Виставка без об’єкта, копія без оригіналу

Серед інших ключових зрушень у мистецтві XX століття відбулася також зміна у сприйнятті художнього твору. Сто років тому Марсель Дюшан підважив уявлення про те, яким може бути мистецтво – перевернувши пісуар, він перетворив його на «Фонтан», у такий спосіб проблематизувавши реальне в мистецтві.

Як узагалі почалася гра з реальністю, яку спостерігаємо впродовж усього XX століття в мистецтві? Браян О’Догерті [1] пояснює цей процес через концепцію «білого куба» – метафори галереї, що є ідеальною моделлю мистецтва минулого століття. У просторі галереї «context becomes content» – контекст став важливішим за сам предмет мистецтва. Описовий текст перебирає на себе роль твору, залишаючи останній у статусі ілюстрації до тексту. Увага глядача переміщується з картини на стіну з анотацією. Коли картина долає межі рами, їй потрібна інша «рама» – територія галереї. Виникає потреба у певній «території мистецтва», якою і стала галерея. Тепер це місце наповнене напівсакральною атмосферою, яка перетворює будь-який предмет на витвір мистецтва, тоді як реальна функція цього предмету відтепер може лише вказувати на символічний зміст твору.

Століття минуло, а проблема співвідношення реальності та мистецтва досі актуальна. Принаймні в українському художньому контексті. Ця тема особливо виразно помітна в проекті Катерини Бучацької та Віталія Кохана «М?Р?», що відбувся під час резиденції художників у Port Art Studio.

Катерина вчилася на графіці у НАОМА, пізніше прослухала курс «Сучасне мистецтво» у Франції, згодом ще 6 років вивчала монументальний живопис в академії. Вчила школярів скульптурі та образотворчому мистецтву під час проекту «Творчі майстерні в Жашкові». Віталій закінчив Харківську державну академію дизайну та мистецтв, брав участь у виставках у Києві, Харкові, Львові та Сумах, звідки він родом. Постійний учасник лендарт-симпозіуму «Простір прикордоння» (село Могриця-Миропілля). «М?Р?» – перший спільний проект художників. Вони працювали разом і раніше – на форумі Бірючий, де і замислили зробити щось разом.  

Проект мав трирівневу структуру. Нульова частина – це робота в PortArtStudio (2016), в результаті якої з’явилася композиція з невеликих бетонних скульптур. Перша частина (грудень 2016-го, Port Creative Hub) – просто фото цієї композиції, що висіло на стіні галереї під час виставки «М?Р?. Частина І». Друга частина (лютий 2017-го, там само) – та сама композиція, що і у «М?Р?-0», але вже реальна і виконана з подвоєнням – усіх скульптур стало по дві. Навіщо все це?

Така складна структура викриває певний розрив у сприйнятті будь-якого мистецького твору. Розрив між художницею і художником, між автором і глядачем, врешті, між людьми загалом. Усе, що можливо знайти, коли шукаєш повної спільності сприйняття – це її недосяжність. Вона є основною темою всього проекту. Глядач іноді бачить зовсім не те, але завжди – не зовсім те, що замислив автор чи авторка. Залишаються питання: чим є цей розрив? Як недосяжність тотожності сприйняття пов’язана із реальним у мистецтві?

Недосяжний 0

Отже, три частини «М?РИ». Нульова – взаємодія художників, у результаті якої з’явились невеликі скульптури з бетону: маленький пес на повідку, мініатюрні сходи, похилий зиґзаґ, маленька дівчина на тонкій бетонній колоні, дельфін на підлозі, підвішена рука, сіре дзеркало. Композиція, у яку вони складаються, містить випадкові предмети, які, втім, поєднуються в певну цілісність. Як каже сам Віталій Кохан, «Тут діє асоціативний принцип, як у Блока: «Ночь. Улица. Фонарь. Аптека», тільки замість іменників – дії». Автори встановили собі певні правила гри: відштовхуватись від дій. Хтось робить предмет, який відповідає певній дії, інший реагує на нього. Ці предмети-дії – ніби репліки в асоціативній грі: милий песик («натягнення»), дельфін («стогін, важкість»), зиґзаґ («розділення»), сходи («шлях вгору-вниз») і так далі. Таким чином правила взаємодії вибудували сприйняття кінцевого результату. Недосяжність спільного сприйняття проявляється вже на цьому етапі.

Катерина описує  результат попередньої співпраці з Віталієм як «щось третє, що народжується в процесі. Під час такої спільної праці ти сама змінюєшся». Ключовим є питання про те, чим є оце «третє» не лише для двох художників, але й для глядача.

Найважливішим об’єктом-символом всього проекту видається дзеркало, адже концепція полягає у тому, що сприйняття мистецького твору ніколи не збігається із задумом автора. Збігу просто не може бути, бо завжди присутня певна дистанція між художником та глядачем, обумовлена досвідом того, хто дивиться на твір. Те, що глядач спостерігає у виставковій залі – лише відображення первинних образів.

Примара І

Як це часто буває, перше знайомство з певною експозицією у потенційних відвідувачів відбувається через фото в інтернеті. Перша примара з’являється саме тут – в інформаційному просторі. Так сталося і з експозицією «М?Р?-І». На обкладинці події у Facebook була розміщена фотографія пустого приміщення галереї, натякаючи на те, що, мовляв, у реальному приміщенні буде на що подивитись. Але дійшовши до виставки, глядачі були щонайменше здивовані (якщо не розчаровані) відсутністю в експозиції жодної з обіцяних  скульптур. Лише їхні фото на стіні. Так-так, заходиш, а там замість скульптур – одне єдине фото на стіні. Стоїш у галереї, на місці цих самих скульптур, і можеш лише дивитися на їхні зображення. Що це: виставка без об’єктів? Художники без твору? Копія без оригіналу?

