Про те, «що важливо»

В Україні відбувся мистецький проект, присвячений людям із синдромом Дауна, зорганізований Гете-Інститутом спільно із німецькою дослідницькою платформою Touchdown 21 та запрошеними кураторками Марією Ланько та Лізаветою Герман. Виставка тривала протягом жовтня-листопада та була показана на території платформи культурних ініціатив IZONE.

То «що важливо» знати? Це виставка про та за участі людей із синдромом Дауна. І це ніби вичерпує тему назвою проекту. Цим, власне, зумовлено моє заочне упередження до виставки, що присвячена соціальній тематиці. Здається, ніби точно знаєш, чого очікувати. Наскрізною буде ідея «вони такі ж як ми» із одвічним розподілом на «вони» і «ми», що за визначенням суперечить ідеї. І навіть можеш спрогнозувати, наскільки морально вдавленою в землю звідти вийдеш. Але ні. 

Важливим виявилося опинитися у виставковому просторі і знайти для себе ту частину експозиції, що одразу зачіпає увагу глядача. Це могла бути глядацька зала з гігантським екраном та кінопроекцією фільму-читки «На пам’ять Антоніна Миколаївна На втрачене кохання»^[1], що буквально заполонили собою увесь виставковий простір громіздкою конструкцією і домінуючим звуком. Або ж традиційна лінійна експозиція вздовж периметра простору, що огинає кінозал та почергово представляє живопис, графіку, скульптурні об’єкти, інсталяції та відеоарт. Проте першими у виставковому просторі глядача зустрічали відеопортрети двох молодих людей. Це Наталя та Іван, і вони дозволили юрбі анонімних глядачів протягом місяця без сорому вдосталь витріщатися на себе. Бо ж візуальна неподібність і видимі особливості – саме те, що найперше збентежує та насторожує нас у зовнішньому вигляді людей із синдромом. У своїх відео-портретах молоді люди ніяковіли, посміхалися, загравали та навіть фліртували перед камерою, а ще дуже відверто та щиро розповідали про себе.

Варто сказати, що виставка стала фінальним етапом тривалого дослідження теми, в якому художники-учасники спільно з людьми із синдромом розмірковували й визначали для себе те, про «що важливо» говорити публічно. Живе спілкування про себе зокрема та нас загалом були невидимою для глядача, але фундаментальною частиною проекту.

Вели глядача так званим життєвим наративом експозиції декілька авторів. Це Андрій Сагайдаківський із упізнаваними авторськими живописними килимками як утіленням по-дитячому неохайного, але втаємниченого живописного письма. Його роботою «Буде вистава» розпочинається експозиція. Дарія Кузьмич із двома дуже різними, але ідейно ємними проектами. Відеороботою «Happiness 100%» авторка візуально нівелює людське тіло як константу сприйняття особистості, таким чином розмірковуючи над тим, як би вплинула на людство заміна тіла проекцією, та що буде важливо в такому технократичному суспільстві.  А також «Дипломна робота», – ковдра із клаптиків тканини та блокнот із замальовками й історіями дитинства, що їх художниця втілює разом із матір’ю Світланою Селезньовою, – зображає фрагмент свого пострадянського дитинства сімейним досвідом одночасного виживання і творення. А також Мирослав Ягода, що завершує лінію циклом смерті як частиною життя, образами, що народжені уявою.

