Працюй і мовчи?
Напередодні 8 березня почалася гостра дискусія щодо майбутнього цього свята в державному календарі. Інститут Національної Пам’яті, який був заснований не так давно і включився в активну діяльність щойно після Майдану, запропонував проект закону «Про державні та інші свята, пам’ятні дати і скорботні дні», згідно з яким 8 березня не входить до списку державних свят. В пояснювальній записці до закону вказано, що зміни в переліку свят викликані необхідністю відкидання радянського спадку в умовах інформаційної війни. В публічній реакції, яка традиційно розгортається в соцмережах, звучать відлуння такої мотивації, але до пропозицій скасувати свято як глибоко радянське також додаються заклики «більше працювати і менше відпочивати». В цьому питанні також є й інша сторона, яка закликає зберегти свято, але змінити його контекст — перейти від традиційних цукерок та «мовчи, жінко, твій день — восьме березня» до його оригінальної програми – лобіювання прав жінок.
Але що має звучати передусім, так це ширший аналіз ситуації і питання: які цілі переслідує ІНП та її новий директор Володимир В’ятрович? Якщо подивитися на програму цього закладу, виявиться, що під гаслом боротьби за державність і демократичне майбутнє України інститут маніпулює історичним контекстом і замінює продемократичний низовий посил Майдану на політику жорстких ідентичностей.
Є ціла низка ґрунтовних історичних джерел, які показують, що не питання ідентичностей було рушієм революції Гідності, а питання цінностей, про що, власне, і свідчить назва події. Так, зокрема, історик Ілля Герасимов доводить, що Майдан був «творчим актом самовизначення», який відбувся не як заперечення російського колоніального спадку, а як гуртування навколо нових спільних цінностей, що вони провадили можливість побудови радикально відмінного типу суспільства на пострадянському просторі [1]. Історик Андрій Портнов аргументує, що саме відсутність єдиного уявлення про пам’ять та мову була стабілізаційним фактором в Україні, яка характеризується розмаїттям культур [2]. А історик Ярослав Грицак підкріплює цю думку текстом про різність культур в межах самого Майдану і доводить, що саме відхід від політики жорстких ідентичностей принципово відрізняє Україну від Росії [3].
Утім, колишній співробітник СБУ Володимир В’ятрович, який очолює ІНП з 2014 року, цілковито ігнорує постколоніальний формат Майдану та мультикульурність України. Більше того, під його керівництвом ІНП починає розкручувати ідею про те, що саме питання ідентичностей (сюди відносяться етнічність, мова, релігія) є головним джерелом поточної політичної та економічної криз. У зв’язку з цим першим масштабним курсом ІНП стала декомунізація, в поясненні до якої В’ятрович означив намір сегрегування суспільства за ознаками ідентичності:
«Неподолане тоталітарне минуле досі стоїть на заваді розвитку України як европейської демократичної держави, адже саме на острівці «радянськости», яких з огляду на історичні причини залишилося найбільше на Донбасі та в Криму, сперто Путінову аґресію проти України. Носії радянських цінностей (а не росіяни чи російськомовні, як про це говорить російська пропаґанда) нині є головним кадровим резервом терористичних загонів у так званих ДНР та ЛНР».
Необхідність боротися з «совком» як коренем усіх проблем притягнута в обґрунтуванні проекту закону за вуха, автор використовує загальну фрустрацію, пов’язану з війною, щоби проштовхнути ідею, згідно з якою є якась правильна українська ідентичність, а все, що в неї не вписується, є причиною соціополітичної та культурної криз. Але їхньою причиною є повсюдна корупція, кругова порука і владне свавілля — варто пам’ятати, що саме проти цього виходив Майдан.
Проект закону «Про державні та інші свята…» направду є одним із подальших кроків політики вибудовування єдиного історичного та культурного наративу в той час, як першим із кроків демократичної країни мало би бути визнання складності та конфліктності її історії та докладання зусиль до неупередженого дослідження минулого. Простіше кажучи, демонізувати сімдесят років з історії України, в яких були важливі постаті, події, винаходи, досягнення та демократичні рухи, одним із яких, зокрема, була ідея гендерної рівності на самому початку створення Радянського Союзу, — означає маркувати велику частину населення як менш- або незначущу.