Використовуючи різні медіа – скульптуру, фотографію, інтернет – автори викривають їхні ефекти. Скульптура, у якій закладено предметне, втрачає свою основну рису матеріальності під час переходу в простір медіа. Так сучасні медіа працюють: первинний об’єкт перетворюється на мару, симулякр. Фото, яке ви бачите в інтернеті, й фото у галереї – це принципово різні речі.

Подібний концептуальний жест свого часу зробила швейцарська фотомисткиня Ганна Вілліджер. За Вілліджер, фото у його матеріальному вимірі саме по собі є скульптурою. А те, що саме зображено на світлині – доповнення, від якого лишається лише матеріальна форма на стіні.

Найчастіше ми сприймаємо зображення, форму яких задає екран нашого комп’ютера. Фото стає лише тим, що зображено, а предметне випаровується, перетворюючись на згусток інформації. Виставки можна дивитися за допомогою онлайн-екскурсій, не переступаючи порогу музею чи галереї. Художній жест Катерини та Віталія викликає певний дисонанс у глядача, який звик до візуальної інформації у нематеріальному вимірі. Вирушаючи на «М?РУ-І», глядач(ка) передбачає, ніби за фотосимулякром ховається оце «що», оригінальний об’єкт, а в дійсності присутня лише фотоскульптура копії.  

Примара ІІ

Білий простір галереї проблематизує співвідношення реальності й мистецтва. Контекст не просто стає змістом – реальність стає мистецтвом, коли потрапляє в галерею. Супутнім процесом цього перетворення є зміщення акценту зі споглядання на сприйняття. О’Догерті описує ці два процеси за допомогою метафор «ока» та «глядача». Домодерні картини потребували лише ока – погляду, спрямованого на них. Глядач же з’являється лише у «білому кубі» й існує там не лише як око (метафізичне?), а як фізично присутня істота [2]. Перша «М?Р?» каже нам, що активність «ока» частково перемістилася в гіперреальність інтернету. Щодо другої «М?РИ» виникає низка питань: яким чином, власне, реальність потрапляє в галерею? Як її може сприйняти «глядач»? Чи залишається від реальності хоч щось після магічної трансформації в мистецтво?

«М?Р?-ІІ» розвиває логіку захоплення твором простору. Фотоскульптура, що приховує оригінальні бетонні скульптури, спочатку завойовує стіну, а потім буквально заповнює своїм змістом всю залу [3]. Нарешті, обіцяні художниками першопочаткові об’єкти перед очима. Ось вони, первинні образи – песик на повідку, синій дельфін, сіре дзеркало. Але чому тепер всіх скульптур по дві? Композиція подвоєна – поруч іще один дельфін – рожевий, другий пес – без повідка, друге дзеркало – заплямоване. Це подвоєння каже нам, що деформація об’єкта сприйняття у процесі сприйняття – це ознака не лише сучасних медіа (Інтернету), але медіа загалом (скульптура – класичне медіа). Оригінал неможливо пізнати безпосередньо. Ми ніколи не побачимо первинних бетонних об’єктів, зображених на фото у “М?Р?-І”. Адже досягнути збігу сприйняття авторів та глядача – неможливо. Дистанція між ними також матеріалізована: скульптури двояться не лише в інтернеті, не лише в очах, але і в реальності.

У такому разі, результатом художнього процесу є не оригінал і не копія, взагалі не об’єкт. Результатом художнього процесу є лише сприйняття, яке саме по собі не є кінцевим. Подібне роздвоєння, яке Катерина та Віталій матеріалізували у другій частині «М?РИ», відбувається повсякчас – у момент сприйняття. Так реальність, власне, і проникає в символічне полотно мистецтва. Все, що від неї лишається – тільки її ефекти – розрив і недосяжність тотожного з Іншим сприйняття.

Показовою ілюстрацією цієї недосяжності є гучний напад на виставку «Втрачена можливість» Давида Чічкана у Центрі Візуальної Культури. Давид передбачав подібний розвиток подій та влучно вказував, що вони лише доповнять задум. Як заангажований художник, активний у політичній сфері, він свідомо провокував відгук глядача. Так експозиція малюнків породила свого двійника – експозицію погрому. Намальовані написи на намальованих повалених пам’ятниках обернулися реальними графіті на стінах галереї та протестним насильством. Реальними, бо нападники діяли аж ніяк не в полі мистецького висловлювання. Двійник з’явився лише після «перевідкриття» виставки. Так було реалізовано її  критичний потенціал. Як не дивно, справді втраченою можливість була б у разі закриття галереї – реальність залишилася б непоміченою та невідрефлексованою.

«М?Р?» разом із виставкою Чічкана – це почасти про ефекти реальності. Давид продемонстрував грубий розрив сприйняття, Віталій з Катериною делікатно матеріалізували цю недосяжність. Між Катериною та Віталієм, між Чичканом і погромником, між художником і глядачем, між однією людиною та Іншим лежить оце вербалізоване Катериною «третє» – сама реальність. Недосяжна.

Фото до тексту: Наталка Дяченко

Примітки: 

[1] Brian O’Doherty. Inside the White Cube: The Ideology of the Gallery Space. University of California Press, 2000.

[2] Глядачі також перебувають у контексті мистецтва і так само, як і художник чи художниця, мають право на жест.

[3] На афіші виставки “М?Р?. Частина ІІ” розміщена фотографія фотоскульптури з першої частини.