П’ятий Харків із відстані 1 287 км і більшої

«… з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно…» (Мюнхен, 1948)
Ю.Шевельов
На одній з численних дискусій Форуму СлободаКульт, говорячи про культурні відмінності між Закарпаттям та Слобожанщиною, між Ужгородом і Харковом, були озвучені дві тези, що, як на мене, і містять головну відмінність. «Ужгород не завжди був українським». У відповідь пролунало: «Харків завжди був українським» (Ужгород, 2018). Звісно, не йшлося про моноетнічність.
Формуючи програму Форуму, принаймні театрально-музичну, ми спиралися на концепцію професора Шевельова про існування не одного Харкова, а чотирьох. Професор Шевельов був лінгвістом, а не істориком. Радше істориком української мови та літературознавцем. Політичним, а не етнічним українцем. Але ж історія мови та історія літератури — це також історія міста та історія народу.
Отже, Перший Харків. «Невідомий рік його народження. Десь у середині ХVII сторіччя стомлені війнами Богдана Хмельницького і початком Великої Руїни оселилися тут ті, хто хотів тягар козацького життя проміняти на ідилію спокійного хліборобського ладу розмірно мирної Слобожанщини». (Мюнхен, 1948). Так вважав професор Шевельов. Мені подобається «мирна Слобожанщина», особливо в моєму 2018 році. Хоч вона такою не є, насправді. Історики не вважають тодішнє Дике Поле аж такою безпечною територією. Безпека взагалі не є цінністю. Інакше б Харкова не існувало. Безпека є лише критерієм, який важливий для забезпечення життя людини, що в наших часах є беззаперечною цінністю. «Хліборобам» — «батькам засновникам» Харкова в одній руці треба було тримати зброю на випадок появи кочівників на Муравському Шляху.
Я всього лише режисерка і зовсім не професорка. Але мені хочеться вірити в те, що перші поселенці, які заснували Харків, шукали не так спокою, як волі. Або принаймні спокою від імперій та чужих державних утворень. Як на мене, це найліпший задум для створення міста — свобода і незалежність. А ще — демократія. Це місто збудували українські козаки з родинами, а не королі чи князі. Ми не завойовували це місто, нам його ніхто не подарував. Ми збудували його самі. І нам його захищати.
Ужгород нам також треба захищати. Здебільшого від нас самих. Акція «Збережемо Малий Ґалаґов» в Ужгороді 2018 року гаряче підтримувалася всіма слобожанськими митцями, зокрема й тому, що збудований у часи Чехословаччини район Ужгорода страшенно близький «старому» конструктивістському Харкову. Ужгородська обласна рада — це ж як Держпром, тільки менша, але набагато краще збережена. Але це я вже перескакую в Третій Харків.
Другий Харків найнещадніше висміяв Антон Чехов у «Вишневому саду». Своїй останній п’єсі, місце дії якої він розташував у Харкові. «Любов Андріївна: Вирубати? Милий мій, перепрошую, ви нічого не розумієте. Але якщо у всій губернії є щось цікаве, навіть видатне, так це лише наш вишневий сад» (Крим, 1903).
Професор Шевельов пише про Другий Харків так: «Поволі, але певно на лагідні слободи спадає з півночі тінь зажерливої Москви. Хутори стягаються в місто. Виростають ремісничі квартали. Ще вчить української мудрости Грицько Сковорода, а поруч на горі над Лопанню виростають «Присутственные места», а по другий бік річки, за мирними вулицями Чоботарською, Коцарською, поруч мирної Гончарівки виростає другий символ режиму — тюрма: острог, як називає її Квітка. І патріярхальний український світ із острахом і нерозумінням дивиться на потвору, що виростає поруч, на його ж землі, його ж працею і коштами…» (Мюнхен, 1948). Я звертаю увагу на прикметник «мирний», який так часто вживає професор Шевельов. Роблю похибку на його особистий досвід. Він частину Другої світової війни перебув саме в Харкові.
Харків і Ужгород докорінно змінилися після тієї війни. І це не стільки про архітектуру чи владу, скільки про мешканців міста. Думаю про те, що виросла у мирному Харкові, а зараз він прифронтовий, а не мирний. І про те, що «тінь зажерливої Москви» може сягнути і Закарпаття. В Ужгороді, між іншим, навіть прогресивна влада Президента Масарика також розпочала будівництво Малого Ґалаґова з «острога». Як пише Тетяна Літераті: «Це нині будівля слідчого ізолятора “схована” від очей ужгородців, бо оточена з усіх боків іншими спорудами. Коли ж її почали зводити, Малий Ґалаґов лише починав забудовуватися. Багатьом людям тоді не подобалося, що мало не в першу чергу в новому адміністративному районі зводять саме в’язницю. У газетах писали, що близько 700 дітей не мають можливості навчатися в нормальних умовах і дуже чекають зведення нової чеської школи, натомість місцевий уряд не зважає на інтереси дітей, а будує тюрму. Критикували ситуацію навіть після зведення тюрми. Так, у 1930-му “Lidov? noviny” у статті “Ужгородський мотив” писали: “На Малому Ґалаґові в головному місті Ужгороді, там, де ще кілька років тому були городи болгар, стоїть нині чудовий новий квартал модерних державних будов. Є там жандармська управа, як замок, і поліцейська управа, як палац, але нема там школи для 700 дітей. Зате звели там за 11 мільйонів найелегантнішу в’язницю в Ужгороді. І зробили це так гарно і зручно, між блоками житлових будинків, аби жителі в’язниці добре бачили ґанки квартир та заглядали до кухонь людей. […] Загалом ужгородська в’язниця за 90 років роботи бачила багато зруйнованих людських життів і багато болю. У післявоєнні роки в її стінах опинилися “за ворожу діяльність” і діячі Карпатської України, і чиновники угорського Ужгорода, і священики, і представники місцевої інтелігенції, і “розкуркулені” багатії. Життя багатьох із них закінчилося в сибірських таборах, куди їх відправляли з Ужгорода». А в Сибір вони, ймовірно, потрапляли через Харків…
Коли в Ужгороді «модерна» в’язниця вже працювала декілька років, у Харкові в 1930 році в старому оперному театрі відбувся процес СВУ, який сигналізував про те, що невдовзі буде знищено Третій Харків, у який я, як і професор Шевельов, безповоротно закохана. «Був Харків слобід і ремісників. Був Харків — провінційне купецьке місто неісходімої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму. Здибленої і м’ятежної України. О, він знає біографію міста: «Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків» (Харків,1921-1923).
