарованої державі його вдовою Валерією Вірською, є дійсно визначні твори Василя Єрмилова, Анатоля Петрицького, Віктора Пальмова, а також цілий фонд робіт Олександра Богомазова, творчість якого Диченко довго та ґрунтовно досліджував. Це справді першокласна збірка, і нам дуже пощастило мати її в своїй колекції», — говорить Ігор Оксаметний.

З колекції Ігоря Диченка, подарованої “Мистецькому Арсеналу”: Олександр Хвостенко-Хвостов, 1926 р. Скетч “Любов до трьох апельсинів”.

Ігор Оксаметний зазначає, що вмовити колекціонерів чи спадкоємців художників подарувати чи продати щось за символічні гроші музеям вкрай складно. «Найкраще тут працює аргумент, що роботи будуть збережені для нащадків та експоновані. Це дуже непроста і делікатна, але необхідна робота», — резюмує Оксаметний.

НХМУ також співпрацює з родинами митців. «Окремий обсяг у поповненні фондів музею — це передача творів родичами художників, — зазначає Оксана Баршинова. — Це стосується, перш за все, монографічної колекції творів Федора Тетянича, початок якій поклала родина митця». Водночас Баршинова влучно відзначає, що цей спосіб колекціонування не може бути пріоритетним, і наголошує на важливості системного поповнення музейних колекцій. «Необхідне постійне державне фінансування саме на закупівлі», — впевнена вона.

Як бачимо, і світові, і українські музеї успішно навчились комбінувати різні способи поповнення колекції, що в комплексі забезпечують їм ефективність та дозволяють не залежати від одного джерела фінансування. Навіть у випадках, коли державні кошти наявні, вони все одно поєднуються із благодійними внесками, меценатською підтримкою, співпрацею з колекціонерами тощо. Хоча, безумовно, держава не має знімати з себе відповідальності за поповнення колекцій державних та національних музеїв.

Розвиток та поповнення музейних колекцій — тонка й делікатна робота, непомітна для широкого загалу і часом непосильна для музеїв без сторонньої підтримки. Проте завдяки сумі зусиль інституцій, колекціонерів та меценатів вона стає можливою. Дорогу, як відомо, осилює той, хто нею йде.