В нинішньому переліку державних свят – Шевченківський день, День сім’ї та День захисника України (усе це – офіційні державні вихідні), а також День матері, День хрещення України-Руси та ціла низка свят, що вшановують національні символи України. Головними цінностями постулюються національні, патріархальні та монорелігійні. Права людини та гуманістичні цінності не відзначаються. Фактично, оголошуючи війну «совку» та Росії, ІНП повторює модель тоталітарної культури, спрямовуючи Україну на консервативний курс та повертає до дискурсу «традиційних цінностей». Усунення Восьмого березня зі списку державних свят цілком укладається в політику демонізації минулого та підміну продемократичних рухів унітарною націоналістичною культурою.
До того ж, В’ятрович прямо натякає на вищість одних країн по відношенню до інших. У своєму facebook-пості він неполіткоректно натякає на недостойність цілого ряду держав, серед яких Грузія, Непал та інші, — що з ними в одній компанії Україна відзначає «жіночий день». Іронія в тому, що список засвідчує: 8 березня — не тільки радянське свято, бо географія зі переліку В’ятровича виходить далеко за межі колишнього СРСР.
Не будемо зупинятися на історії самого свята, яке не є радянським і витоки якого сягають десятиліть побудови західних демократій: про це чудово розповідає ініціатива проти сексизму “Повага” у своєму відкритому зверненні до В’ятровича на захист 8 Березня. Утім варто додати, що відзначення цього дня є важливою складовою правозахисних рухів в багатьох країнах світу. Зокрема, в Америці, звідки я пишу цей текст, жіночий день розтягується на цілий місяць, протягом якого відбуваються освітні заходи, марші, культурні події, тощо.
Мені би хотілося окремо зупинитися на поширеній серед дописувачів соціальних мереж думці про те, що треба скасувати вихідний, тому що українцям варто більше працювати. І досі на пострадянському просторі глибоко вкорінена тривожність через незадоволення владою чи тяжкими умовами життя зрештою спрямовується одне на одного, а не на їхні причини, зокрема корупцію чи в глобальному контексті — ліберальний капіталізм, який зацікавлений в тому, щоб люди працювали ще більше. Чи не дивно, що у той час, як країною керують 450 депутатів, які влаштовують собі вихідні, коли захочуть, чи судді, які не з’являються на роботу, дозволяючи розкрадачам державного майна уникати покарання, — ми говоримо не про них та їхні електронні декларації, а говоримо про важливість скасувати вільний час для розвитку чи розмови про свої права.
Я погоджуюся, що в Україні культура ставлення до праці потребує оновлень, серед яких – персональні мотивація та відповідальність. Утім, стимулювання продуктивності праці шляхом лімітування та заборон є дуже сумнівним у своїй ефективності. І тут варто було би подивитися на сучасні західні досвіди переходу на більш гнучкий чи творчий графік 20/80, скорочений робочий день чи чотириденний робочий тиждень.
Проект закону дає чітке уявлення, що скасування Восьмого березня відбувається не на користь покращення праці, а задля вибудови нових ідеологій. Цікаво, чи ця інституція й справді не розуміє, що діє радянськими методами та генерує з України клон сучасної Росії з її консервативною програмою?
Примітки:
- Gerasimov, Ilya. “Ukraine’s Postcolonial Revolution and Counterrevolution.” Paper delivered at the conference “Revolution und Krieg: Die Ukraine in den grossen Transformationen des neuzeitlichen Europa / Revolution and War: Ukraine and the Great Transformation of Modern Europe” (Berlin, May 28, 2015)
- Portnov, Andrii. “Post-Maidan Europe and the New Ukrainian Studies.” Slavic Review 4, Vol. 74, (Winter 2015): 723–731.
- Hrytsak, Yaroslav. “Ignorance Is Power,” Ab Imperio 15, no. 3 (2014): 218?28.
Коментарі