Тут ніяк не можна обійтися без довгих цитат: «Покоління запальнооких романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова. На подолання провінційного спокою. Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом. Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залях колишнього манастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській. Курсів сходознавства, українського студентства, неповторний, невідворотний, сповнений життя і безумудерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді» (Мюнхен, 1948). Про такий Харків можна й треба писати безкінечно. Особливо тому, що його безжально знищили. Морально, ментально, фізично.
Я думаю про впливовість і популярність. Популярними були Остап Вишня і Володимир Сосюра. Їх мучили, але залишили жити. Впливовими були Хвильовий і Курбас. Їх знищили. В Ужгороді є паб «Остап Вишня». Там подають бургери без столових приборів і з гумовими рукавичками. Їсти так смішно, як і читати Остапа Вишню. Пабу «Хвильового» у Харкові не було і нема. Паб «Курбас» проіснував дуже коротко. Нині його закрили.
Четвертий Харків професор Шевельов досліджує чи не найретельніше. Його цікавить покоління тих, хто перетривав Голодомори та репресії, хто не зміг виїхати, як він сам. «Бо четвертий Харків — це має бути за всіма плянами партії і уряду суцільна провінція». А в це професор Шевельов не хотів вірити. Навіть ставши нью-йоркером. Йому залежало на неіснуючому поки П’ятому Харкові. Я про це дізналася в 1996 році в Нью-Йорку, коли познайомилася з професором Шевельовим на своїй виставі. Кому ще може так пощастити? Щоб вашу виставу відвідав той, хто бачив вистави Курбаса. З того часу я намагаюся будувати П’ятий Харків таким, ніби в ньому нерозстріляний Курбас та Йогансен продовжують творити театр і кіно. Бойчукісти розписують вітражі. Остап Вишня ніколи не був у концтаборах. Хвильовий редагує вірші молодої молоді. Ця ідея належить Оксані Забужко, яка листувалася з професором Шевельовим, на відміну від мене. Але я стараюся компенсувати це практичними справами. Наприклад, щоденним творенням театру «Арабески». Чи кураторством у форумі Слободакульт. Як ми формували його програму? Ми відкинули передусім усю «роздериротазівотність». Так-так, це хвильовізм, який подобався професору Шевельову. Ми спробували уявити, яка програма сподобалася б найперше цим двом. Перепрошую закарпатців. До вас ми теж дослухалися, але не в першу чергу. На щастя, нам це вдалося. Хоча б тому, що деякі глядачі, побачивши харківські театральні проекти, стверджували, що мають враження, ніби побували в театрі Курбаса.
Бути кураторкою Форуму СлободаКульт — це два тижні цілодобової зайнятості.
Проте я знайшла час, щоби посидіти на Ужгородській «набці» (набережна) і подивитися тамтешній «телевізор» (перехожі) та поспілкуватися з місцевою богемою. Ну бо «Хоч Лопни, Харків Нетече», — так сміються зі своїх трьох мілководних і брудних річок харків’яни. «Місто майже з’їло ті річечки. Тільки ранньої весни, коли танули сніги, вони наповнювалися водою й ніби справді заслуговували на свою назву річок. Зимою це були присипані снігом смуги криги, літом — ряд калюж, оточених бур’янами й покидьками, і смердючих». Харків, Лопань і Нетеча (останню вже засипали) не є місцями зібрань харківських митців. Хоча на Харківський набережній нині працює театр «Арабески», а з іншого її боку галерея «ВоваТаня».
Наостанок, як людина відповідальна за розбудову П’ятого Харкова, мушу знову зацитувати професора Шевельова. Цю цитату мені хотілося набрати «капслоком», виділити жирним шрифтом, підкреслити й самовільно понаставляти знаків оклику після кожного речення. Коми теж поміняти на знаки оклику.
Отже: «Ми не повинні віддати це місто. Кордон з Росією проходить недалеко Харкова. Кордон цей штучний. Його усталювала в головному Москва. Південно-західна Воронежчина, південна Білгородщина — історично теж українські землі. Не знаю, чи вони зберегли досі свій український характер після встановлення кордону. Адже минуло понад 70 років цілковитої ізоляції. Сучасні українські діячі на Україні стоять на засаді незрушності сучасних кордонів, навіть коли ті кордони не зовсім справедливі. Засада слушна в сучасних обставинах. Але тим більше мусить українським лишитися північно-східний аванпост України — Харків. Утрата його була би смертельною небезпекою для України. І Харків сам змагається за свою українськість. Тільки треба його підтримати. Всіляко — від туристичних відвідин до матеріяльної допомоги» (Нью-Йорк, 1990).
P.S. Перечитайте ще раз останній абзац із перспективи 2018 року, будь ласка.
Коментарі