Не зубодробильна, не спекулятивна щодо інклюзивністі, хоч і соціальна виставка. Вона не так про людей із синдромом, як про ті обставини та страхи щодо життя загалом, із якими ми всі намагаємося миритися. Але на прикладі людей із синдромом Дауна бачимо свої страхи згущеними й непроглядними. Боятися невідомого для будь-якої людини є нормальним. Проте визначати «нормальність» іншого за його зовнішньою подібністю та однаковим способом мислення значить виключати різноманітність, унікальність кожної людини з її особистим досвідом. Художник Клеменс Мартін Тео Барон був унікальним, займався музикою, був актором і талановитим художником. Він відверто зображав сексуальність у бажаннях, потребах і фантазіях, був відкритим гомосексуалом. І це його унікальний життєвий досвід.  А Влодко Кауфман, львівський художник, у своїй практиці виводить перформативну сутність художнього твору як самоціль створення мистецтва. У проекті «Bird Therapy» він буквально «вирощує» паперового птаха від аркуша до аркуша, змальовує почергово від дзьоба до хвоста, допоки не відчує готовність його «відпустити». Проекти обох художників, що такі неподібні між собою, що й у виставковому просторі розташовані один навпроти іншого по різні кінці «життєвої історії», стають візуалізацієєю ідеї проживання індивідуального досвіду крізь медитативну практику та свою життєву історію.

Найпровокативнішою частиною експозиції став просторовий «тенісний поєдинок» із величезним портретним зображенням академіка Павлова по одну сторону тенісного столу. Це частина художнього циклу Іллі Чічкана «Ігри розуму». Супротивником Павлова в інтерактивній роботі Чічкана виступить глядач, за спиною якого величезна стіна-фотопроект Бріт Шиллінг із зображенням людей з синдромом Дауна. Вступаючи у цю «гру», за плечима у глядача люди, а перед ним – інтелектуальний авторитет. І розділяє супротивників тільки майстерність гри та азарт. Експозиційний кураторський хід до невпізнаваності змінив своїм контекстом сприйняття саркастичної та хуліганської роботи Іллі Чічкана. І заледве не єдиний раз у виставці натякнув на соціальну відповідальність, яку кожен із нас протягом життя має за плечима.

Глядача жодного разу прямо не запитали «то в чому ж різниця між нами?», хоча питання це безперечно правомірне і мимоволі виникало в думках у кожного. Наскрізним для виставки став пошук відповіді на однойменне запитання «що важливо?». Важливими виявилися до прозаїчного базові й спільні цінності: здоров’я, любов, сім’я, робота, навіть зовнішність. І довготривалий проект Анне Ляйхтфус «Перед смертю я хочу» про наші прагнення і плани, про сокровенні бажання, часом прості, навіть примітивні, але такі жадані. З 2008 року художниця портретує людей у різних країнах полароїдом та записує побажання, які ті хочуть встигнути втілити за життя. Показово, що прагнення кохання, здоров’я чи успіху виявилися спільними і для людей із синдромом, і для людей без нього.

Циклічність експозиції, яку хочеться пройти ще не раз, адже вона розміщена колом, ідейні віддзеркалення робіт та художників одна в одній через простір залу, усе це формує просту та лаконічну історію життєвого циклу. І все ж (попри складну соціальну тему, яка набила оскомину ще до того, як знайшла в Україні якісну репрезентацію), виставка сконструйована інтуїтивно зрозуміло, вона залишає по собі відчуття доцільної життєствердності. Ікона  Любомира Тимківа поряд із полароїдами Кирила Проценка та картонною труною з паперовим скелетом могли б стати надлишковою театральністю. Але не стали. А найбільш дратівлива й гучна частина експозиції, – фільм у центрі залу, гудіння у вухах, з яким ти покидаєш виставку, – виправдала себе вже на шляху додому. Враз відчулося, що це був буденний шум, звуковий та візуальний, який усе поглинув.

P. S. Я побачила виставку про людей із синдромом Дауна в останній день експонування, за декілька годин до закриття. Сподівалася відвідати її суто формально, щоб встигнути оглянути і мати власне враження від побаченого. Адже в українському художньому середовищі важлива не виставка. Побутує етикетне поверхове враження від побаченого, необхідне для подальшої ніби-то здорової комунікації художньої спільноти поза виставковим простором. Але моє очікування від виставки виявилося хибним. А я – упередженою.

Фото до тексту надані Гете-Інститутом

Примітки:

^[1] Авторська назва. Режисер Павло Юров, автор п’єси та сценарист Олександр Стешенко, художники Катерина Лібкінд, Роман Хімей та Ярема Малащук.